Хто хоч раз ступав на Чернечу Гору в сутінкову годину, той відчував — тут панує сила, невидима, але незламна. Старі люди шепочуть, що ця гора стоїть під охороною істот, яких не може побачити людське око. Вони тут віддавна, ще з тих часів, коли тіні були довшими, а світ — молодшим.
Кажуть, що ті, хто приходить сюди з чистим серцем, відчувають їхню ласку. Шлях для таких мандрівників стає легким: стежки самі виринають з-під ніг, вітерець лагідно веде у правильний бік, а старі дерева розступаються, ніби вклоняючись гостю. Тихий шепіт, що чується між гіллям, — то голоси духів, що благословляють подорожнього, аби не схибив він зі своєї дороги.
Але не всі приходять із добрими намірами. Хто ж наважиться стати на землю гори зі злим серцем, хто зухвало принесе сюди свої темні задуми — тому не буде спокою. Ліс затягує таких у свої нетрі, корені, наче живі руки, плутають ноги, а туман лягає щільним саваном, позбавляючи розуму і орієнтиру. Часу тут немає — той, хто потрапить у пастку, може блукати довгі години, а може й роки, доки духи не вирішать, що його страх достатній, аби очистити душу.
Розповідають, що один чужинець, який бажав зруйнувати святиню, зник тут без сліду. Його шукали, але ніхто й ніколи більше не бачив. Лише в найтемніші ночі можна почути, як лунає його далеке благання про допомогу між деревами, та ніхто не наважується йти за цим голосом.
А гора стоїть, тиха і велична. Духи пильнують її спокій, і ніхто не знає, скільки ще століть вони будуть тут — невидимі, але невідворотні, як сама доля.
