Коли квітки заговорять
І мавка у вогня проснеться
Очі у козака горять..
Забувся він, не обернеться.
А за спиною у нього старуха смерть стоїть
І косу свою тихо точить
Ти воїн хоробрий, не ведись.
Сам ліс тобі кричить: очнись!
Хух тихо до дубу відкотився,
Трава застигла не шурша
Козак очі протер: ні, не напився
А перед ним стоїть вона
Її вуста тихенько шепочуть:
Ти тут один? Друзі підійти не хочуть?
Не варто мавкам вірити, любий.
Вона все блище до козака підходить,
Рукою ніжно манить.
Не п'ятиться козак і не уходить,
А мавка все мозок йому дурманить
— Гарний такий, очей не відірвать..
І навіть трохи шкода тебе вбивать.
Мавка заливісто сміється,
А він, дурень, на посмішку ведеться
— Давай закінчим з цим пошвидше.
А в Смерті все коса гостріше...
Старху он вже, удар наносить,
А він стоїть і посміхається, ну наче просить.
— Найден, до нас гайда!
І чари знімає як рукою
— Яка прикрість,
Шепоче мавка з журбою.
І відзеркалення у річці змінилось
Побачив Найден те, що йому і не снилось:
Кістіки зі спини торчать
І органи на них ніби лежать...
Отут то хлоп і згадав
І за татрську орду
І про чекаючу його вдоча дружину
А мавка лише сміється у слід:
— Довго ти, любчику, все одно не проживеш.
Пришов до мене раз - вже не уйдеш.
