Оригінально публікація на ЖЖ від 18.06.2020.
Росіяни традиційно ставлять під сумнів фольклорне походження Вія з однойменної повісті українського російськомовного класика.
Одначе ось, що пише академік Гейштор у розділі «Стрибог» своєї «Слов’янської міфології» (розділ присвячений божеству вітру):
На уяву слов’ян дуже впливали й вихри, але подібного визнання вони не отримали. Повітряних смерчів боялися, на допомогу проти них закликали блискавку, у них кидали ніж, палицю або камінь, вимовивши відповідне закляття. У народних віруваннях це атмосферне явище приписували польовим духам і чортам, які билися між собою. У болгарському фольклорі це віли і самодиви, в українському — вій.
Себто ім’я Вій може первинно походити не від волосся на повіках, а бути віддієслівним (вітер віє). Надто з вітровою природою істоти узгоджуються її особливості зору:
У Сербії південний вітер називають ћоравац («одноокий»), що загалом властиво для духів бурі й однооких богів (приклад — скандинавський Одін). Цей мотив є відгомоном міфу, сформованого в зовсім іншій частині світу. Болгарський вітер тъмичарин несе з собою темряву і сліпить.
Ґейштор Александр. Слов’янська міфологія / Пер. з польськ. — К.: ТОВ «Видавництво „Кліо“», 2014. — С. 177-178. — ISBN 978-617-7023-22-6.
Проте Гоголь описує свого персонажа як приземкуватого і водночас кремезного «гнома», що на позір суперечить концепції вітрового духа.
…взглянув искоса, увидел он, что ведут какого-то приземистого, дюжего, косолапого человека. Весь был он в черной земле. Как жилистые, крепкие корни, выдавались его засыпанные землею ноги и руки. Тяжело ступал он, поминутно оступаясь. Длинные веки опущены были до самой земли. С ужасом заметил Хома, что лицо было на нем железное.
Такий вигляд більше пасував би домовику, аніж втіленню смерчу.
І все-таки погляд Вія, подібно вітрові, шукає шпарину. Вітер зазирає у двері, вікна і щілини у стінах — це протяг, явище приміщень. Тож можна припустити, що Вій є уособленням сприйняття вітряної погоди з середини селянської хати.
