Серед творів Грабовського існує одна поема, котру, як на мене, літературознавці несправедливо обділяють увагою. Йдеться про “Текінку” (себто туркменку). Можливо, ви, як і я донедавна, навіть не чули про неї, позаяк поема, здається, завжди була відсутня в шкільних хрестоматіях.
Зазвичай цей твір згадують побіжно, більше концентруючись на обставинах написання, аніж на змісті. Справа у тому, що написано “Текінку” у 1886 році у харківській тюрмі.
Восени 1885 року Павло Грабовський потрапляє до армії в чині рядового. Служить у слобожанських Валках, де поширює серед військовослужбовців заборонену літературу, намагається відстоювати права простих солдатів. Така діяльність, звісно, не могла лишитись без реакції військового начальства. Письменникові загрожує суд, але швидко перспектива змінюється на службу на окраїні імперії — у Ташкенті.
…Проти мене було визначено судове слідство за образу офіцера та ремство на порядки службові; мені грозив дисциплінарний батальйон (воєнні арештантські роти), але мене визволив несподіваний випадок: від головного штабу надійшла бумага, щоб мене, яко чоловіка політично непевного, випроводить на службу до Ташкенту, – мене послали в дорогу, і про кінець слідства я більш не чував.
Три місяці прямував у своє службове заслання Грабовський: через Крим, Кавказ і за Каспій. Історію, яка лягла в основу поеми, поетові розповіли в Ашхабаді. Далі він мусив служити в Оренбурзі, проте не затримався там, а потрапив у Харків, у в’язницю.
Тут я зложив поему «Текінка» і низку віршів московських з передмовою українською… писав опроче і дрібні вірші українські. Все оте загубилося (звичайно, то все були спробунки, не варті уваги); «Текінку» я опісля списав знов по пам’яті…
Безпосередньо твір знавці обговорюють доволі рідко, зазвичай зауважуючи його деяку поетичну кульгавість (у тексті присутні неприродні наголоси, слова-новотвори). Проте, на мою думку, цінність цієї поеми не у формі, а в сюжеті, котрий фахівці простодушно трактують як просте наслідування Кобзаря. Бо насправді “Текінка” Грабовського — не епігонство, а пряма полеміка із Шевченком, неприкрита антитеза широко звісної “Катерини”. Це поема про уподібнення українців до росіян, про співучасть українців у російському кривдництві. Маємо справу не з повтором сюжету, а з переворотом: тут перелюбець — не чужий солдат-великорос, а співвітчизник на чужині. Тут свій, українець, зваблює й кидає тубільну мусульманку, доводить ту до зречення від рідного народу й традицій пращурів, чим обрікає на смерть.
І такий гострий твір не у фокусі сучасних дослідників. Бачиться, оскільки не пасує страдницькому національному наративові. Давні ж зауваження радянських літературознавців несуть гротескний відбиток епохи:
Не без впливу Шевченка створив Грабовський поему “Текінка”, в якій показує ВЕЛИКЕ ПОЧУТТЯ ДРУЖБИ, ЩО ЄДНАЄ ПРЕДСТАВНИКІВ РІЗНИХ НАРОДІВ.
Із “Традицій Т.Г. Шевченка в українській літературі” Івана Пільгука.
Така трактовка дивує лише почасти, адже, погодьтесь, ми завжди знали, що радянська “дружба народів” — річ жорстока й безжальна.
А ось як літературознавець Арсен Каспрук вправно оминає пряму відмову солдата-українця текінці:
В умовах мирного часу розцвіла любов між солдатом Омельком і молодою туркменкою. Поет досить рельєфно змальовує характер і вдачу молодої текінки (хоч і не дає їй ім’я). Вона щира, запальна, пристрасна, рішуча. Хоч знає, які суворі закони (світські і релігійні) у її краї, текінка вирішує порвати із місцевими пересудами і релігійними звичаями та поїхати з Омельком до України. В одинадцятому розділі дана розв’язка сюжету – текінку за зв’язки з Омельком, за зраду місцевих звичаїв і законів, вбиває рідна сестра.
Жодного слова про те, що Омелько взагалі-то відмовив їй, нехрещеній. Поганцями призначені “пережитки” — релігійні закони степовиків. Тим часом текст поеми:
[...] Здригнув козак від слів її... / “Навіщо поклятьби твої? / Ти — нехрещена; на Вкраїні / Всі мають віру у Христа;” [...]
То, може, винуватець тут український коханець, а не мусульманський звичай? Як на мене, важливими посилами твору є відсутність принципової непогрішності українства та відносність ролей у великій імперії.
...Хронологічно й географічно крах СРСР розпочинається, власне, у Казахстані – алмаатинський студентський бунт у грудні 1986, нашвидкуруч залитий не лише водою із поліційних водометів, але й кров’ю. А невдовзі запалахкотів стільки ж тепер призабутий, скільки й лютий бунт у казахстанському місті – Шевченко. Величезна казахська юрба, сита “інтернаціоналізмом” по горлянку, видихала із неї, серед інших, таке гасло: геть Шевченка! Поверніть місту його давнішу назву – Актау!
Це, здається, єдиний випадок у шевченківському космосі, коли поет постав як... вособлення імперії.
Вадим Скуратівський. – Сучасність. 1995. № 10. С. 155.
