Пішла з життя письменниця Ірина Глєбова
Не було жодного українського некролога: ані від літературних порталів, ані від регіональних журналістів, ані від рідного обласного осередку НСПУ, — і якби не моя випадкова цікавість, гадаю, ніхто б в Україні не дізнався, що 26 лютого 2025 року померла харківська письменниця Ірина Глєбова (у дівоцтві Полякова). Про смерть письменниці повідомила адміністрація Єфремовського муніципального округу…
Заводчанка Ірина Полякова починала як типова пролетарська поетеса: спершу пару років працювала в інструментальному цеху Харківського Тракторного Заводу, потім у заводській газеті “Темп”, відвідувала заводську літературну студію (так, колись і таке було) під кураторством поета Григорія Гельфандбейна. Ймовірно, саме на там, на студії, вона зійшлася зі своїм чоловіком — поетом-ковалем Володимиром Глєбовим.
Здавалося, у 1970-ті зірка поетки Полякової стрімко зійшла, зокрема Ірина стала наймолодшим членом Спілки письменників СРСР, однак тепер пам’ятаємо її зовсім не як радянського поета. У Буремні 90-ті Глєбова перемкнулась із поезії на відносно прибуткову прозу детективного жанру. Задовго до Кокотюхи вона взялася писати про харківського сищика останніх років царату. Проте пригоди українця Вікентія Петрусенка не змогли потіснити на російському ринку притичини Ераста Фандоріна пера грузина Акуніна-Чхартішвілі.
На відміну від харківського поета-рашиста Станіслава Мінакова, російськомовна Ірина Глєбова лишалась у рідному Харкові і після двох Майданів. Протягом багатьох років вона брала активну участь у діяльності Харківського осередку Національної спілки письменників України. Наприклад, була дотичною до молодіжного альманаху “Левада”. Але, схоже, не оминуло і її “харківське прокляття”, суть якого — тезки і русофільство.
Ірина Глєбова була не тільки членом НСПУ, але й членом Спілки письменників Росії, причім мала в Росії молодшу колегу-тезка, також члена російської спілки. Однак саме наша Ірина Глєбова померла в містечку Єфремові — у місці, де зростав колись її чоловік; у містечку під Тулою.
Знаний коваль й маловідомий іронічний поет Володимир Глєбов, хоча й уродженець Закарпаття, але через мандрівного батька-військового провів дитинство в Архангельській та Тульській областях Радянської Росії. У Харкові Володимир опинився в далеких 1970-их і, як вдалося мені встановити, абсолютно точно мешкав тут по 2021-ий рік. Тож доводиться виснувати, що подружжя тікало з обложеного міста назустріч ворогові. А з огляду на декларовану колись життєву позицію Ірини слід виснувати, що такий кінець біографії — закономірний.
Ірина Глєбова, «Не дисиденти, боронь Боже! (Моя життєва позиція)»
Двадцять років нові ідеологи нової держави, нового соціального ладу та нового національного мислення втовкмачують нам у голови, що ми – бидло. Ми, це ті, чиї діди – напівграмотні чи зовсім неписьменні червоноармійці від сохи чи з фабричних бараків – робили революцію. Чиї батьки-робфаківці п'ять років в окопах Великої Вітчизняної війни захищали Батьківщину та світову цивілізацію. […] ми бидло, бо співали «неправильні» пісні в піонерських таборах, ходили на «комуністичні» демонстрації, працювали «за копійки», брали від влади «подачки» у вигляді безкоштовного навчання, безкоштовного лікування, і почувалися щасливими. […]
[…] я від початку була серед небагатьох, хто розумів, що відбувається. Не уявляючи до кінця результат, усе ж таки відчувала — йде страшна навала. Коли в середині вісімдесятих років з'явився Горбачов зі своїм «прискоренням», «новим мисленням» та «Перебудовою», я одразу сказала одному своєму колезі-письменнику: «Звідки він узявся на нашу голову?!» — і почула у відповідь здивоване: «Та що ти, це геній, це ж месія! Він нас усіх врятує!»
[…] Ось це [прим.: рядок із поезії Діани Кан]: «Ми не дисиденти і не демократи, Ми – діти робітників і онуки селян» – спалахнуло гарячим жаром у грудях. Я повторила це вголос, і рука сама рубанула повітря! І сльози виступили на очах, сльози радості та гордості. Так, не демократи — слава Богу! Не дисиденти — боронь Боже! Діти робітників та онуки селян — як це прекрасно!
[Цитата у моєму перекладі з російської].
Дещо про харківську книгарню “Є”
Місце, де знаходиться книгарня, мені добре відоме – втім, як і багатьом харків'янам. Довгі роки тут працював ресторан “Люкс”. Я його пам’ятаю тому, що там можна було побачити одну з перших робіт майстерні художнього кування «Лєвша», яку в 90-ті роки створив Володимир Глєбов: гарні ковані вхідні двері. Але не лише тому. Було на Сумській два місця, особливо вподобані письменниками: кафе-автомат (“Кулемет”, як ми говорили) та ресторан “Люкс”. У “Кулемет” забігали постійно – там було простіше, дешевше.
А якщо ставався гонорар, та ще за видану книжку, – це, звичайно, вже був “Люкс”! Гонорари, і пристойні, ми отримували за публікації в газетах, журналах, за виступи на радіо або ТБ. А згадувати гонорари за книжки можна тільки з ностальгічним зітханням: навіть за тоненьку книжечку поезій, видану в харківському «Прапорі», можна було безбідно жити цілий рік… Тож у “Люкс” заглядали. Разів зо два і мені довелося там бути…
І тепер на тому самому місці є можливість знову збиратися письменникам. Це символічно. І дуже добре, що не за хмільним столом, а за філіжанкою кави, за розмовою чи навіть дискусією про творчість.
Ірина Глєбова, «Добре, що вибір „Є“» [Цитата у моєму перекладі з російської].
