Софія Андрухович «Фелікс Австрія»
7/10
Всю книжку не покидало відчуття, наче мене намагаються надурити, перш за все – сама авторка. Таке враження, що вона аж занадто сильно намагалася видати себе за українську письменницю двадцятого століття, будучи нашою сучасницею. Моє особисте ставлення до подібного вкрай скептичне. Для мене, твори давнини цінні саме тим, що їх писали люди, які жили в цю епоху та бачили її, а не фантазували. Можливо, ці фантазії підживлювалися історичними документами, але це в найкращому випадку.
Відверто кажучи, цей твір варто скоротити втричі, і тільки краса всіх цих зайвих деталей заважає мені вважати його простою графоманією. Чи цікаво мені було дізнатися про поширені професії в Івано-Франківську 1900-го року? Так. Чи варто це було робити простим переліком, який виявився одним реченням, довжиною в абзац? Ну, шановна авторка з нас мабуть сміється, інакше я це пояснити не можу.
Загалом стиль тексту це суцільний філологічний кросворд – книга повністю написана галицьким діалектом, з вкрапленнями польських слів. Можливо, авторка так формулює думки саме через власне походження, або ж намагалася передати дух епохи та місцевості, але особисто я звикла до цього вкрай специфічного стилю лише після третього розділу. Якщо ви не маєте бажання дертися через усі ці задушливі речення-абзаци та стилістичні хащі, то вам ця книжка навряд сподобається.
І напевно, вже час виправдовуватися за те, чому ж твір отримав від мене доволі високу оцінку, враховуючи всю цю критику. Відповідь проста – гомоеротичні стосунки між Стефою та Аделею.
Це той випадок, коли ти відчуваєш, що людина достеменно знає, про що пише. Тут немає зайвих уточнень, нічого не пхається під ніс, але пропустити ту болючу й співзалежну хімію, що кипить між двома героїнями, просто неможливо. Їхні стосунки настільки яскраві, емоційні й сповнені непроговореностей, що ти віриш не тільки кожному лагідному слову, але й кожній гострій образі. Це були ще ті гойдалки, на яких особисто я отримала шалене задоволення.
Загалом, саме емоційна сторона книги – найкраща. Авторці добре вдається передавати почуття героїв, майже не називаючи їх напряму. Так наприклад Петро – чоловік Аделі, – будує для неї мавзолей ще за життя, Аделя ж відмовляється їхати у весільну подорож без Стефи, а сама Стефа поступається нагрітим місцем в ліжку поруч з Аделею та носить Петру обіди на роботу. Твір нам не розповідає словами, а демонструє сценами, і от саме тут я відчула талант авторки. Він є, незважаючи на всі інші нюанси.
Сюжет у цьому випадку – поняття вкрай невловиме. Всі основні події відбуваються в останній третині книги, а до цього ми плаваємо в описах, спогадах та деталях. Купа гарних декорацій і так мало динаміки, що хоч плач.
Щоб отримати задоволення від цієї книги, потрібно свідомо погодитись стрибати між закрученими метафорами та непослідовністю думок Стефанії, від особи якої і ведеться оповідь. Вона оповідачка вкрай ненадійна, але мені цим і сподобалася. Тому, якщо вам також цікаво колупатися в суперечливих думках та почуттях, а специфічний стиль не відверне, то ця книга може стати для вас цікавим досвідом.
