Христина Шалак «Нікого немає в лісі»
9/10
Цей твір написаний людиною, яка щиро закохана в психіатрію. Можете повірити на слово, вона закохає і вас.
З перших сторінок відчувається безмежна увага, я б навіть сказала турбота, з якою створювалась ця книга. І мова тут далеко не лише про текст, але почнемо ми з нього, бо я в захваті від стилю авторки. Власні роздуми, спостереження та описи явищ дуже соковиті, сповнені метафор та якоїсь художньої краси. Дуже схоже відчуття викликає споглядання експонатів на мистецьких виставках. Текст не душить читача ані перенасиченістю професійної лексики, ані напускною химерністю. Оповідь щира, свіжа. Вона ніби постійно балансує між помітним талантом авторки до створення образів та бажанням залишатися об’єктивною – розвінчати міфи про психіатрію, а не додати нових.
Сама структура книги дуже ґрунтовна. Читача беруть за руку і ведуть усіма мисленнєвими чагарниками, які тільки можна уявити, аби поглибити чи навіть повністю сформувати розуміння того, чим є психіатрія. Ми починаємо із загальних уявлень, особистого досвіду навчання та практики, а зрештою приходимо до актуальних питань, визначених спільною трагедією — війною.
Кожен новий розділ демонструє певні сторони культури, сформовані довкола психіатрії, не тільки як науки, але й як історичного явища та інституції. Представлені роботи художників, створенні під враженнями від ментальних хвороб, чужих або власних. Також авторка демонструє нам фото і схеми психіатричних установ. Вона розмірковує над тим, як загальна готичність, структура та віддаленість будівель вплинули на уявлення тих, хто перебував всередині й зовні цих старовинних маєтків. До речі про причину того, чому психіатричними установами здебільшого ставали будівлі саме такого типу, вона згадує також.
Загалом, нас чекає невеличкий екскурс в історію психіатрії як науки, зі згадками інших літературних творів, написаних здебільшого спеціалістами, які самі мали досвід боротьби з ментальними хворобами. Але що мене вразило найбільше, так це оповідь про “каральну психіатрію”, відголоски якої досі відкашлює наша система охорони ментального здоров'я. Не хочеться розповідати жодної шокуючої деталі, з тих, що мені довелося прочитати, аби ви самі з ними ознайомилися. Вони щиро лякають, але найжахливіше — те з якою легкістю в них віриш. Навіть якщо ви добре знайомі з цим явищем, я впевнена, що тут ви знайдете чому здивуватися.
В цій книзі загалом багато того, що здатне здивувати. Авторка також розповідає історії пацієнтів, якісь із них більш похмурі, якісь — менш. Проте, всі вони відбуваються під носом у “здорових” людей, які геть не бажають на них дивитися. Ми не хочемо їх бачити та знати, бо вони не привабливі, дивні і часто здаються беззмістовними. Та нажаль, саме уникання й постійні спроби “відвести погляд” неймовірно погіршують стан як системи, так і кожної окремої людини. Адже люди — соціальні створіння й нікому не хочеться почуватися чужим чи “не таким”. Особливо тим, кому потрібно більше сил, аби адаптуватися в світі. Бо, як пояснює авторка, насправді саме в цьому мета психіатрії та лікарень — допомогти адаптуватися. Вилікувати те, що вилікувати можна та спробувати навчити жити з тим, що вилікувати неможливо.
Тут хочеться згадати практику, описану в книзі: в деяких українських селах брали до себе пацієнтів, які вже довгий час перебували в установах. Тимчасово, аби вони спілкувалися з людьми поза межами лікарень, а заодно допомагали по господарству, гляділи дітей, тощо. Деякі родини так звикали до своїх прийнятих, що врешті-решт брали опікунство та забирали людину до себе назавжди.
Тема родини проходить червоною ниткою через кожну особисту історію, бо коли хворіє людина, перші на кого це має вплив — рідні. Це дуже складна й болюча тема, яку авторка нам демонструє з тактовністю та увагою до деталей, без жодної оцінки. З не меншою турботою вона підходить і до питання післяпологової депресії. Особисто мене вразило, наскільки багато думок про смерть виникає, коли наближаються пологи. В творі дуже делікатно описано те, як інколи зв’язок між матір'ю та дитиною формується протягом певного часу, і що це теж нормально. Не певна, чи колись захочу бути матір'ю, але навіть мене це чомусь заспокоює.
Перехід на сучасний досвід авторки і на те, як війна впливає на психічне здоров'я людей, був доволі різким. Принаймні мені так здалося. Звісно, згадки про це були розкидані в книзі то тут, то там, але до цього певно неможливо підійти плавно. Вона описує досвід тимчасового перебування в Польщі, побут центру для біженців, ставлення поляків і не тільки. Мені нема про що тут розповідати, бо це варто читати. Щоправда, ця частина сильно на мене вплинула, бо занурила в особисті спогади, а також запевнила, що я не одна постійно плакала в польському громадському транспорті, доки нарешті не повернулася додому.
Загалом, для мене ця книга — метафорична й водночас щира розмова, з неймовірно приємною людиною, на дуже складні теми. І це дещо прекрасне, що залишає на диво тепле відчуття після себе.
