Т. Дж. Клюн «Дім у волошковому морі»
5/10
Це казка.
Одна з найбільших чеснот цієї книги – вона відверта з читачем щодо своєї природи, а не намагається себе видати за щось інше. Ця казка проста, добра, місцями аж карикатурна. Такі твори геть не на мій нинішній смак, але дитячій версії себе я б цю книжку точно порекомендувала.
Твір говорить про дуже правильні речі: прийняття себе та інших, протистояння дискримінації і про те, що походження не визначає нашого майбутнього. Основною темою цієї казки є ідея про те, що не погано відрізнятись, а от знущатись над іншими – найгірше, що може бути. І я повністю згодна з цією важливою думкою.
Тим не менш, в цій книзі наявне одне велике “але”, ім’я якому – Лайнус Бейкер, власне головний герой. Це один з найогидніших “позитивних” персонажів на моїй пам’яті. Він забудькуватий, закомплексований, капризний, лицемірний, невихований, депресивний, істеричний, а місцями навіть не те щоб розумний. Здебільшого, його поведінка навіть могла б бути виправдана, якби головному герою було років дванадцять, а не сорок.
Йому надають таємні досьє – він про них розповідає. Йому потрібно приховати компрометуючу інформацію – він її випалює сам, навіть коли не питають. Він хоче захистити дітей, але все на що він здатний, так це кричати й ховатись за іншими. Його образили – він щось скаже собі під носа. Там де не треба, він впирається в правила, а коли на робочому місці заборонено мати особисті речі – виставляє особисте фото на робочому столі, у знак свого “великого протесту”. То він істерично кричить на своє керівництво, що вони не знають імен шести дітей, які знаходяться в одному з сотень притулків, а то вже з криками впадає в екзистенційну кризу серед колег. І це після радісних новин, що керівництво до нього дослухалось і зробить так, як він сказав!
Ми дізнаємось, що він працює інспектором, який перевіряє притулки для магічної молоді та неймовірно пишається своїм професіоналізмом, адже “завжди залишається об’єктивним у своїх звітах”. Це він робить зі щирої любові до дітей, що ледь не єдина його позитивна характеристика. Лайнус справді з великим теплом ставиться до вихованців притулків, як би сильно вони не відрізнялись, та завжди намагається враховувати інтереси дітей.
Крім цього, все його життя похмуре: і мама його не любила, і на роботі всі злі, і сусідка гидка, і не слухає його ніхто, і власна кішка недолюблює. Тут вже питання саме до автора, бо абсолютно всі жителі міста написані до того карикатурно, що ти припиняєш вірити книжці з перших розділів. Вони всі грубі, принижують головного героя без жодної причини і лізуть не в своє діло, порушуючи всі можливі й неможливі кордони. Загалом, тут всі доволі однобокі, якщо не враховувати саме дітей. Таке враження, що багатьох персонажів намагалися зробити настільки гидкими, аби тільки головний герой виглядав трохи краще. Це не дуже допомогло.
До інших карикатур тут також можна віднести те, що керівництво “Управління Магічної Молоді” буквально називається “Надзвичайно Високе Керівництво”. Або наприклад, один з плакатів протестувальників із написом “я не знаю що розумного написати”. Книга сповнена подібними деталями і це просто неможливо сприймати серйозно. Може, справа дійсно в тому, що це дитячий твір, а може мені не варто вигадувати йому зайві виправдання.
Та врешті, перейдемо до хорошого: дітей. Заради них цю книгу читати справді варто, тож в їхніх описах я буду доволі скупа на інформацію, аби не вкрасти потенційного задоволення.
Головний герой знайомиться з черговими вихованцями, на яких тримається вся книга, коли його направляють у відрядження. Вони різні, смішні, цікаві й безпосередні. Тут є і громиця, і дівчинка-дух лісу, і перевертень, і желеподібна істота, і віверн, і навіть маленький антихрист. В кожної та кожного з них є свої мрії, таланти, зацікавлення. Їм всім дуже легко симпатизувати та перейматись за їхню долю. Це власне те, що змушувало мене читати до самого кінця, бо ти наче й знаєш, що все буде добре, але спостерігати за цими дітьми неймовірно цікаво. Саме через них я місцями щиро сміялась.
Дуже приємно було читати й про те, з якою увагою до дітей ставляться їхні вихователі – директор притулку та власниця острову, на якому він розташований. Вони також належать до магічних істот і самі пережили гоніння й жорстокість, на яку геть не заслуговували, тому тепер вирішили захищати дітей. Щоправда, тут у мене виникло питання.
Директор притулку – сам колись був вихованцем, у цьому ж місці, але під керівництвом надзвичайно жорстокого й злого чоловіка, який з нього знущався. Проте, власниця острова, на ім’я Зої, не просто володіє цим місцем, вона – дух, яка не одне сторіччя провела тут. Вона може ним керувати. Деревами, землею, навіть водами й вітрами навколо острова. Зої весь цей час була не зареєстрована в “Управлінні”, й відверто водила представників влади за носа. Вона сильна не тільки через здібності, але й через власний характер. Це розкішна персонажка.
То чому нам намагаються згодувати ідею про те, що вона сторіччями ховалась, а тепер допомагає, через прочуття провини, бо не захистила директора, коли той був маленьким? Я абсолютно не вірю, що наш директор був першою дитиною, яка зазнала знущань. Крім того, нам багато разів у книзі зазначається, що цей новий притулок існує на острові “з дозволу Зої”, а головний герой постійно згадує, що “вона б вигнала його звідси, якби хотіла”. Усе це якось не складається для мене в цілу картину. Ніби автор підміняє характери персонажів так, як йому потрібно для сюжету, бо інакше він просто не спрацює.
Окрема специфічна деталь – переклад. Тут все й на половину не так погано, як в “Силі”, але переклад для перекладу все одно потрібний, бо нас зустрічають: чвалати, перищіти, калабаня, трафунок, жаский, нуртуючий, рейвах, брижі, підвереджувати, пантрувати та інші діалектизми. І я була б готова повірити, що вони тут виключно з бажання “навчити читача”, якби не “правобік”-“лівобік”, “таким робом” та інші невживані варіації, значення яких більш ніж очевидні, але доцільність – хіба що потішити самого перекладача. Краще б це творче завзяття пішло на перевірку помилок.
Ми наприклад зустрічаємо вираз “не до смиги”, що моментально асоціюється з “не до снаги”, але не варто поспішати з висновками. Смига – населений пункт в Україні, і наскільки мені вдалося дізнатись, іншого значення це слово не має. Натомість, існує слово “шмига”, що має кілька значень в словнику “Горох”, а також використовується у вислові “не до шмиги” зі значенням “недоречно, не до ладу”. Тобто, з “не до снаги” воно має доволі мало спільного й подібна асоціація була б помилковою, крім того, що це ще й одруківка. А знаєте, що нас чекає ще? Результати роботи над текстом мінімум трьох людей: “... мали собаку, ЯКИЙ несамовито дзявкотІВ щоразу, як бачиЛА його.” та “... чи булИ для нього листІВ.”
Загалом, якщо зважати тільки на хороше, то ця книга як склянка гарячого молока з медом – те, що треба, коли хворієш. Проте, аби отримати задоволення від цієї казки, тут все просто треба приймати на віру й не ставити до сюжету чи персонажів жодних питань, бо на відповіді сподіватись не доводиться. Чи це так вже погано? Мабуть ні, та мені таке не подобається. Тож, навряд я колись ще зверну увагу на твори цього автора, хоч він і дарує нам всесвіт, в якому не існує й натяку на гомофобію. Навіть відверто негативні персонажі ставляться до гомосексуальності головного героя так, як мають ставитись адекватні люди – їм байдуже, вони просто приймають це як факт та йдуть далі. В епілозі нас навіть чекає натяк на роман між Зої та Гелен – лідеркою села, що розташоване біля острова.
Ідеї – чудові, а от виконання… ну воно є.
