Прочитане у грудні – Ваха, сюр, котики, релігійна фантастика, теорія Різдва + віршик, дещо незгадуване, український та японський горор, манґи про алхіміків, косплей, постапок та символізм, артбуки про Швецію та Netflix, наукпоп та класика про секс, жіночий щоденник (XI ст.)
Ден Абнетт "Перший та єдиний".
Мої читання В̶а̶х̶и̶ Абнетта продовжуються. Привиди Ґонта - це черговий цикл Абнетта по Вархаммеру, який показує та підтверджує авторське вміння писати різноманітно. Книжки про Айзенгорна є пригодницькою літературою з елементами шпигунського роману. Книжка про Гора була космооперою з елементами фентезі. Привиди Ґонта ж є англійським романом, із рефлексією солдатського досвіду Першої світової війни (саме Першої, бо увага зосереджена на піхоті, а не на авіації, що більш характерне для Другої світової) з елементами фантастичного та політичного шпигунського роману.
"Кілометром далі по зигзагові траншеї, рядовий Фульк був заклопотаний тим, що впевнено зсувався з глузду."
Сюжет крутиться навколо Танітського Першого та Єдиного полку (історію цієї назви ви дізнаєтесь всередині книги) також знаного як "Привиди Ґонта" та власне самого Ібрама Ґонта - лідера та командира полку його імені. Найменше це помітно в Айзенгорні, але, схоже, Абнетт не дуже полюбляє писати романи, зате віддає належне невеликим циклам оповідань/повістей, які можна видавати як романи. Чудова ідея. Я її беззаперечно підтримую. Так й в "Першому та Єдиному". Роман складається з шести частин (перша з яких є по суті прологом) та шести флешбеків-ремінісценцій, які точково роз'яснюють контекст життя Ґонта.
"Офіцерський бліндаж був вельми глибоким, до нього можна було потрапити лише по алюмінієвий драбині, прикріпленій до стіни. Всередині сяяло морозно-біле світло натрієвих пальників, настил підлоги було зроблено зі щільно підігнаних дощок, і приємно дивували ознаки цивілізації - полиці з книгами, діаграми на стінах та аромат якісного кавеїну."
Тіло тексту розбивається на дві арки:
- перша (друга та третя частини) арка - це історія кінця однієї затяжної війни зі звільнення промислової планети від впливу Хаоса та повернення її до вірних рук Адептус Механікус. Ця частина складається з солдатських буднів, солдатської роботи, солдатських страждань, солдатського всього. Короче, це типова англійська окопна солдатська проза і пофігу, що події розгортаються в далекому та не дуже прекрасному майбутньому.
- друга (відповідно, з четвертої по шосту частини) арка, може бути розбита на менші сегменти, але, на загал, править про те, як до рук Ґонта потрапила секретна інформація, здатна вплинути на зміну Магістра Війни цього регіону та те, що Ґонт зробив, щоб не дозволити цій інформації потрапити не в ті руки. Менше солдатського буття, більше подвійної гри, очевидних фейкових рушниць на стінах та потрапляння під вплив Хаосу.
"- Ми, танітці... не маємо нічого подібного. Ніякого великого мистецтва війни.
Вітрієць озирнувся на нього.
- У вас немає кодексу? Немає доктрини бою?
- Ми робимо те, що ми робимо... - почав Каффран. - Ми живемо за принципом: "Бийся, якщо треба, і не дозволяй їм побачити, як ти гинеш". Думаю, це не так уже й багато.
Вітрієць задумався.
- Цьому безперечно... бракує тонкого підтексту та глибшого доктринального значення "Вітрійського Мистецтва Війни", - промовив він нарешті.
Повисла довга пауза.
Каффран усміхнувся, а за мить обидва вибухнули майже нестримним сміхом."
На загал - це непоганий бойовичок, який приємно не обтяжує мозок. Я остаточно усвідомила, що два кити, на яких тримається реалістичність світоустрою Вахи - це фанатизм та ідіотизм. Що, направду та без іронії, є вельми реалістичними підвалинами. Окремо приємно бачити, що Абнетт здатний писати як про хитродупого інквізитора, так і про богоподібний космодесант, так і про вкрай людяне солдатське братство. Приємно бачити таке різноманіття.
Сам себе не згадаєш - ніхто не згадає.
"- Як я можу запитати в Імператора, що я йому винен?
- Коли все, що я маю, це завдяки Золотому Трону, і служінням йому я відплачу, - відповів Ґонт. - "Сфери туги" інквізитора Рейвенора, том... третій?"
Хуліо Кортасар "Оповідки про хронопів і фамів".
"Одному панові відтяли голову, та позаяк одразу по тому розпочався страйк і не було змоги його поховати, йому довелося жити далі без голови й так чи сяк давати собі раду."
Це збірка сюрреалістичної малої прози. Точніше це чотири "тематичні" повісті, що складаються з мікрооповідань. Прикольний експірієнс, одним словом. Написана збірка в період з 1954 по 1962. Вважається класичною, бла-бла-бла, я в контексті не шарю, так що просто читала історії.
Інструкції з експлуатації. Інструкції про те, як працюють, або ж як користуватися різними знайомими нам штуками. Зазвичай кут споглядання цих знайомих речей вельми незвичний та химерний. Хоча про годинник мені дуже сподобалась.
"Розповідати, що ми робимо, є лише способом заповнити неминучі пустоти, бо інколи ми буваємо бідними, обвинуваченими чи хворими, іноді хтось помирає або (мені боляче про це згадувати) хтось зраджує, зрікається чи йде працювати в податкову службу. Але не треба робити з цього висновок, що нам ведеться зле або що ми меланхоліки. Ми живемо в кварталі Пасіфіко і щоразу, як можемо, щось робимо."
Дивні заняття. Ці історійки мені от прямо сподобалися. Це оповіді про щось на кшталт сімейки Адамсів? Сім'я, не точно що людей, існує в повній гармонії із собою, проте на певній дистанції від усіх навколо, бо ніхто поза сім'єю не розуміє нащо зводити ешафот перед будинком.
""Ми ще мало надавали їм копняків" або "Спочатку ми загнали їх під лавку, а потім накидали їм голів". Люди дивляться на нас здивовано, але завжди знайдеться той, хто намотає на вус те, що криється в цих тактовних фразах. Мій старший дядько, який читає аргентинських письменників, каже, що з багатьма із них можна було б зробити щось схоже, але ніколи не пояснює, що саме. А жаль."
Пластичний матеріал. Просто різні історії на різні теми, що підкреслюють дивність та почасти алогічність нашого світу, яку ми сприймаємо як є.
Оповідки про хронопів та фамів. В кращих традиціях National Geographic оповідь про буття хронопів, фамів та надійок. Їх особливості, звичаї, пригоди, побут та все-все-все.
Після цієї збірки я зрозуміла важливу річ. Я трохи розумію, що писати про постмодерн, але аргентинський магічний реалізм, це складніша штука, аніж біблійні алюзії Маккарті, або роздуми на тему смерті від Деліло.
P.S. Забула! Забула сказати! Саме "Оповідки про хронопів та фамів" вельми нагадують настроєм "Казки роботів" Лема (не "Кіберіаду"), тільки в більш фентезійному, а не НФному антуражі.
Ікуе Айдзава "Вітаємо в кото кафе".
Уііііі!!! Котованшот! Що може бути краще?! (взагалі багато що, але най буде гарний початок)
"Вітаємо у кото-кафе" - це однотомна манґа, яка складається з п'ятнадцяти історій та розказує про, як нескладно здогадатися, кото-кафе, його власницю та його працівницю. Ця збірка ідеальна для всіх хто любить котиків зблизька або здалеку. Найімовірніше за усе, якісь з історій зачеплять вас за серце (в моєму випадку на сльозу пробило з двох історій), бо окрім миленьких котиків ви отримаєте ще дрібку людських взаємин (ура-ура, там є динаміка стосунків фонових персонажів, навіть кілька разів, правда в різному сенсі) та волонтерського буття (того самого, де в якийсь момент вам під двері скидають зайвих кошенят і ви чомусь крайні) і навіть *та-та-таааааа* розвитку взаємин однієї з двох головних героїнь не з другою головною героїнею!
Намальована манґа... Ееее... Краще ніж "MF Ghost" (ріл, гляньте манґу "MF Ghost", там іноді такі криві їбальця, що аніме на їх фоні перестає виглядати специфічно і стає дуже-дуже гарним). І якщо працівниця кото-кафе виглядає ще нічо так, то обличчя власниці дуже нагадує вайзарда-білявчика з карешкою з "Хлорки", банкай котрого ще влаштовує френдлі фаєр. Такі ж зубки на весь ротик. Ну й іноді пропорції та кути малюнків йдуть погуляти, бо стилізація місцями недостатня.
Як би то не було, це гарний томик манґи на один (або кілька, якщо ви вмієте розтягувати) вечорів. З приємними, помірно мелодраматичними історіями та теплою і пухнастою атмосферою. Не певна чи зможе зайти ця манґа комусь окрім любителів котів, та... таке обмеження авдиторії складно назвати обмеженням.
Короткий зміст манґи:
😻😹😿😻😿😻😻😹😻😿😻😻😻😻😽
Філіп К. Дік "Три стигмати Палмера Елдрича".
Черговий Дік і у цей раз він відвертіший у двоїстості світу та приховуванні суті. Хоч і виносить істину в назву. Дещо іронічна прихована неприхованість.
"Він закурив ще одну сигарету. Який бедлам. Ось як поводимося ми, коли нам врешті-решт випало сконтактувати з іншою розумною расою в галактиці. І ось як поводиться вона, так само кепсько, як і ми, а іноді й набагато гірше. І ніщо не може врятувати ситуацію. Тільки не тепер."
Сюжет. У світі "Палмера Елдрича" матінка Земля потерпає від глобального потепління. Потерпає настільки, що ви на вулицю не можете вийти без холодильника на спині. Чи роблять щось з цим люди? Пф. Звісно ж ні. Навіть колонізація інших планет працює лишень з примусу. В сенсі ООН буквально виписує повістки зобов'язуючи людей колонізовувати Марс. Оскільки ніхто не горить бажанням жити на інших планетах, то їх освоєння йде шаленими темпами (себто ніяк). Що робити людям замкнутих на інших камінцях Сонячної системи? Приймати галюциногени, які дозволяють групами втілюватися в таку собі ідеальну пару Кена та Барбі (до речі, саме вони скоріш за все і мались на увазі, бо книга вийшла у 1964, а Барбі з'явилась у 1959) та гратися на віртуальному майданчику. Розповсюджувачами наркотиків стає та ж компанія, що продає умеблювання та іграшки потрібні для переднаркотичного фокусування. Дуже несподівано, угу. Але всю цю ідилію ламає пан Палмер Елдрич у плоті, який повертається з подорожі до інопланетян та привозить нову, цікавішу ітерацію того ж галюциногену.
"Три стигмати Пармера Елдрича" розказують дві історії. Більшу частину роману вам втирають про специфіку легальних та нелегальних наркотиків, про те за якими принципами щось вважається корисним, або ж ні, про загадкові бюрократичні шляхи легалізації, трохи про політику, глобальне потепління (кгм, та, чєл, твої попередження все ще актуальні, а от сподівання на Марсіянський фронтир не справдились, упс) та про функціонуючий та реально щось роблячий ООН (одразу ж видно, що книга - фантастика).
"Ось у що тебе втягують, коли провадиш перемовини з ООН, - думав Лео. Афро-азійська політика. Болото. Скрізь сидять, працюють і всім керують іноземці."
Та чим далі заходить історія, чим більше герої занурюються в калейдоскоп примарних (в багатьох сенсах) реальностей, тим більше ця історія змінює ракурс на перший контакт та друге пришестя. І так, ці дві події пов'язані. А, не можу не вбачати іронію в тому, що до розмови про Бога персонажі приходять після розмов та вживання наркотиків. Можливо, ці дві події також якось пов'язані.
"[…] замість того, щоб Бог помер за людину, як було колись, тепер вища, цілком конкретна вища сила хоче, щоб ми загинули заради неї.
Та чи це робить її злою? Чи вірю я в те, що сам сказав Норму Шайну? Що ж, це точно вказує на її нижчість порівняно з том, що приходило до нас дві тисячі років тому. Як каже Енн, це радше схоже на прагнення організму, що постав з пилу, до увічнення; це властиве всім нам, ми всі погодилися б, аби замість нас розрізали на шматки і спалили козла або ягня. Жертвоприношення необхідні. Але ми не хочемо бути жертвами. Насправді, на цьому принципі будується все наше життя. І його теж."
Вуха цього роману стирчать з… багато з чого стирчать. Тема нестандартного першого контакту, де жодна зі сторін не виявляється кращою, а всі гнидять в міру своїх сил - привіт-привіт Лю Цисінь. Тема використання іншої планети як новомодного Сибіру - там роком пізніше "Луна - сувора пані" вийшла… Окремої уваги заслуговує нестандартна репрезентація релігійної тематики, де Палмер Елдрич є, в залежності від вашого бажання, ортодоксальним Богом Старого Завіту, заїбавшимся Богом Нового Завіту (не можу йому за це докоряти) або другим пришестям для недопетравших з першого разу, взагалі не богом, але істотою божественного порядку в порівнянні з людьми (привітульки, Ехнатон Чарльза Стросса). Ну й зважаючи на все галюциногенний світ Палмера Елдрича може бути чим завгодно - випробуванням, Раєм, Пеклом, Чистилищем, Лімбом, глюком…
Окремо було приємно бачити наступну цитату. Бо я вумна, я Ґрейвса читала і я це й так знаю.
- Примітивний розум плутає нечисте і святе, - сказав Елдрич. - Для них це просто табу.
Даря Анцибор "Під подушку чи під ялинку".
Назва з обкладинкою ідеально готують читача до наповнення цієї книжки. Це історія Різдва та свят навколо нього, якщо простіше - свят, що відбуваються в грудні. Їх історія, старі й нові першоджерела та шлях змін, щоб зрештою вийшло те, що ми маємо зараз.
Книжка поділяється на три частини. Перша, найкоротша, розказує про історію Різдва, як найголовнішого зимового свята пов'язаного з подарунками. Звідки прийшло Різдво, що реінтерпретували християни, та як з язичницького перезавантаження року ми отримали день народження Христа. Ще там є трохи слів про те, що плутання людьми Пасхи та Різдва вельми логічне та має багату історію, бо між народженням та воскресінням різниця вельми тонка.
Друга частина розказує про ялинку. Чому саме ялинка (виявляється, для цього є причини, а не просто так) та яка її символічне підґрунтя, які були альтернативи ялинки, коли була поставлена перша хоч якась ялинка, як модернізувалась та змінювалась зовнішність ялинки на свята, як змінювалась її роль (спочатку її, виявляється, в продовження попередніх традицій, успішно нівечили одразу ж після першої ж з'яви). З цікавенького, авторка в тому числі розказала про ялинку в літературній творчості з українських теренів.
Третя частина говорить про персоніфіковане втілення свята, себто про Діда Мороза, святого Миколая, Санта Клауса та трошки про Снігуроньку. Знову ж, авторка пише і про те звідки взялися такі персонажі, як вони змінювалися, адаптувалися, секуляризувалися etc. Також зачіпається тема буття новорічних свят та їх уособлень про совєтах. В цей раз обійшлися без розстрілів, були тільки всезагальні заборони, а потім не менш всезагальні дозволи з верхів.
Ця книга не є чимось неймовірним, в хорошому сенсі. Це гарна технічна книжка про різдвяні свята та їх місце в історії та нашому житті. Написано все вкрай легко та доступно, що гарно. Ще авторка роздумує, чи не зробити таку ж книжку про осінні свята і... це було б цікаво.
Мікаель Брюн Арно, Саное "Мемуари лісу. Спогади Фердинанда Крота".
Гарна ж книжка мала б бути. І ото "мала б" мені в горлі кісткою стоїть.
"Мемуари лісу" - виглядає та просувається, як дитяча книжка з багатьма ілюстраціями. Головні герої - антропоморфний лис, власник/продавець бібліотеки/книгарні (там продаються рукописні книги, що існують в одному екземплярі) та старий кротик, якому потрібно віднайти свої мемуари, бо він вже старенький та пам'ять вже не та.
А, чисто технічне, ця книга це частина трилогії. Але цикловість історій буде, скоріш за все, пов'язана лишень зі стартовими місцями для подій. Себто все буде починатися з книгарні/бібліотеки.
Спочатку про хороше, себто про технічне. Написана книга гарно. Ілюстрації прекрасні. Місцями є розбіжності між текстом та ілюстраціями, але я не знаю на чиїй це совісті - ілюстраторки, чи перекладачки. Та й це не суть, якщо чесно.
Це погана книжка. Сюжет крутиться навколо Фердинанда Крота та його деменції. Окремо зазначу, що я не дуже розумію нащо в книжці десь 6+ формулювання типу:
"[...] хвороба Непам'ять - то набагато серйозніша форма амнезії, страшніша за просту старечу розгубленість."
Суперове роз'яснення. Словом амнезія пояснюється що таке Непам'ять. Може б того, зворотно розташувати слова? Але біс з непам'яттю та амнезією.
Я рада, що наше суспільство потроху доходить до думки поганості романтизації депресії, харчових розладів та інших проблем, що закорінюються в нашому мозку. Але ця вкурвлена книга романтизує старечу деменцію. Розумієте, проблеми Фердинанда Крота це: він губиться в часі та просторі та кумедно свариться на лиса через це; він лякається вночі лиса, бо забув його та виганяє лиса з намету на вулицю (і це комедійна сцена); він миленько капризний та неввічливий і жере печивко сам та не хоче поділитися ним з іншими. Хі-хік, мі-мі-мі, яка кавайність. Ой, а чому нам не розкажуть про те, що він сере під себе, кидається з ножем на найближчих і взагалі чим далі, тим більше втрачає людську подобу, через що істота, яка піклується про стариганя сама тихо їде дахом?
Ви можете сказати - нашо така фізіологічність у дитячій книзі? Я можу сказати - ця тема підіймається, м'яко кажучи, нечасто, і якщо пан автор вже піднімає її, то варто робити це нормально, а не няшненько. Особливо зважаючи на те, що пан автор знаєте ким був? Ой, він десять років працював у лікарні піклуючись про "людей із хворобою Альцгейинра та іншими захворюваннями нервової системи". А потім він чомусь вирішив відкрити книгарню та стати письменником. Ой, а чи не тому, що в пана автора теж тихо почав їхати дах і він втік з цієї вельми почесної та трошки складної роботи? Нє?
А знаєте, що найпрекрасніше? В кінці книги Фердинанд Кріт, який вже майже не вилазить зі своїх марень, знаходить свого втраченого сина, який тепер "в ім'я любові та розуміння" має піклуватися про свого кревного татка, якого він не знав всі тридцять років свого життя. Розчулюючий гепі-енд. Тримай, чоловіче, безумця та гарненько піклуйся про нього, бо любов! Ну знаєте, любов ж-бо візьметься з нізвідки. До татуся, якого він в принципі не знає.
Най пан автор йде до сраки разом з панною Альвтеґен, яка у дитячій же книзі розказує, що дітей, які перебувають у вегетативному стані з народження не можна відключати від апарата підтримки життя, бо в цих дітей є повноцінне життя в іншому магічному світі. Піклуватися про хворих та немічних складно. Це не мило, не приємно і, найчастіше, висмокче з вас більше сил аніж ви розраховуєте, очікуєте та плануєте. Ви вже вибачте, але від таких книжок до розповідей про гріховність абортів десь зо пів кроку. Тож так, романтизувати жертовність - фу і бе. Це мусить бути зважене, а не прикрите рожевими окулярами, рішення кожної конкретної людини в кожній конкретній ситуації.
Олекса Стороженко "Марко Проклятий".
Олекса Стороженко – автор "Марка Проклятого" – був особою багатогранною. Походив з козацького роду, служив у російській армії, опісля відставки був слідчим (здається, навіть хорошим, в усіх смислах), писав російською та українською (доробок українською був здебільшого в жанрі містично-побутового фентезі в козацькому антуражі).
Роман "Марко Проклятий" – є містичною/готичною прозою в українських реаліях часів Хмельницького. На превеликий жаль роман незавершений. Сам Стороженко написав чи то одинадцять (по версії Вікі), чи то дванадцять (по версії Стилета і стилоса) розділів. Далі ж, до шістнадцятого розділу, писано було редактором згідно до листів письменника з чернетками.
Видання Стилета і стилоса вельми химерне в багатьох сенсах. По-перше, воно цікаве візуально. Маленький формат, лясе, чорний зріз, багацько ілюстрацій на сторінках. По-друге, видавництво вирішило бути не як всі (не певна чи це плюс, чи це мінус) і видали книгу з тринадцяти розділів. З плюсів – гарний символізм. Марко ж-бо проклятий, от розділів і тринадцять. Плюс, саме тринадцять розділів (за словами видавництва у передмові) дають який не який, та все ж проміжний фінал. З мінусів – я пішла купляти ще й ось це, бо мені си цікаво. Та, перейдемо власне до історії.
"Так ото бачиш, козаче, яка моя доля; почала мене мати на війні, де кров чоловіча річками текла, породила на світ, як якусь звіряку, в пустині, і вигодувала, як вовченя, кров'ю од живої тварі... Так не дивуйся, що я не вдався у других людей і що доля моя чортова, а не чоловіча..."
Перші п'ять розділів (сторінок сімдесят п'ять, але зважайте на мініатюрність книжки) – це оріджн власне Марка Проклятого. По факту це окрема історія і вона просто бомбезна. 10 з 10 і на 20% крутіша, аніж я очікувала. Готична, місцями навіть горорна історія з характерно романтичними символічними паралелями. Протиставлення світлого та чистого юного козака Кобзи та Марка, який встиг не тільки виграти сестру й вбити матір, а й потовктися у пеклі. Еталонна антитетичність (ги, я таки не тільки не забула це слово, а ще й впхала його хоч кудись) персонажів та подій. І все це коротко, красиво та насичено. Як мінімум цю частину книги беззаперечно варто прочитати.
"Побіля старшини товпились чорти і чортенята; деякі з чортенят чіплялись за павутину, а інші визирали з тріщин. Чорти про щось радились і ґвалтовно гомоніли, часто згадуючи ляхів і козаків.
Став я прислухаться, аж, чую, старший сатана і каже: "Зібрав вас, панове чорти і чортенята, щоб порадиться з вами, що нам на світі робить із тими анахтемськими ляхами і козаками?.. Знущаються вони з нас, та й тільки; не бояться і не поважають нас, із того світу женуть, Іроди!.. Невгомонна шляхта розпоїла венгжином половину моїх посланців-чортів, а другу половину звербували собі в товариство ті шмаровози, розбишаки, козаки-запорожці. Та не тільки козаки на тім світі обижають нас, а в самісінькім пеклі небезпечно від них; з чистилища швендяють собі у пекло люльки палить, неначе в корчму або в шинок який!.. Чи чули ви? - каже сатана, показуючи вгору. - Щось гуркнуло біля воріт; духом чую, що се, мабуть, який-небудь псяюха-запорожець з того світу лізе в пекло на наше безголов'я!..""
Далі починається, та не закінчується, традиційний для романтиків історичний роман. Все закручується навколо повстання Хмельницького, яке, по факту, навіть не встигає початися, але рушниці кохання з панночкою та дружби із затятим козаком (з багатим внутрішнім світом) вже почались припасовуватися на стіни.
Читаючи цей сегмент "Марка Проклятого" дуже складно не проводити паралелі з "Трьома мушкетерами". "Марко" друкувався в 1870-х роках про події 1650-х років з романтизацією козацтва та… певним перебріхуванням історичних фактів. "Мушкетери" друкувалися в 1844 році про події 1620-х років з романтизацією мушкетерів та… певним перебріхуванням історичних фактів. Відверто жаль, що роман не завершений, бо потенціал стати не самим ненависним елементом шкільної програми в нього точно був. Але, є те що є, і навіть ці дещиці вельми радують.
Хірому Аракава "СталевийАлхімік. Том 1", "СталевийАлхімік. Том 2"
Отже... Сталевий алхімік! Класика шьонену, знакова екранізація, знакова манґа, знакове усе.
Манґа виходила з 2001 по 2010 рік і зі звичайним компонуванням займає 27 томів, але у 2011-2012-х роках було випущено, так би мовити, дефінітлі едішн, яка складається чи то з 17 (по версії Нашої ідеї), чи то з 18 (по версії Вікі) томів. Саме цю дефінітлі едішн і видає Наша ідея.
Зараз я буду говорити про перші два томи манґи. Чому про перші два, якщо вже вийшло три? Бо на третьому томі - Рой, на четвертому - Ліза (?) Різа(?) (так, я забула, як транслітерували її ім'я. В мене взагалі погано з іменами. Тому головні герої будуть Пуцьвірінком та Штукою з Металу). А розділяти Роя та Різу/Лізу - фу-фу-фу. Плюс в мене є ще один Рой дома, най я і його гарно сфоткаю з його двовимірною подобою.
Сюжет. Інший світ в якому вирує маготехнологія, яку називають алхімією. Головне питання маготехнології, як і всієї магії - це питання ціни. Хоча, його чесніше називати питанням часу. Бо уся магія, що потребує високої плати, вона як гарний айтівець. По-факту, ви платите за те, що 99% часу він ніц не робить, бо усьо зроблено наперед. Так і тут, за допомогою маготехнології ви отримуєте штуку Х одразу, але чомусь плачетесь, що ціна велика, хоча часових затрат не було зовсім.
Історія наших двох героїв (вони на обкладинках) - Пуцьвірінка та Штуки з Металу, почалась з того, що вони спробували реснути матір. Так Штука з Металу стала Штукою з Металу (по суті, класичним єврейським големом), а Пуцьвірінок перестав рости й має металеву руку та ногу. Тож тепер вони працюють на армію в спробі знайти можливість повернути тіло Штуці з Металу.
У бекґраунді світу - нещодавня війна з проблемною окраїною. Поки достеменно не зрозуміла суть проблеми (окрім банального - у нас різна культура, а давайте всіх стрілять, а то чого це вони не такі як усі?), але примус до миру був дещо... геноцидально-кривавим, тож землями імперії ходють невідомо чому невдоволені терористи з яскраво відмінною зовнішністю.
Плюс до всього цього, навколо все ходяють і ходяють антропоморфні втілення семи смертних гріхів (Хтивість виглядає як матір Пуцьвірінка та Штуки з Металу).
Найгірше в цій історії - це головні герої. Що Пуцівірінок, що Штука з Металу не те що не мають цікавої особистості, у них в принципі проблеми з наявністю особистості. Пуцьвірінок - це абсолютна білість, котра іноді верещить, що він не Пуцьвірінок. Штука з Металу тут за сильного. Тому якщо ви хочете споглядати цікавих персонажів, то вам залишаються тіко другорядні - Рой, Армстронґ, Різа/Ліза, механічка Пуцьвірінка.
Ще з недоліків - очевидна відсутність досвіду манґаки. Перший том... В першому томі є та сама меметична арка про чувака, його доньку, собачку та химер. Кажуть, що в аніме ця арка прям от вау. Нє, я вірю, вірю. Але в манзі вона поспішна, кваплива, сумбурна і замість драми викликає відчуття "і ось це от все?!". Але так, другий том суттєво кращий, хоч і банальний у своїй шьоненистості (не як щось погане. Мені, зрештою, і "Хлорка" норм). Навіть цікаво буде глянути аніме. Можливо, це буде нечастий випадок, коли екранізація таки краще.
Шінічі Фукуда "Ця порцелянова лялечка закохалася. Том 2".
Про перший том "Лялечки" - тут.
В загальних рисах про сюжет. Є Марін, вона гяру та хоче займатися косплеем, а не ксоплеем. Є Вакана, він хоче робити ляльок хіна, але так вийшло, що допомагає Марін робити косплей, а не ксоплей. Про їх косплейні пригоди із дрібкою підліткових гормонів і розказують сторінки манґи (та аніме. Другий том повністю розкритий в аніме, якщо що).
Глобально в другому томі ніц не змінюється. Це все ще історія про косплей, фансервіс та романтику.
Косплей продовжує тему Шідзуку-тан, темпового пошиття костюма через непорозуміння та першого косплейного фесту. Знову ж, дуже прикольні дрібнички буття на косплейних фестивалях (а про ті місця де манґака прибрехала, вона розказує в післямові (так, в дечому прибріхування було, щоб персонажі краще та тісніше взаємодіяли)).
Фансервіс. Марін фансервісять стандартніше, в порівнянні з першим томом. Точніше як, з'явилось більше традиційних ракурсів на груди, а от панцу(ні)шоти обіграли прям мур-мур-мур. Плюс гарні жарти про трапування Вакани та непорозуміння з дідом. Ну й кумедна реакція сім'ї на можливо трапування - "в кожного хлопця його віку має бути хоч одна пара панчіх".
Романтика стала такою ж, як і фансервіс. Себто банальнішою. Хоча плюс в тому, що Марін прям ото вже визначилась. Користі з цього правда жодної, але приємно. Так-так-так. З цікавістю чекаю томика з чаптером в лав-хотелі.
На загал все ок. Мальовка гарна. Косплей є. Різноманітна гарність теж. Йдемо далі до знайомства з іншими косплеєрками.
Іппату "Проєкт Цуґумі".
План Нашої Ідеї з підкидання пробників манґи працює. Просто працює.
Один з власників Нашої Ідеї француз і це вельми цікаво впливає на вибирання тайтлів для друку. Ось, до прикладу, "Проєкт "Цуґумі"". Вперше ця манґа була надрукована у 2019 році у Франції, і тільки у 2021 році вийшла в Японії. В доробку автора є тільки ця манґова серія, що складається з семи томів, так що завершення історії чекати вже недовго (хоча, відверто кажучи, я б не відмовилася довго чекати, якби це була "Moonlite Mile". Правда я майстер додавати щось не в тему, якщо мені це конче треба?).
Ця манґа зачепила мене двома речами. Перше - ви тіко гляньте яке гарне волосся у дівчатка та яке хутро у тигрика? "Цуґумі" є достатньо гарним тайтлом, щоб читати його заради мальовки. Друге - чардизи. Що дівчинка - Цуґумі, що ГГ - Леон, мають чудовий вигляд. Леон так взагалі ніби втік з "Enen no Shouboutai" (а чоловічі чардизи це гарантована принада "Пожежників").
Чи є в "Проєкті "Цуґумі"" щось більше за гарний малюнок та чардиз? Поки не дуже зрозуміло, але зачин сюжету не викликає бажання фейспалмити, та й те добре. Прозвучало, можливо, не дуже, та з першого тому нічого досконально не зрозуміло. У нас є майбутнє після чогось типу Третьої світової. Генетичні експерименти були. По Японії бахнули ядеркою. Європа дещо параноїдальна та всі шпигують за всіма.
Події розпочинаються з того, як групі французьких смертників пропонують можливість косплейнути "Jigokuraku". Всі сідають в літачок, летять на острів, що помітно фонить, знаходять там макґафін, себто наслідки прожекту "Цуґумі", щоб Франція стала ґрейт еґейн, а за рік того хто виживе заберуть, та навіть дадуть амністію. З першого ж пункту план йде не туди куди треба, бо літачок чомусь падає і тепер в'язням треба виживати з кайданками на руках у вкрай недружньому середовищі. В спробах не стати їжею мутувавших мавп (?), наш головний герой - Леон, знайомиться з Цуґцмі (дівчинкою з пташиними ногами) та Торою (тигрик Цуґумі). Жодних підозр, що прожект "Цуґумі" та сама Цуґумі якось пов'язані, в голові Леона не виникає і так наш сюжет рухається далі.
В принципі, на цьому коротку розповідь про перший том варто закінчити, хоча там є ще якась кількість екшонія та багатозначних персонажів, але то вже таке. Їх цінність з'ясується з наступними томами.
Наґабе "Дівчинка з того боку. Том 2".
Про перший том писала туть. Про другий слів буде небагато, бо чогось знакового у ньому не трапилося.
Другий том не вразив мене аж так сильно як перший, але це була приємна та знайома подорож. Довершена візуальна стилістика, завдяки якій історія паралельно розказується та показується. Контраст чорності та білості, боротьба та єдність протилежностей, ось це от філософське усе.
Разом із Майстром ми занурюємося в глибини Ззовні та знайомимося з Матір'ю. Тим часом як Шіва знаходить свій шлях додому до тітоньки, та цей, такий бажаний дім, виявляється (от несподіванка?) не таким дружнім. На цій веселій ноті й завершується другий том.
Цікавих інфодампів більше не було. Зустріч з Матір'ю, м'яко кажучи, незрозуміла. Суть тому - стати містком до третього, де Шіва буде в небезпеці й ось це от усе. Тож, чекаю на третій том і дивлюся що там буде далі.
Клемент Кларк Мур, Стів Річардсон, Кріс Данн, "У вечір святковий".
Дякуючи "Під подушку, чи під ялинку?" я тепер знаю культурний контекст цього віршика!
Першоджерелом "У вечір святковий" є вірш з багатьма назвами - "A Visit from St. Nicholas", "The Night Before Christmas", "'Twas the Night Before Christmas" (в перекладі - "Візит Святого Миколая", "Ніч проти Різдва", "Різдвяний гість"). Цей вірш був ключовим елементом створення традиційного образу Санта Клауса/Святого Миколая. Традиційні панчішки для подарунків, червоний одяг, куріння люльки (пізніше видалено канадською видавчинею з цензурних причин), катання на санчатах, які тягнуть олені. Всі ці елементи стали сталими завдяки віршу Клемента Кларка Мура та ілюстраціям до нього.
Текст вірша у цьому виданні дещо змінений. Пам'ятаєте "Кроличку Пейслі"? Так от, "У вечір святковий" - це вірш Клемента К. Мура Кролика, книжку з яким надсилає кроличці Пейслі її бабуся. Тому Санта Клаус тут Ведмедід, а обдаровані є кроликами, а не людьми. До слова, Ведмедіда ви могли побачити й в "Кроличці Пейслі". Осьо тут він є.
Для наших країв ця книжка дещо дивна. В англомовних країнах це видання є переосмисленням традиційного віршика, про який знають всі та вся, тож додаткового представлення він не потребує. У нас же це шматок іншої культури, до якого було б добре додати редакторський вступ із роз'ясненням контексту. Попри все, це гарна книжка з гарними ілюстраціями. За більшою кількістю ілюстрацій від Кріса Данна йдіть сюди, або сюди.
Сімон Столенхаґ "Оповідки з кільця".
Сімон Столенхаґ - це шведський... митець (ну бо він і художник, і музикант, і дизайнер, і взагалі людина-все-й-одразу). В його доробку не так вже й багато книжок (усього п'ять з 2014 до 2020 років). Та й їх суть така ж химерна, як і форма в якій вони зроблені.
"Оповідки з Кільця" - це щось середнє між ретрофутуристичним артбуком та збіркою мікрооповідей, що розказують про буття вигаданого наукового містечка десь у шведській провінції. Події історій розгортаються навколо Кільця - вигаданого аналога великого адронного колайдера, який, до того, суттєво більше впливає на світ навколо. Тому тут іноді з'являються динозаври, або трапляються спонтанні переміщення свідомостей в Неваду, де є схоже наукове містечко, або ще щось. Короче, може трапитися багато чого різного і ви ніколи не передбачите чого саме. Якогось чіткого початку та кінця у "Оповідок" немає, це записки про дитинство з вуст колишнього жителя цього наукового містечка.
Зачіпаючи тему ціни... Вона трошки оверпрайс зважаючи на товщину артбукозбірки. Але водночас вона нормальна, якщо ви не очікуєте чогось неймовірного, плюс видана книга дуже гарно. Кольори в малюнках виглядають нормально (як виявилось, це неабияке досягнення), корінець - тканинний, за переклад око не чіпляється.
Ще, по мотивах саме цієї збірки є серіал від Амазону. Плюс десь в цьому році має вийти серіал "The Electric State" та першоджерело цього ж "Електричного штату" (у Видавництва, якщо що).
Джюнджі Іто "Томіе".
Джюнджі Іто - це ще живий, проте вже класик манґи жахів. Його творчість часто фізіологічна і перегукується з дитячими парадоксально-алогічними жахами. Зазвичай ми їх забуваємо, або хоча б притлумлюємо в пам'яті, а Джюнджі Іто ні, він на цьому заробляє.
"Томіе" - це один з класичних циклів цього автора, який є збіркою здебільшого окремих історій про Томіе, дівчину, що не вмирає, відроджується з кожної своєї найменшої часточки та має сильну внутрішньовидову конкуренцію. Тому зваблені Томіе чоловіки мають спочатку вбити інших Томіе, а потім вже є опції. Треба або вбивати себе, або вбивати замовницю Томіе. Стійкими до чар Томіе є чоловіки зі Справжнім Коханням ТМ (захист хиткий, але це вже хоч щось) та особливо цинічно-практичні дівчата (за фотографку я до останнього тримала кулачки).
Чисто естетично, "Томіе" це надмірний контраст між естетичним та огидним. Між справжньою суттю Томіе та її поверхневим виглядом. Між жахаючими розчленовуваннями, та справжньою ямато надешіко, яка все це провокує.
Історії про Томіе були першими в доробку Джюнджі Іто, тож... перші кілька розділів... я хочу культурно сказати, що вони такі собі, але вони не такі собі, вони хуйові. Як в аспекті мальовки, так і в аспекті банально зрозумілості, не те що гарної режисури сюжету. Але, в контексті споглядання розвитку манґаки, на них цікаво дивитися.
Не менш цікаво дивитися на ідейний розвиток смислів "Томіе". Все починається з міських жахастиків. У-у-у-у! Є прекрасна дівчина, що не вмирає, зваблює всіх та змушує їх робити погані речі. У-у-у-у! Але, іронія в тому, що ця, підкреслено жанрова література не спиняється на цьому. Чим далі в чаптери, тим більше Томіе стає втіленням ідеальної жертви (яка, звісно ж, провокує всіх до вбивства себе самим фактом свого існування) та ідеально страхаючої жіночої сили (бо попри свою мимовільно-провокативну віктимність, Томіе є невбиваємою та незнищенною і дуже навіть може дати відсіч. Вельми химерну, викривлену, хворобливу та неправильну, але відсіч). Чим ближче до кінця, тим більше Томіе невловно нагадує Дзюнко Фуруту. Тим що це ВОНА попрохала. Це ВОНА схотіла, щоб їй зробили боляче. Це ВОНА змусила себе вбити. Це ВОНА, ВОНА, ВОНАВОНАВОНА. Гіпертрофована, перебільшена, надмірна Томіе віддзеркалює можливо показові страхи. Або ж ніяких глибинних смислів немає, і я просто надумую.
А ще у манги кольоровий зріз, та до передзамовлення йшли бонусом наліпки, та закладка.
Рамін Загед "Мистецтво "любові, смерті + роботів".
Артбук по "Любов, смерть + роботи". Здавалося б, де можна облажатися? Оооо. Шо ж. Подивімось, наскільки глибока ця кроляча нірка.
Все починається з обгортки. Жодної захисної плівки немає, а обкладинка у видання така собі - дешево лискуча та вкрай царапуча. Я хз, чи це через блоковані кордони, чи через те, що друкувалась книга на типографії ArtHuss, а вони здебільшого роблять м'які обкладинки. Тож тут, у великому, товстому артбуці за 910 гривень все пішло не так, як зазвичай. Після одного читання видно, що я його читала. І, знаєте, я якось та й відвикла від такого. Там далі ще буде фотка, на якій буде видно, що лискуче покриття тупо облазить. Як ви думаєте, воно почало облазити після прочитання, чи до? Правильно - до.
Але ж, напевне, всередині класна поліграфія! Так? Так?.. Хуяк. Навіть з ліхтариком вам буде складно роздивитися ілюстрації. Нє, мб ця проблема є і в оригіналі. А мб і нє. Але малюнки до "Поганої поїздки" нормально не роздивитися навіть з ліхтариком показовою є 206 сторінка ось цього посереднього скану. Бачите, зверху зліва, різні відтінки чорного підпалубного простору? А в артбуці ви цього не побачите). Так що від різноколірності альманаху ніц не лишилося.
Переклад! Гарний переклад? Гарний ж?.. Сьогодні в нас буде урок англійської "tale" це "казка"! Уіііііі!!! Добре, що хоч не "казочка". І ніц же в голові перекладачів/перекладача не клацнуло. "Поп-тім" (антиутопія про вбивства дітей) - це казка. "Звалище" (голі діди, що згодовують податківця сміттєвому монстру, та й взагалі це трешак Лансдейла) - казка. "Вдалого полювання" (стімпанк з кіцуне в Китаї. Там ще вайби Бердслея з сексуалізацією були) - казка. "У високій траві" (горор з поїздом та вайбами "Доктора Хто" і Лавкрафта) - казка. "Рій" (НФка про контакт вже не людей з інопланетянами та несподівані шляхи асиміляції) - казка.
На казці я почала підозрювати, що переклад робився абияк. На "Шизматриці" Брюса Стерлінґа я впевнилася в цьому. Дивіться, оригінальна назва роману - "Schismatrix". І тут парадокс хору. В сенсі "хор", себто "choir" хочеться читати як "чоір" але це "кваєр", бо латинські корені. Сюжет "Schismatrix" розказує про розкол в постлюдстві, та різні шляхи розвитку - технологічні та біологічні (я спрощую, мгм). Тож "Schis" у "Schismatrix" це не "Schizophrenia" (англійською "Шизи" знов не буде, але хоч в український буде "Шизофренія"), а "Schism", себто - "схизма", себто "розкол". Звідки ж перекладачі взяли саме "Шизматрицю", якщо навіть ґуґло-перекладач видає "Схизматрицю"? З Вікіпедії. Де "Schismatrix" це або "Шизматриця", або "Схізматриця". Щоправда, видавцями "Шиз/Схізматриці" чомусь вказані якісь Ексмо та Доміно... Але це, мабуть, невідомі українські видавництва. Точняк ця сторінка у Вікі зроблена професіоналами. Ага.
Плюс, це видання з купюрами. З цензурними правками, про які стало відомо вже після того, як артбук релізнувся, та його розіслали по передзамовленнях. І першою згадкою про цензурування став ось цей постик. Дивіться в чому момент. Я не проти видалення "Блайндспота". Я розумію причини його видалення. Але. Інформація про відсутність цього епізоду з'явилась на сторінці сайту тільки зараз, після релізу (дякую, що додали. Ще тиждень назад цієї інфи не було). Ну й трохи кумедно, що "Блайндспот", який компроментував себе самим фактом свого існування, бо був буквально найгіршим та найбеззмістовнішим епізодом - видалили, а "Таємну війну", яка прославляє подвиг червоноармійців та зроблена в кращих традиціях радянських воєнних фільмів - залишили. Цейво, щоб не було непорозуміння. Мене харить не наявність цензури, яку я розумію. Мене харить те, що про цю цензуру не сказали.
На загал. Це найгірший артбук з усіх артбуків, що пройшли мої руки. Не скажу, що їх було дуже багацько - десь п'ять, здається. Ну й хз як комікси рахувати. Не суть. Одним словом, мене цей артбук розчарував. І поліграфією, і перекладом, і прихованою цензурою (цікаво, а скільки людей НЕ купило артбук, бо на ньому не написали, що всередині немає "Блайндспота"?)
Ірина Ігнатенко "Тіло, секс, шлюб. Історія інтимних стосунків…".
Наукпоп від Віхоли. Ну... Знаєте... В нього завше є нюанси...
Формально, це книжка про все пов'язане з інтимними в широкому сенсі стосунками в період до XXго сторіччя. Про сексуальну освіту (точніш її відсутність), про стандарти красивої зовнішності, про те, що важило для шлюбу (краса/здоров'я, та, понад усе, фінансові питання), про приваблення магічними засобами, про секс у та поза шлюбом, про вагітність, аборти, зради та хвороби.
Все це написано легкою мовою, характерною для Віхоли. Та й взагалі книжечка не дуже товста. Ще з моментів. Деякі ілюстративні приклади з авторською підводкою (невеличкий абзацик) повторюються кілька раз в різних схожих ситуаціях. І це дещо... дивно.
З усім тим, якщо вам потрібні цікаві факти на тему інтимних стосунків, то ця книга може вас зацікавити та підкинути можливо й жовтушні, але захопливі факти (щоправда, іноді вони нічим не підтверджені й іноді про це навіть вказує сама авторка). Або ж якщо ви хочете почитати щось на тему сексу в помірну давнину, і будете ставитися до книги, як до розваги, а не істини в останній інстанції, то все теж буде добре. З мінусів - не вийде понтанутися новими знаннями, скоріш розважити себе на кілька вечорів.
З мінусів. Розгорнуто - ось в цьому треді. Мо' цікаво буде. Там ще й альтернативні джерела для читання вказані. Якщо ж говорити словами не з треду, то Віхола видавали Шахтаря Четверга і це вже багато про що говорить. Авторка книги спирається здебільшого на фольклорні джерела. Ви самі розумієте міру взаємозв'язку художніх творів з реальністю. Це як "Сміючись і помру" Шиппі. Воно не те щоб погане, але навіть авторка/автор вказують, що до висновків треба ставитися з помірною впевненістю. Але написано легко та цікаво, і якщо вас зацікавлює тема, то в тредику є більш ґрунтовні праці на схожі теми.
Особисто мене книжка вдовольнила. Мені потрібна була приблизна й легко написана інформація на тему й саме її я й отримала. Бо якусь серйозну етнографічну працю я б точно не вивезла. Тож зважайте на нюанси і буде вам щєстє.
Девід Герберт Лоуренс "Коханець леді Чаттерлей".
"Наш вік по суті своїй трагічний, а тому за трагічний ми його не сприймаємо. Катаклізм уже стався, й посеред руїн ми починаємо знову будувати сякі-такі оселі, знову плекати сякі-такі надії. Важкувата це праця – в майбутнє немає гладкої дороги, та ми йдемо в обхід чи продираємося крізь перешкоди. Треба жити, хоч би скільки впало небес.
Приблизно така була позиція Констанс Чаттерлей. Війна розтрощила дах над її головою. І вона зрозуміла: вік живи, вік учися."
"Конні поділяла звичку всіх молодих – те, що існує цієї миті, означало все. Та миті змінювали одна одну, не обов'язково одна одній належачи."
"Коханець леді Чаттерлей" – це один з меметичних романів про секс та людські стосунки. Він меметичний настільки, що про нього знала навіть я, а не як завше. Більше десятки екранізацій різних років. Надрукований в 1928, але у Великій Британії вийшов лишень в 1960, та й то, після виграного судового позову. Що власне й не дивно, бо сцени сексу описані дуже детально (особливо як зважати на рік написання книги).
"Але такі вже чоловіки! Невдячні й завжди невдоволені. Якщо з ними не спиш, вони тебе за це ненавидять, якщо спиш – ненавидять за щось інше."
То про що ж розказує "Коханець леді Чаттерлей"? Жила була Констанс, і вела вона помірно розбещене життя, ліниво отримуючи помірковане задоволення від життя. Пізніше ж, Констанс стала леді Чаттерлей, її чоловік отримав травму в Першу світову, та опинився прикутим до інвалідного візка на все життя. Спочатку леді Чаттерлей було на те плювати, а потім вона побачила єґеря, й усвідомила, що ні, їй не плювати. Далі пішов процес емансипації та спроб усвідомити, що ж хоче власне Констанс, а не люди навколо неї.
"Олів читала книжку про майбутнє, коли дітей вирощуватимуть у пляшках, а жінок "стерилізуватимуть".
– Чудова штука! – сказала вона. – Тоді жінка зможе мати власне життя."
Через що буде показуватися зростання Констанс, як особистості? Через секс. Неіронічно підтримую такий шлях розкриття персонажки. Трохи очевидних штук. Секс – це важлива штука. Як в принципі, так і в людському житті. Доволі логічно, що наші зміни можуть бути спровоковані, вмотивовані, підштовхнуті злягальним аспектом нашого життя.
"Сер Малкольм найдужче боявся скандалу з приводу того, що його дочка завела інтриґу з єґерем. Він не мав нічого проти інтриґи, але був проти скандалу."
Приємно читати книжку, в якій автор усвідомлює ту ж ідею. І це не пусті слова. Навіть на текстовому, а не сюжетному рівні, Лоуренс розставляє правильні акценти та пріоритети. До з'яви Меллорза (того самого єґеря) не буде жодного детального опису зовнішності будь-якого чоловіка. Тільки Меллорз, як чоловік в найповнішому сенсі, удостоїться не тільки сухого опису факту його існування, а кількасторінкових детальних описів того, як він мився, як виглядала його спина, та як кісточки випирали над поясом приспущених штанів.
"– Але у щось же ти віриш?
– Я? Інтелектуально я вірю в добре серце, жвавий член, швидкий розум і мужність сказати "гівно" в присутності дами."
Таку ж увагу отримають й сцени злягання. Те як, у яких комбінаціях, з якими почуттями, відчуттями та після смаком поєднуються Констанс та Меллорз беззаперечно заслуговує уваги. Стосунки закоханих людей здебільшого спираються й на фізіологічне (було б дивно якби ні). "Коханець леді Чаттерлей" це не чиста романтика без ницого порання, але й не грання додане аби було. Зрештою, несумісності сексуальних темпераментів леді та лорда Чаттерлеїв й присвячений весь цей роман (і проблема не в паралізований нижній частині лорда Чаттерлея… було би бажання…).
"Але він теж був бунтар, повстаючи навіть проти свого класу. Втім, бунтар – сильно сказано, занадто сильно. Його просто захопила загальна, популярна огида молоді до всього звичного і до будь-якої реальної влади. Батьки його смішили, а рідний упертюх-батько особливо. Й уряди були смішні, й понад усе – власний, що дотримувався принципу "поживемо-побачимо". І війська були смішні, разом зі старими шкарбанами-генералами, а надто – з червонощоким Кітченером. Навіть війна була смішна, хоча без жартів знищила купу народу."
Чи це все? Ні, це англійці, тож окрім особистісних взаємин є ще питання соціяльне. Боротьба пролетаріату, проблематика робітничого та вищого класів, індустріалізація, що протиставлена пасторальній Старій Англії… Наслідки вікторіанських соціяльно-особистісних романів не щезнуть ніколи. Та й, зрештою, зворотно-поступальний рух є не тільки в сексі. От бачте, вже паралель.
"Одначе принц став королем, король помер, і тепер правив інший король, головна функція якого, здавалося, полягала в тому, щоб відкривати безплатні їдальні для бідних."
Чи поєднані дві головні лінії роману гармонійно та рівнозначно? Ні… Особиста лінія розгортається не те що б поступово, але помітно стабільніше за соціяльну, яка з'являється припадками філософських монологів (аж перегукується з монологами ідей з "Зоряного десанту"). Коли персонажі починають роздумувати над майбутнім індустріалізації та долею шахтарів у ній… все стає нуднішим. Або ж я є тією частиною авдиторії, у якої є потреба в читанні про душевні страждання, а не про світле майбутнє комунізму (це не зовсім перебільшення. Це був 1928 рік. Сподівання ще були).
"Була прогалина в духовній спадкоємності, майже американська, хоча насправді індустріальна."
Це був цікавий роман. Не можу сказати, що він був 10 з 10 для мене (якщо виключити концепцію авторського ставлення до сексу, от це прям супер було), але прочитати було пізнавально та приємно. В історії було гарно і те як вона була розказана (інакше цитат було б менше…), і те про що вона була. Привідкритий фінал залишив мене з вайбами "Змію з Ессексу" (та й особисто-соціяльна тематика роману була туди ж). Четвертий розділ нагадав сюжетотворчу сцену з "Повісті про Ґендзі", де Каору та Ґендзі говорили свої чоловічі балачки про їх ставлення до жінок (щось ніколи й ніде не змінюється).
"Пастора, симпатичного чоловіка років під шістдесят, переповнювала значущість його обов'язків і водночас зводило на ніщо мовчазне "дай мені спокій" усього селища. Майже всі дружини шахтарів були методистками. Самі шахтарі взагалі ніким не були. Та навіть офіційного одягу священника вистачало, щоб звести нанівець факт, що він був такий само чоловік, як усі. Ні, він був Містер Ешбі, автомат для молитов і проповідей."
Про технічну сторону видання. Це, як і у випадку "Під скляним ковпаком", козирне видання від ВСЛ. Без гейш та ґо, зате з купою ілюстрацій. В цей раз малюнки зайшли мені менше, тож нижче буде ілюстративний матеріал знайдений в інтернеті. Можливо, з високохудожньої точки зору вони 10 з 10, але для ницої й приземленої мене вони дещо вульгарно-еротичні, а мали б бути ееее… красивими? Не обов'язково стандартизовано красивими, але красивими. А от фішка з обкладинкою прикольна. Вона ніби брудна, що втілює ідею роману про життя біля вугільних шахт.
"Одразу за нею [церквою] були нові шкільні споруди з дорогої рожевої цегли, а за огорожею – всіяний ґравієм майданчик, усе дуже імпозантне й на вигляд середнє між церквою і в'язницею."
Сей-шьонаґон "Записки в узголівї".
Щоб читати японську класику я знов спускаюсь у глибини Фоліо. Болісно, але що поробиш.
Японська літературна сцена тисячолітньої давності була. Ну, власне цим можна й обмежитися. Тисячу років тому у них була літературна сцена, яка ще й поділялась на чоловічу та жіночу. І, в певному сенсі, жіноча виявилась важливішою. Окрім Мурасакі Сікібу (про яку я писала тут ) була ще й Сей-шьонаґон. І якщо пані Сікібу написала відмітний Великий Роман, то Сей-шьонаґон створила жанр дзуйхіцу.
Але давайте по черзі. "Сей-шьонаґон", як власне й "Мурасакі Сікібу" - це не імена, а щось штибу прізвиськ. "Сей" це шматок батьківського прізвища, а "шьонаґон" - одне з палацових звань, яке має стосунок чи то до власне Сей-шьонаґон, чи то до якогось з її визначних родичів чоловічої статі. (У випадку Мурасакі Сікібу, "Мурасакі" взято від імені персонажки "Повісті про Ґендзі", а "Сікібу" - шматок посади її батька)
З іменем розібрались, тепер перейдемо до дзуйхіцу. Це жанр есеїстики, в якому автор, або авторка, записують усе що приходить їм в голову. Як не іронічно, але найкращий аналог суті дзуйхіцу з'явився тільки зараз. І це - персональний бложик. Це водночас приватне, але відкрите для чужих поглядів творіння, в якому ви пишете все, що вашій душі забажається, і якість написаного залежить не від смислу, а від авторського таланту красиво створювати текст.
Тож... В "Записках в узголів'ї" ви побачите розділи:
– чому мене таку красиву ніхто не любить?
– списки гарних гір, озер, річок, дерев, ще чогось, що захтілось списково записати. застав там.
– всі мене ненавидять і взагалі заздрять.
– а вчора я бачила гарного хлопчика. він був такий уруру, а я його випадково підгледіла крізь завісу.
– гарні дівчата мають бути таки й такими.
– котик!
– миле дитятко бавиться з м'ячиком.
– ненавиджу дітей, вони голосні.
– я пОгАнА лЮдИнА і мене ніхто не лЮюЮюЮюЮбить!!!
– прочитала цікаву книжку. другий сувій все ще не переписали/не написали. страждаю і чекаю проди.
– навколо вороги, які точно хочуть зробити мені щось зле! я знаю! мені не тим голосом повідомили про те, що мене викликає імператриця.
– сьогодні я зайняла найкраще місце для огляду ходи священників. вони були гарні, хі-хік.
– а я таку плітку почула! зара розкажу!
– РАНІШЕ БУЛО КРАЩЕ.
– солоденьке, полюбляю таке й таке солоденьке.
Повірте, я не перебільшую. Це реально суть і наповнення "Записок в узголів'ї". Так, деякі моменти дещо застаріли, але здебільшого це просто ідеальний зріз роздумів особини жіночої статі. Нюанси можуть відрізнятися, але вміння накрутити себе на пустому місці; як дитятко порадіти з якоїсь фігні типу гарненьких хмарок коли заходить сонечко; насолодитися гарним побаченим чоловіком/жінкою.
"Записки в узголів'ї" є гарною ілюстрацією плинності й незмінності життя. Можуть змінюватися контексти, часи, культури, морально-етичні орієнтири, але люди будуть залишатися людьми. Дещо дурнуватими, дещо прекрасними, здатними зачаровувати й викликати відразу, бути парадоксальними, вірними собі та підкореними сталими традиціями.
P.S. А ще Сей-шьонаґон епічно (зважаючи на те, що пам'ять про це прокотилась крізь тисячу років) сралась з Мурасакі Сікібу. Бо Сей-Шьонаґон вважала, що треба все робити як положено, а Мурасакі Сікібу була особлива й не така як усі (ще й книжки писала. Жах! (так, це дещо конфліктує з тим, що сама Сей-шьонаґон писала книжки, але ви не розумієте, це інше!)).
95. З парадним мечем на кольоровому перев'язі.
Повз проходить чоловік із парадним мечем на кольоровому перев'язі. Дуже гарне видовище.
119. Те, що виглядає гірше на картині, ніж у житті.
Гвоздики. Аїр. Квіти вишні.
Надзвичайної вроди чоловіки та жінки, про яких пишуть у романах.
120. Те, що виглядає на картині краще, ніж у житті.
Сосни. Осінні луки. Гірське поселення. Стежка в горах. Лелеки. Олені.
121. Взимку.
Взимку має бути дуже холодно.
122. Влітку.
Влітку має стояти надзвичайна спека.
137. Чому для новопризначених куродо...
– Цікаво, чому для новопризначених куродо шостого рангу, щоб виготовити для них таблиці, беруть дошки з огорожі біля канцелярії завжди в одному і тому ж місці? Можна ж узяти на західній стороні, і на східній... Хіба їм не все одно? – почала таку розмову одна із придворних дам.
– Ну і що тут цікавого? – підхопила інша. – Мене от цікавить, чому деякі речі називають без усілякого сенсу? Наприклад, Хосонаґа – «довгі вузькі плаття» – правильно названі, оскільки вони і справді так виглядають. Проте чому верхню накидку зі шлейфом називають кадзамі – «те, що вбирає піт»? Треба було назвати шірінага – «довгохвістка». А чому караґіну – «китайська накидка», замість «короткої накидки»?
– Можливо, тому, що такі накидки носять у Китаї.
– Уе-но кіну – «верхній одяг», уе-но хакама – «верхні штани». Шітаґасане – «нижній одяг» – теж добре. В оґучі «широких штанів» – штани дуже широкі, тому назва дуже підходить.
– А от чому широкі штани називаються хакама? Не зрозуміло! Штани сашінукі краще назвати аші-но кімоно – одяг для ніг, а ще краще – ашібукуро – «мішки для ніг».
Дами голосно розмовляли про різні дрібниці.
– Ах, давайте вже припинимо гамір і підемо спати! – запропонувала я.
І тут нібито у відповідь на мої слова за сусідньою кімнатою, на наш подив, пролунав голос священика, який відправляв нічну службу в палаці:
– О, як прикро! Продовжуйте свої розмови цілу ніч.
143. Те, що розвіює нудьгу.
Романи. Гра в ґо. Гра в суґороку.
Миле щебетання малюка рочків трьох-чотирьох. Коли малюк посміхається і щось лепече.
Фрукти.
Коли до мене приходить молодий чоловік, який гарно вміє жартувати, то я прийму його навіть у дні очищення від скверни.
198. Музика.
Музику найкраще слухати вночі, коли не видно обличчя людей.
227. Сонце.
Сонце найгарніше на заході. Його світло, що от-от погасне, осяює блиском зубці гір, а по небу тягнуться хмарки, що ледь підсвічуються ніжним золотим світлом сонця. Якась сумна краса.
228. Місяць.
Місяць найкрасивіший перед світанком, коли його тонесенький серп випливає із-за східних гір, тоді він прекрасний і сумний водночас.
Барліг Athwale, [05.02.2024 02:05]
254. Те, що радує.
Буває, закінчиш читати перший том роману, який ще не читала. Так хочеться прочитати продовження. І раптом бачиш другий том.
Хтось порвав листа. Візьмеш усі частинки, складеш – виходить, що можна прочитати послання!
Тобі наснився поганий сон. Ти в тривозі звертаєшся до того, хто вміє тлумачити сни, і, до твоєї великої радості, він нічого поганого не означав.
Перед знатним чоловіком зібралася велика кількість придворних дам, він розповідає про події минулого чи про сьогодення, а весь час дивиться лише на мене. Тоді, звісно, я цим пишаюся.
Захворів той, кого ти так сильно кохаєш. Ти хвилюєшся за нього, навіть коли він у столиці, поруч із тобою. А що й казати, коли він десь далеко-далеко. Але ось приходить звістка, що він одужав – яке щастя!
Або ще таке: люди вихваляють того, кого ти так кохаєш. Звісно, це дуже приємно!
Вірш, який ти склала у відповідь на чийсь інший вірш дуже популярний, його переписують по пам'яті. Припустімо, зі мною такого ще не було, але я можу уявити, як це приємно!
Одна людина, не зовсім близька тобі, прочитала старовинний вірш, якого ти ніколи не чула. Ти не зовсім зрозуміла значення, але потім хтось інший пояснив його тобі. А потім ти несподівано знайдеш ці вірші в книзі і зрадієш, мовляв: «Та ось же вони!» І тоді ти дуже вдячна тому, хто вперше познайомив тебе з цим віршем.
Ти змогла десь роздобути папір Мічіноку або просто гарний папір. Це завжди велика радість.
Людина, у присутності якої ти ніяковієш, попросила тебе написати продовження до вірша. Якщо вдасться одразу згадати той вірш, це дуже добре. Але, на жаль, дуже часто вилітають з голови навіть ті вірші, які ти дуже добре знаєш.
Раптом тобі знадобилась якась річ, починаєш шукати й одразу легко можеш знайти її.
Радісно й тоді, коли виграєш у змаганні, все одно в якому.
Дуже мені подобається, якщо вийде надурити пихату людину, особливо коли це чоловік.
Інколи твій супротивник тримає тебе в напрузі, так і чекаєш, що от-от чимось відплатить. Це потішно! А інколи, навпаки, він ігнорує тебе, робить вигляд, що забув тебе. Це також потішає мене!
Я знаю, що це великий гріх, але все одно не можу не радіти, коли чоловік, якого я ненавиджу, потрапляє у скрутне становище.
Готуючись до свята, відправиш кімоно майстру, щоб відновив шовк для глянцю, дуже хвилюєшся, і от радість – чудово блищить!
Також приємно, коли гарно відполірують шпильки прикрасу для волосся.
Та й взагалі, дуже багато таких радощів!
А буває, що хвороба не відпускає багато днів, навіть місяців, а потім – диво полегшення! Проте радіти будеш у сто разів більше, якщо одужав той, кого кохаєш.
Входиш до імператриці і бачиш: перед нею декілька придворних дам, для мене немає місця. Я сідаю біля колони, у віддаленому місці, імператриця це помітить і зробить мені знак: «сюди!»
Дами дають дорогу, і я – яке щастя! – можу наблизитися до імператриці.
321. Стає зовсім темно.
Стає занадто темно, я вже зовсім нічого не бачу. До того ж, пензлик мій уже майже стерся й не пише. Додам лише дещо. У цій книзі я писала про все, що відбувалося в мене перед очима, що хвилювало моє серце. Книгу я писала в тиші, в глибині своєї кімнати, там, де я думала, її ніхто ніколи не побачить.
Дещо в ній сказано занадто різко, і може, на жаль, завдати прикрощів деяким особам, засмутити їх. Боячись цього, я завжди ховала свій рукопис від інших, допоки він не потрапив до рук однієї людини і не отримав популярності.
[...]
Ось так я отримала подарунок і почала писати, допоки не закінчився останній аркуш. Писала я про все, про все на світі, інколи зовсім про незначні речі та нісенітниці.
Пишу я тут про те, чим багатий наш світ, про людей, яких я люблю більше за все.
Пишу про тварин, рослини, про вірші. Пишу вільно, про все, що захочу, і нехай мене люди осудять, мовляв: «Це не виправдало наших очікувань... Пише тут про всілякі дурниці...».
Та я пишу для власного задоволення про все, що спадає мені на думку. Хіба можна мої нариси навіть порівнювати зі справжніми книгами, написаними за всіма правилами?
Та все ж знайшлися добрі люди, які, прочитавши це, сказали: «Це прекрасно!». Я була дуже здивована. Та й не треба дивуватися: багато хто знаходить цікавим те, що для інших зовсім непривабливе.
Лише одне я можу сказати: шкода, що ця книга потрапила до рук людей.
Шановні, якщо вам сподобався цей текстик та хочеться більше чогось на кшталт нього, то запрошую вас сюди, в ТҐ, де все написане мною з'являється раніше. А іноді й взагалі з'являється тільки там.
