Річард Метісон "Я — Легенда".
Мені складно писати про цей роман. І, скажу банально, проблема в мені. Я терпіти не можу зомбі-тематику, а "Я - легенда" є класикою й піонером зомбі-постапокаліпсису. Зважаючи на все це, та на рік написання книги - 1954 - гріх на неї жалітися. Тож я спробую не робити цього.
Сюжет. Апокаліпсис вже стався. Роберт Невілл - останній та можливо єдиний виживший, що сидить в останньому бастіоні людства (власному будинку), який щоночі осаджують зловісні живі мерці. Тож Роберт бухає, згадує мертвих родичів і дрочить на ануси мертвячинь. Ой. Ні. Жаліється, що йому хочеться виїбати мертвячинь, які звабливо показують йому свої ануси. Щоночі. Ось це справжній невимовний жах, а не той ваш Лавкрафт...
З часом, Роберт бере себе в руки, зав'язує з бухачем т̶а̶ ̶д̶р̶о̶ч̶к̶о̶ю̶ (якої нема. НЕ. МА) і починає намагатися з'ясувати, шо ж то таки трапилося в його тлінному світі? Шо то за мертвяки? Звідкіля вони взялися? Камо грядуть? Та й взагалі, без бухла т̶а̶ ̶д̶р̶о̶ч̶к̶о̶ю̶ йому різко є чим зайнятися, а не тіки байдикувати. Ще до нього прибивається пес. А пригоди чувака та його пса в постапоці є споконвічною темою.
Чим ближче до кінця, тим більш сумбурною стає книжка, тож фінальний ОЦЕТАККУРВОПОВОРОТ та катарсис від нього читачу треба пережити за вісім з половиною сторінок. Поважна кількість. Та. (ні) Правда цей катарсис вам треба переживати якщо ви не знаєте про екранізацію з Віллом Смітом і ви не цікавились питанням подвійної кінцівки. Так що якщо хочете катарсису - не цікавтесь й надалі.
Чисто формально місцеві мертвяки (та мертвячині) є вомперами з кількома стадіями розвитку (описаними вельми заплутано, квапливо, не дуже ілюстративно й сумнівно-необхідно). Але те, що це класика зомбі-апокаліпсису буде зрозуміло з перших сторінок. Фу-бечні фізіологічні описи тіл, що розкладаються, рідини, виділення й загальна огидність приходять на бал від вуйка Нурґла. А я ж-бо це ненавиджу. Воно таке фуууу. Тож, я великий молодець, що змогла дочитати книжечку (від випадкової збірки зомбі-оповідань мені ригати хтілось).
Загальна концепція роману гарна (це я про ОЦЕТАККУРВОПОВОРОТ). Особливо зважаючи на рік виходу та те, що це був мало не перший роман в цьому жанрі. По факту почати з постмодерністського переосмислення - це круто. Ще вуха "Я - легенди" стирчать звідусіль. Від "Ночі живих мерців" (джерело натхнення Ромеро настільки очевидно, що я усвідомлюю це навіть не подивившись власне "Ніч живих мерців") і закінчуючи Пітером Воттсом та його науково-вірогідними вампірами.
З мінусів - темп та настрій роману змінюється так, ніби для кожної з частин (а їх чотири, і це в романі на 189 сторінок) автор черпав натхнення в новому виді бухла. Зважаючи на рік написання можливо, тільки можливо, я справді маю рацію (а не тільки телефона. Вибачте, жарт тупий, але я все ще рофланю з нього).
От і всьо. Книжка нічо так, хоч і стара, троха застаріла та взагалі повз мене. Читайте для загального розвитку, або ж з любови до зомбі-тематики. Все добре буде.
Луїза Пенні "Зловісно тихе життя".
Серія детективів Луїзи Пенні про головного інспектора Ґамаша не просто велика. Вона збіса велика й нараховує вже двадцять романів включно з одним спін-оффом, який був написаний у співавторстві з Гіларі Клінтон (от про спін-офф я дізналась щойно).
Усі принесли якісь страви, окрім Бена, який не вмів готувати. Але він прийшов із пляшками вина, що було навіть краще.
Сюжет. В лісі коло селища Три сосни, що в Канаді, стається убивство. Та чи убивство це? Офіційного сезону полювання ще немає, та прихильників стрільби з лука вкрай багато в місцевих краях, а Джейн любили всі. Тож певне це був нещасний випадок? Саме це й необхідно з'ясувати головному інспектору Арману Ґамашу, який, зі своєю командою слідчих, зрушує звичний спокій схованого в лісах селища (що колись було притулком для роялістів із США). Адже кожне вбивство здіймає хвилю розкритих таїн і таємниць. Хвилю схованого, прихованого й недоказаного. І тепер Ґамаш мусить дізнатися більше про жителів Трьох сосен – і про невідому художницю Клару, і про знаного живописця Пітера (чоловіка Клари), і про колишню психологиню, а зараз власницю магазинчика-бібліотеки Мирну, і про поетку Рут, і про Олів'є та Ґабрі сімейну пару власників ресторану. Життя всіх жителів Трьох сосен впаде під хвилею змін здійнятою смертю колишньої вчительки.
Цей цикл я вже читала раніше, тож давайте я розкажу про його плюси й мінуси на загал, бо я не певна, чи буду далі активно його перечитувати. Перші дванадцять романів це поєднання комфортної пасторалі сільського життя та дискомфортного психологічного детективу, який повільно підсмажує читача. В круговерті психологічних натяків читачу треба знайти ті прояви ницості та вредності людської натури, які є чимось більшим, аніж просто викобенюванням. Або ж не знаходити, а просто читати приємно-неприємний психологічний детектив з повіііііільним посиленням напруження. А ще, при другому читанні прикольно помічати (й розуміти) натяки авторки на вбивцю-дворецького.
Ще гарно те, що в циклі, який формально є циклом з окремих романів, кожен з яких розказує про окрему справу, є така штука як розвиток персонажів. Ото у нас є головний інспектор та його компанія детективів і компанія жителів села, і їх стосунки змінюються й розвиваються від книги до книги. Хтось одружується, хтось стає мудаком, хтось підсідає на опіати після того, як його підстрелили на завданні. Не знаю як для кого, але мені цей розвиток просто підірвав мозок в процесі першого читання.
З мінусів. Я дропнула цей цикл прочитавши чотирнадцять романів та залишила в бібліотеці тільки дванадцять. Дропнула я цей не саркастично чудовий цикл по дуже простій причині. Він став якимось дуже еее... ну... уявіть ліволіберальну агітку про страждання біженців, аборигенів, всіх нЕ тАкИх Як УсІ. Тепер уявіть, що всі ці різноманітні персонажі з багатим внутрішнім світом по замовчуванню стражденні, бідні та пригноблені і всім білим цисгендерним гетеросексуальним персонажам треба ходити і каятися, ходити і каятися. Осьо цим щедро посипаний сюжет та ідейний зміст останніх прочитаних книжок. Іронія в тому, що ліберальна проблематика від самого початку була наявна в циклі. Але чомусь саме після дюжини книжок авторці відмовило почуття смаку й міри і все це перетворилось на відірвану від реальності клоунаду мораліте, а не нормальну репрезентацію.
З технічного. В книжці багато одруківок. Регулярно немає тире для переходів від прямої мови до опису. Я не знаю хто крайній, але контроль якості на дуже фіговому рівні. Переклад не шедевральний, а просто посередньо-нормальний. Місцями перекладачка навіть не намагається перекладати якусь гру слів, а просто робить посилання з роз'ясненнями.
Чарльз Стросс "Палімпсест".
Новий Стросс українською (довгих та гарних продажів результатам рук його, бо це вкрай в моїх інтересах на фоні браку фантастики). "Палімпсест" – це збірка різноформатної малої прози Чарльза Стросса, більш розважальної аніж "Небо сингулярності" та "Ачелерандо", які виходили у Богдана раніше.
Спочатку про назву. В українському перекладі збірка називається "Палімпсест", хоча в оригіналі вона "Wireless". Ви думаєте це перекладацькі викобеньки? Нє-нє-нє. Це початковий авторський задум, який не був реалізований англійською з технічних причин, а оскільки автор живий і з ним можна проконсультуватися, то назва повернулась до своїх джерел. Більше про це тут (текстовий варіянт інтерв'ю з перекладачем), або тут (те ж інтерв'ю у відеоформаті).
Ну а тепер про кожну з історій потроху. Або побагато. Се вже як вийде.
Переднє слово, або розповідь про нерентабельність, проте привабливість малої форми, її генезу (в аспекті фантастичної гілки розвитку), фінансові проблеми письменництва як такого... Одним словом, це балачки про внутрішню кухню й те, що болить.
Стратегічне відставання. Локус 2007.
Імена мають значення, тож зазирайте в примітки у кінці книги, щоб отримати дрібки спойлерів, або передзнання подій оповідання. В якийсь день, ще до першого польоту в космос, людство опиняється на іншому кінці Всесвіту на пласкому диску. Ні, це не науково-фантастична адаптація Дискосвіту, це ранній драфт "Зоряного десанту". Наші герої це:
– Ґреґор Замза. Еммм... Ви ж пам'ятаєте хто такий Ґреґор Замза? Пам'ятайте й надалі. Це важливо.
– Медді. Піонерка Нового Світу в новому світі, яка пливе, а потім і обживається на новому континенті показуючи читачу цей світ з приземленого погляду.
– Юрій Гагарін. З першим польотом в космос у нього не задалось, тож совєти використовують його по іншому. Для дуже очевидної ідеї – пошуків дружнього, інопланетного, соціалістичного розуму.
Кінець історії буде просто 10 з 10. Стіна совєцької слави здобуде дуже цікавих товаріщєй.
Блудна ферма. Є, в широкому сенсі, частиною циклу "Ачелерандо".
Прекрасне далеке майбутнє, де закон про легальність шпигування зі сторони держави в громадських місцях прийняли до того, як з'явились наноботи, які можуть бути в усьому суспільному просторі та слухати вас усюди та завжди. А закон, звісно ж, відкотити або змінити забули. Нашо то?
Тож події розгортаються в сільській місцевості де живуть неолуддити (як для місцевих), і розказують про сім'ю колишньої миротворниці, яка змогла списати свій екзоскелет разом із собою, коли звільнялась зі служби, її чоловіка та робопса, які на трьох вирощують рогату худобу ручною працею в біофабрикаторі, а не ГМОшному резервуарі.
Та ось, під паркан хутора підселяється блудна ферма, якій потрібні свіжі мізки для дитинки Ісусика, щоб полетіти на Юпітер в пошуках любові. Себто ферма є груповим розумом, якому потрібне паливо (яке вона може виростити й стартанути до Юпітера випаливши кілька гектарів навколо) та, можливо, нові співрозуми.
Боротьбі з цим шкідником й присвячена історія.
Іще холодніша війна. Фанфік на Лавкрафта.
Що буде, якщо антарктична експедиція професора Пебоді ("У горах божевілля") повернеться, та принесе чудові нові досягнення інших світів? Правильно. В степах України, в беззаперечно надійному кургані, совєти сховають проєкт Кощій. Все ж піде по плану, так? Так?..
Одним словом, це лавкрафтіанська холодна війна.
Сигнали Махо.
Псевдонаукова стаття про теорему Фермі та листи нігерійського принца.
Жарт повторений двічі все ще кумедний (ця ж ідея була в "Ачелерандо"), але написано трошки надмірно важко. Це фіча, але мій мозок болить. Ай.
Стара приказка, мовляв, є речі, які смертним не судилося пізнати, глибоко вкоренилася в моїй роботі. Співробітники «Пральні» – так ми називаємо організацію, а не те, чим вона займається – іноді зіштовхуються з найтемнішим кошмаром цієї роботи. І ні, мова не йде про презентації PowerPoint чи податкові декларації, до чого схильна будь-яка бюрократія – це більше схоже на міфічні найгірші речі, які можуть статися в морі (особливо поблизу затонулих інопланетних міст з тентаклистими почварами).
Місія надважлива: Боб Говард. Частина циклу "Пральня". Зважаючи на те, що це єдине оповідання перекладене не Богданом Стасюком, можливо Богдан буде видавати "Пральню" далі. Бо інакше шоб шо змінювати перекладача?
Це окрема історія про бюрократію та схожість математики та демонології. Мало бути кумедно, але було нудно. Проте, дві кумедні цитати саме з цієї історії. Не шукайте моєї послідовності, її нема. Мало бути детективно, і, в певному сенсі, воно й було детективно, бо я не могла повірити, що коли мені буквально на перших сторінках сказали хто вбивця, в когось ще залишились якісь питання. Але ні. Питання залишились. І раз десять мені сказали, що математика це як демонологія, а шахи це детермінована гра (ха. ха. ха-ха-ха. ні).
Друга (менша) половина історії нічо так. Але вона друга. І менша. І взагалі. Забагато слів, замало гумору. Може я не вловила щось глибинно-англійське.
Найперший закон бюрократії – ніколи не показуй зацікавленість за межами своєї офісної кабінки. Щось типу найпершого правила в будь-якій армії, яка коли-небудь топтала плац: за ініціативу завжди карають.
Варто вам поставити питання (або напроситися добровольцем), то це негайно сприймуть як ознаку бездіяльності, і тоді диявол в образі вашого безпосереднього начальника (чи сержанта) знайде якесь завдання вашим лінивим ручкам. І повірте, воно буде гірше від того, чим ви займалися раніше (наприклад, творчі байдики), тому що бездіяльність – це злочин проти організації, за який вас покарають.
Антикабельник. Написано спільно з Корі Докторов.
Альтернативно-історійна оповідь про те, як у 90-х в Америці заборонили інтернет і тепер ГГ є інтернетним бутлегером й прокладає нелегальну мережу. Після ж він зустрічає журналістку (з інтернето-вільної Франції), яка хоче взяти у нього інтерв'ю про його нелегку роботу і тут все закрутилось.
Хіба що в пеклі...
Це розповідизація анекдоту про те, як сам Диявол заборгував шотландцю. Вийшло те що вийшло.
Хобот і дебош. Фанфік на Вудгауза.
Стросс пише, що цю історію він вимучував намагаючись зробити щось штибу Вудгауза, але в космосі та з робо-наложницями. Ну не знаю що він там вимучував. Може то досягнення перекладача, але читається "Хобот і дебош" суттєво краще за оповідання з "Пральні". Трохи декадентсько та абсурдно, але ж задум в цьому й був, тож...
План у міс Фенг, звичайно, вийшов саме такий, як треба. Можна було навіть запідозрити, що колись вона проходила вишкіл таємного спецагента, проте мій досвід говорить, що ніколи не варто усвідомлено недооцінювати смертоносні навички достатньо вмотивованого шафаря.
Палімпсест. Г'юго 2010. Фанфік на Доктора Хто Азімова.
Це найбільший твір в збірці. Це фанфік на "Кінець Вічності" Азімова (який я не читала) і... найбільше задоволення в процесі читання "Палімпсесту" я отримала згадуючи інший фанфік на "Кінець Вічності", а саме – "Доктора Хто" (сподіваюсь П'ятнадцятий буде гарнішим за Тринадцяту). Проблема "Палімпсесту" в тому, що я пам'ятаю кращі жертви, кращу драму, кращі часові парадокси. Кращу Клару. Кращу Рівер Сонг. Кращих Емі та Рорі. Кращу Біллі та кращу Міссі. Так, всі вони ходять поміж антуражу з пап'є-маше та носять картонні обладунки, але... Я пам'ятаю саме їх. Я пам'ятаю вічні секунди знищення Стіни. Я пам'ятаю ангелів. Я пам'ятаю Дев'ятий легіон. Я пам'ятаю час та простір і ТАРДІС, що більша всередині аніж ззовні. Я пам'ятаю Галіфрей і бібліотеку. Я пам'ятаю, як може не вистачати часу Володарю Часу. І плакати я буду згадуючи це. Тож... певне... дякую "Палімпсесту", що він подарував мені згадування й перебирання гарних споминів.
А, ще там були легкі вайби "Хвиль" Кена Лю.
Роберт Гайнлайн "Ляльководи".
– [...] Комуніста можна підкупити, а чим можна підкупити слимака?
Більше пасажів з порівнянням інопланетних загарбників та совєтів не буде. Це надто банальна й очевидна алюзія.
Новин з Айови не надходило, але чи траплялося коли-небудь, аби звідти надходили хоч якісь новини взагалі?
Здається КСД почали робити більшу ставку на Гайнлайна, бо до "Лялькарів", зважаючи на список власників прав на початку, докупили опціональну передмову Роберта Джеймса та Вільяма Г. Паттерсона-молодшого, яка розказує історію написання книги та кілька кул сторі (та що про Азімова – прекрасна).
– Я – хвора людина, мені вже давно належить піти на лікарняний. І саме зараз мені конче потрібна лікарняна відпустка.
– Як на мене, то ти справді хворий – на голову.
– Саме так: я хворий на голову. Інколи уві сні мені чуються голоси. Мені ввижається, що за мною шпигують якісь незрозумілі люди. Часто уві сні мені хочеться повернутися до титанців.
[...]
– А відколи це божевілля стало перешкодою для роботи в нашому підрозділі?
Формально "Лялькарі" це роман написаний для заробляння грошей (буквально, бо ремонт нової хати сам себе не зробить), ще й з базисом на гайповій темі тарілкоманії. Одним словом, це дешеве експлуатаційне чтиво. Але Гайнлайн не був би собою, якби не додав, ширшими або вужчими мазками, соціальну проблематику, сатиру, незвичний ракурс проблеми та зацентрованість усього на людях.
Всі вони зібралися, як і зазвичай, в кабінеті доктора Стілтона: Старий, Стілтон власною персоною, начштабу полковник Джибсі, підполковник, якого я знав лише в лице, й химерне збіговисько техніків-сержантів, молодших офіцерів та прислуги. Схоже, у війську має бути щонайменше восьмеро, щоб допомогти високому чину сходити в туалет, – саме через це я свого часу й звільнився зі служби.
Події "Лялькарів" розказують про світ майбутнього (для 1951 року), минулого (для нас, бо події починаються з 2007 року), а насправді – просто альтернативну реальність. Отже, трапилась біда. В Айові впала летюча тарілка й, здається, вона була не така вже й пуста. І, здається, що пасажири цієї тарілки намагаються захопити Землю ставши паразитуючим на людстві паразитом (пардон за тавтологію). Оскільки історія, по своїй суті, є флешбеком, то ми з перших сторінок знаємо як про факти людських успіхів, так і про неуникні невдачі. Але цікавість же в процесі, а не у результаті (я про це ще в пана Кінга читала)!
[...] завжди було важко відрізнити зловмисного агента від пересічного індивіда. Співвідношення безнадійних ідіотів до відвертих негідників залишається високим.
Тож, інопланетяни потроху й помалу розширюють свій життєвий простір, захоплюючи людей та беручи під контроль державні та телекомунікаційні структури. Що треба зробити нашим героям (членам та членкиням секретної шпигунської структури)? Правильно, для початку треба переконати владу, що взагалі хоч щось діється і, бажано, щоб при цьому нікого з верхівки держапарату не взяли під свій контроль інопланетні прибульці. Незручна, та вкрай реалістична ситуація, правда ж? О, і запобігаючи вашим питанням – ООН… дуже схвильоване та збентежене і нічого робити не буде. Ніхто нічого робити не буде. Це не спойлер, це – Гайнлайн.
– Господи милосердний! Хіба ж можна займатися політичною боротьбою в час такої небезпеки?
– Гадаєш, що не можна? – здивовано підняв брову Старий.
Книжка на чотириста сторінок беззаперечно НЕ розкаже про безальтернативно успішну перемогу над інопланетянами. В принципі, Гайнлайн доволі меланхолійно, послідовно та з вірою в завтрашній день (і звідки в нього ця впевненість?) розказує про те, як людство просирає всі таймінги, робить не в лад все що тільки можна, а що не можна – паскудить ще якось. І все це весело, кумедно, з запалом та вірою в сили людства (все ще не розумію його безумовного оптимізму). Короче, ото у нас був сумно-рефлексивний постапок "Я – легенда", а це – смішний процес постапокаліпсисування. Типу… Типу… Я за це Гайнлайна люблю. У нього будь-який треш завжди показується крізь оптимістичну призму. З вірою у Фронтир та особисті свободи.
– [...] Якщо побачиш, що я тобі підходжу, то завжди матимеш час зробити мене "порядною жінкою", як казала колись моя бабця, правда, одному богу відомо, що вона мала на увазі.
В 1962 році Гайнлайн написав "Вільні володіння Фарнхема" – постапокаліптичну попаданську фантастику про чорношкірих канібалів та ядерну бомбу. Щоправда, десь половина "Фарнхема" була особистим щоденником у якому Гайнлайн багатослівно й трошки сльозливо розказував про проблему жіночого алкоголізму та чому він розлучився з першою (другою) дружиною, а друга (третя) дружина Вірджинія – це його щастя, любов і єдина радість в житті. Ця преамбула потрібна, щоб я проілюструвала, що проблематика шлюбів та ускладненість розлучень в Америці того часу хвилювала Гайнлайна завжди, що в 1951, що в 1962 роках.
Я перевів погляд із пташки на свою дружину і захопився її довгими кінцівками та несподіваними вигинами.
І, так, в "Лялькарях" є доволі цікаве порушення шлюбного питання. Трохи крок в сторону. Окрім Семмі, головного героя "Лялькарів" у книзі є ще й Мері – жанрово необхідний для свого часу любовний інтерес Сема, а також (зважаючи на п'ятдесят перший рік) самостійний жіночий персонаж, у якої є своя думка, вміння сперечатися, захистити себе і ще питання, хто тут ефективніший як агент – Семмі чи Мері. З мінусів, так, це Мері Поппінс, бо Мері буквально ідеальна в усьому. Але, як на рік виходу та жанрову належність книги, Гайнлайн прям от дуже старався.
Я вдав, що страшно здивований і спитав:
– Мила, що з тобою? Ти, часом, не захворіла?
– Я? Ти про що? – отетеріло спитала вона.
– На тобі ніде не видно пістолета.
Мері захихикала і напустилася на мене.
– Ідіот! – верескнула вона і почала мене лоскотати.
Але, повернімося до шлюбу. В якийсь момент Семмі бере шлюб з Мері (це не спойлер, а константа Гайнлайнових історій. За це я його теж люблю). Взяття шлюбу виглядає вельми цікаво, бо, окрім того, що укладання контракту може бути на рік, десятиріччя, довічне, на бажаний час, так ще й (нагадую, на вулиці п'ятдесяті, тож жінка має бути господинею й матір'ю) чоловік має виплачувати дружині зарплату за виконання обов'язків дружини. Нє, дружина то може відмовитися від цього пункту контракту, але приємно, що Гайнлайн робить оптимістично-реалістичне передбачення модернізації недоліків шлюбу п'ятдесятих.
– Мері, – несподівано спитав я, – ти вагітна?
– Ще рано казати, милий, – відповіла вона, дивлячись мені в очі. – А ти хочеш, щоб була?
– Так.
– Тоді я дуже старатимусь.
Окрім усіляких важливих політичних та соціальних штук, "Лялькарі" є ще й гарним письменницьким челенджем – чи можна сюжетно залегендувати те, що всі ходять голими? Челендж абсолютно ідіотський і абсолютно прекрасний своїм підриванням суспільної моралі свого часу. Зрештою, magnum opus Гайнлайна – "Чужинець на чужій землі" – вперше був надрукований у 1961 році, а повністю, на 25% більшим й вірним авторському замислу – аж в 1991.
– Охолонь, Семмі, й запам'ятай: в родині Кавано інцестів не буває. Вас обох дбайливо виховувала моя улюблена невістка. Твоя сестра обожнює тебе, а ти дуже любиш свою сестру, але у здоровому, суто платонічному і до огиди шляхетному сенсі, як і личить справжньому патріотичному американцю.
Якщо ви хвилюєтеся про найважливіше – не хвилюйтеся. Звісно, логарифмічна лінійка осяяла нас своєю присутністю на 318 та 384 сторінках. Так, я це чекаю та записую коли читаю. Дивний читацький челендж, але ж треба брати до уваги авторські особливості?
– Ходімо, люба. Схоже, ми зіпсували їм все, що можна.
Про технічне. Якщо ви берете книгу в фізичній книгарні, продивіться якість друку десь з 130 по 190 сторінку. Там часто буває вицвітання.
– Ти обіцяла кохати мене, шанувати і сніданок готувати, – відказав я й полоскотав їй п'яти. Вона зойкнула, підібгала ноги, а кіт підскочив і плюхнувся на підлогу.
– Ой лишенько! – зойкнула Мері, сідаючи на дивані. – Ти змусив мене смикнутися надто різко, і я образила котика.
– Не зважай на кота, жінко, ти ж одружена зі мною.
P.S. Про котиків Гайнлайн також не забув, не хвилюйтеся.
– Але Пірат належить мені – або навпаки.
– Я вже зрозуміла це, – сказала Мері. – І тепер я також належу Пірату, еге ж, Пірате?
Кіт не відповів і продовжив безсоромно підлабузнюватися до Мері, але було ясно, що він погоджувався з нею. Я й справді відчув величезне полегшення; айлурофоби не можуть збагнути, чому коти мають велике значення для айлурофілів, але якби Пірат не сприйняв Мері як законну мешканку хижки, то мені було б сумно.
Торбен Кульман "Ліндберґ", "Армстронґ", "Едісон".
По-перше, мене прикольнув опис автора у Книгарні Є:
Торбен Кульман - це один з тих неймовірних митців, які створюють книжки не заради прибутку, а для того, щоб надихати читачів на великі звершення, маленькі відкриття та для того, аби закохати дитину в читання!
Бо таааа, знаєте, книжки пишуть саме заради того, щоб на них заробляти. Та-та-та. Беззаперечне та-та-та.
По-друге, та, давайте про книжки.
Цей цикл Торбена Кульмана (сучасного німецького художника) налічує чотири (українською поки тільки три) багатоілюстровані софт-наукпопні пригодницькі книжки для дитячої авдиторії. Оскільки родовід цих книжок йде від традиційних казок, то головними героями будуть балакучі звірі - миші. А оскільки країною з якої походить автор буде Німеччина, то ці миші будуть мати невловні єврейські асоціації. Бо ці миші завжди будуть вигнанцями, яких ледь не вбиває якийсь варіант урядової системи котів/сов/людей. Жодних алюзій на реальне життя.
Кожна з історій розказує про те, як якесь видатне наукове досягнення насправді було зроблене спочатку мишами, а потім люди або скопіювали, або якось отримали мишачі рисунки й повторили літак/ракету/лампочку. Всієї правди ми не знаємо, та-та-та. Але такий сюжет дозволяє зробити ретроспективний огляд розвитку якоїсь із галузей машинобудування. У першій це авіація, у другій - космонавтика, у третій (так, воно про лампочку, але...) - акванавтика (?), одним словом, історія батискафів. Плюс в кінці книжки йде більш енциклопедичне пояснення про видатні постаті та розвиток літачків, ракет та електричне світло (останнє особливо парадоксально, бо креслення мишачої лампочки є макгафіном, а власне сюжет про субмарини).
З мінусів. В першому романі було сказано, що мишеня почуло лопотіння крил сови. Я невдоволена! Всім же відомо, що сови літають безгучно, це ж типу їх фіча. Я вимагаю, щоб мишеня відчуло дупою шось ото таке невимовне, а не лопотіння крил сови.
Історії цих трьох книг частково поєднані одна з одною. Зазвичай персонажі хронологічно попередньої історії з'являються, як камео, у наступній. Ще з гарного те, що ілюстрації саме доповнюють історію, а не вклинюються лишень як ілюстративний матеріал. Якщо мишеня повернулося зі славетного польоту, то нам покажуть те, від чого воно "ледь не просльозилося", а не розкажуть і проілюструють це.
Сельма Лаґерлеф "Чудесна мандрівка Нільса Гольґерсона з дикими гусьми".
"Чудесна мандрівка Нільса Гольґерсона з дикими гусьми" з самого початку планувалася як частина шкільної реформи. "Нільс" планувався (і реалізувався), як одна з книжок, що мали замінити застарілу навчальну шкільну літературу середини XIX століття. Тож після появи славетної "Саги про Єсту Берлінґа" (українською перекладена тою ж перекладачкою, яка перекладала "Нільса" й виходила у видавництві Жупанського), пані Лаґерлеф попрохали бути однією з реформаторок (до того ж вона ще й була раніше вчителькою).
Окрім двотомного (!) "Нільса", який мав розказувати про географію Швеції першокласникам, частиною цього проєкту стали "Шведи та їхні вожді" Вернера фон Гейденстама (історія Швеції для другого класу) і "Від полюса до полюса" Свена Гедіна (описи інших країн світу, відкриттів, винаходів та суспільного устрою країни для третього та четвертого). В принципі, зважаючи на довге життя "Нільса", Лаґерльоф досягла успіху. Хоча от прям після виходу книги патріоти деяких регіонів, а також священники та педагоги не схвалювали недостатньо піднесених описів їх рідних регіонів.
Про форму історії складно говорити в контексті українського перекладу (про цей недолік трохи пізніше), та помітно, що ця казка є максимально традиційним, в хорошому сенсі, розвитком казкових традицій (а ще Лаґерльоф надихалась Кіплінгом). Розмовляючі звірі, моральність історій, стисла наочність, промовистість імен - колись я читала наукпоп Пулмана про казкову генезу і "Нільс" відчувався як еталонна ілюстрація всіх важливих віх. Ця казкова довершеність з символічною повторністю, класичним шляхом героя, ще й з адаптаціями європейських казок. Це. Було. Прекрасно.
Сюжетно все вкрай просто. Є поганий хлопчик Нільс, який паскудно поводиться і ображає всіх звіряток навколо. А тут він допоміг гному, але вирішив вибити з гнома більше... Геніяльне рішення. Що може піти не так? Не так пішло все, й гном зачарував Нільса, перетворивши його на гнома. Й тепер Нільс починає свою мимовільну подорож з гусьми в спробі знайти спосіб зняти з себе зачарування. Ну а подорож, не забуваємо про мету книги, проведе Нільса, й читача разом з ним, визначними місцями Швеції.
З мінусів. Цей переклад Ольги Сенюк є скороченим і був зроблений в 1964 році (наскільки я розумію з Вікі). І, в мене є підозра, що цей переклад відштовхувався від ідеї російськомовного перекладу 1940 року, який зробив Нільса популярним в союзі. Це, звісно, не точно (бо фіг я знайду "Нільса" шведською, щоб загнати хоча б початок в гугло-перекладач й перевірити свої підозри), тому просто висловлю побажання й сподівання, що колись та й вийде повний переклад українською.
В цьому виданні є ілюстрації. Це плюс, бо це класичні ілюстрації американки Мері Гамільтон Фрай, яка відома своїми ілюстраціями до дитячих книжок на загал й конкретно до "Нільса". Опісля ж пані Фрай стала відомою, як вітражистка й робила вітражі для церков у Квебеці й відкрила свою вітражну студію в Кембриджі. З мінусів, ілюстрації чорно-білі, а не кольорові (знизу я прикріпила кольорові версії), й використані далеко не всі ілюстрації. Іноді, бо українська версія скорочена, а іноді хз чому, бо сцена з останньої прикріпленої ілюстрації в книзі є, але самого малюнку немає.
Ґрем Мак-Нілл "Ночевісник".
Завжди треба перевіряти наскільки глибока кроляча нора. Саме з такими думками я вирішила спробувати цикл Ультрамаринів. Меметичні лолодини, меметичне болтер-порно, меметична військова сатира від шотландського автора. А. Ні. Останнє було не меметичною, а приємною несподіванкою.
Отже, перший томик Ультрамаринського циклу відкриває оповідання "Командна вертикаль". Хронологічно це оповідання передує роману "Ночевісник" і розказує про пригоду на двадцять хвилин: зайшли (відчули всю міць хаоситів та повстанців, героїчно перемерли/вижили, патосно підірвали міст) і вийшли. З мінусів – це найбільш насичена тим самим болтер-порно частина тому. З плюсів – десь на моменті болісних й стражденних роздумів ГГ про – як же підірвати міст, якщо вибухотехніка вбили, а в інструкції написано, що вибух може ініціювати тільки вибухотехнік? – я почала ловити вайби софт-Івліна Во з надзвичайно кумедною армійською сатирою.
"Вае Віктус" уже давно не зазнавав битви проти ельдарів, і хоч Тиберій і ненавидів їхні чужинські звичаї із фантастичною пристрастю, усе ж змушений був визнати, що заздрісно поважає їхнє тактичне вміння напасти й забратися геть.
О, про важливе, а саме – Інструкцію. Було б ще добре, якби навколо слова "інструкція" літали херувимчики, янголята, що пукають єдинорогами та ще якась хтонь. Тож, уявіть рівень богоподібності Інструкції. Бо її написав десь зо тисячу років тому ще один немертвий чєл, що сидить на престолі. Але, оскільки Інструкція цього чєла нічо так, планети Ультрамаринів почувають себе чудово (особливо як для Вахи), ТЦК та медкомісія тут працюють, то я буду вважати, що Ґілліман – топчик і є антитезою Імператору. А ще в нього вайфу-ельдарка з котиком. І от як його не любити?
– [...] Кажуть, благословенна Свята Капілена жила три дні після того, як куля увійшла їй у серце, бо Імператор не дозволив їй загинути, доки вона не привела війська до перемоги над хаоситськими покидьками у світі-святилищі, який тепер носить її ім'я. Не можу дати розважливого пояснення, друже, але щось підказує мені, що він досі живий не дарма. Не можу пояснити цього, просто відчуваю.
– Тепер ти починаєш нагадувати Ідея, – буркнув Пасаній. – Завжди знав, що коли в нього виникає "одне з цих відчуттів", на нас чекають серйозні проблеми.
Тепер про ГГ циклу. Ем. Як би так делікатніше. Уріель, головний герой циклу про Ультрамаринів, повністю відповідає своєму імені. Він – принцеса-русалонька Аріель, з яким розмовляють тварини, себто Ультрамарини, бо рівень їх розвитку, наявності особистостей та інстинктивного виконування Інструкції… Ну ви зрозуміли. Окрім того, що Уріель-Аріель це краща принцеса цього аніме, він ще й аватар життєрадісного, вірного й правильного (пам'ятаймо про Інструкцію) золотистого ретривера. Це ідеально-хороший персонаж. Мав би бісити, але ні, він милий.
Сюжет. Він тут є! Я цього взагалі не чекала. І зачин для сюжету ідеально пасує для армійської сатири. Якийсь світ на околиці сфери впливу Ультрамаринів перестав платити податки. Тож туди летить податківець. І от вже з ним надсилають Уріеля, як тілоохоронця. Павоніс світ не простий, а експериментальний. Він керується легальними кримінальними угрупуваннями, які обирають собі головою когось зі своїх. І зараз це Микола. Пані Микола. І повірте, пані Микола це ще дуже гарний варіянт.
Окрім алюзій на шось мафіозно-ренесансно-італійське (і проблем які створює це шось), світ потерпає від ельдарів, внутрішніх чвар та п̶а̶с̶х̶а̶л̶к̶и̶ ̶н̶а̶ ̶о̶д̶и̶н̶ ̶і̶з̶ ̶ц̶и̶к̶л̶і̶в̶ ̶П̶р̶а̶т̶ч̶е̶т̶т̶а̶ пробачте, це спойлер, але все доволі очевидно, тож так, Павоніс потерпає від куцих огузків спадщини некронів. В усьому цьому балагані нашому гарному песику Уріелю треба якось дати собі раду та ще й забезпечити виживання податкі*кх-кх*і̶н̶к̶в̶і̶*кх-кх*івця.
Що ж. Ця кроляча нора вже глибиною в одинадцять книжок. Я думала, що Ультрамарини будуть найгіршим, але ні, вони виявилися непоганим фантастичним бойовичком з прикольно-неочевидними сатиричними елементами та, в принципі, гарно написаною книгою. Сподіваюсь подальші експерименти будуть так само мене радувати.
Шінічі Фукуда "Ця порцелянова лялечка закохалася".
Попередні томи туть - перший, другий, третій.
Четвертий том косплейних та ромкомних пригод. У цьому томі повністю закривається тема групового косплею Чорної Лобелії з Джюджю й несподіваного не ксоплею молодшої сестри Джюджю. Тема замотування грудей (не завжди успішного) розкрита. До речі, якщо вам здавалось, що Вакана теж мав би щось косплеїти й на це були попередні натяки, то так. Вони були. Але манґака вирішила, що нащо то в сюжеті треба і Вакана нікого не косплеїв.
В кінці тому, так само несподівано як і в аніме, вилазить готування до мінімалістичного косплею зубатої білявки з обкладинки. Який, до того ж, ніяк не завершується, а спиняється на середині. Прийшла Марін до Вакани зі штучною засмагою кінець.
Третій том відчувався якимось інфодамповим. Розказували всяке про фото, камери, ракурси. В четвертому томі ж ніби й багато розповідають (груди ж приховувати треба та лоукост-косплей робити), але все це гарно загортається в комедійну обгортку і я відверто отримую задоволення хіхікаючи, а не просто меланхолійно читаючи. Плюс є жарти про взаємодію Марін та Вакани, що теж приємно.
П'ятий том, здається, закриє сюжет сезону аніме. Тож я прям от чекаю. Цікаво, де буде краще зрежисована та тиха сцена в лав-готелі, в аніме чи манзі? Ну й рівень відвертості теж цікавить.
Ще одне, вже десь в третьому тому, а в четвертому й тим більше мене стала влаштовувати мальовка, яка на початку здавалась гіршою ніж в аніме.
Ось і все.
Роджер Желязни "Острів мертвих"
Новий роман Желязни! (ну як новий, так-то 1969 року, але українською вперше, ось і новий. Та й я його раніше не читала. Новий, одним словом, новий) Роман був номінований на Неб'юлу, а художнім натхненням для нього була однойменна картина, або скоріш ряд картин Арнольда Бекліна.
"Острів мертвих" розказує про світ далекого й частково прекрасного майбутнього. Людство вийшло в космос та познайомилось із купою різноманітних та розумних інопланетних видів, а завдяки широкому використанню кріозаморозок головним героєм є Френсіс Сендоу - чувак з XXго сторіччя, у якого є залишки ПТСРу та який навчався метафізичного терраформування планет у дуже інтелектуально й духовно піднесеної інопланетної раси, у якої пунктик на помсті, яку необхідно подавати льодяною й щоб суперник усвідомив, як витончено його переграли.
Це все далеко не всі цеглинки для побудови сюжету. Десь ще бігає об'єктивно існуюча релігійна система на базі якої й роблять терраформування, бо щоб терраформувати треба бути аватаром божества. Плюс тут ще є прикольна тема з жителями Землі, на яких висять машинки, що записують всі думки жителів, й, чисто гіпотетично, після смерті їх можна воскресити. Здається я знайшла ще одне джерело натхнення "Видозміненого вуглецю".
З усього цього й починається сюжет про Френсіса Сендоу, який живе на власноствореній райській планеті й якому починають надсилати фотографії живих давно померлих його знайомих й ворогів. І от, після того, як йому приходить фотографія давньої коханої Рут (про яку ми майже одразу забудемо, бо ГГ буде рефлексувати за воскреслою дружиною, а Рут витягнуть з ящика забуття за кілька сторінок до кінця роману), він вирішує, що час прийшов й пора, пора розгрібати наявні проблеми і шось та й робити. Ось цьому робленню чогось (та запланованим божественним срачам) й буде присвячений залишок книги.
Це типовий роман Желязни. Насичений, сповнений ідей і думок, хаотичний, квапливий, уривчастий, несподівано закінчений та сумбурний. Все ще вважаю, що краще у Желязни це "Хроніки Амбера", а все інше - дуже гарне джерело для натхнення та розробки різноманітних й недороблених ідей.
Окрім "Острова мертвих" в книзі ще є "Суворе світло", оповідання з того ж світу про складні сімейні стосунки того, кого я не буду називати з тим, кого я теж не буду називати. Не буду я нікого називати, звісно ж, заради інтриги оповідання.
До слова. Взагалі я рада анонсу "Бога світла" та "Володаря снів", але є мале але. А "Померти в Італбарі" буде? Бо воно формально входить до циклу Френсіса Сендоу...
Ілюстрації. Обкладинка та малюнки на форзаці та нахзаці (на розворотах різні малюнки), як завжди руки Олега Кіналя.
Говард Філіпс Лавкрафт, Франсуа Баранже "Поклик Ктулху".
На першій фотці поряд одна з Великих Древніх - Йоґ-Сотот, на другій Пенні додана для порівняння розмірів. Здається, "Поклик Ктулху" це найбільша книжка в моїй бібліотеці, вона просто здоровезна.
Це, мабуть, найнесподіваніша книга в цьому місяці. В плані того, що читала я її в далеких колисях глибокого дитинства, з того часу отримала багато нової та цікавої інформації про особисте життя Лавкрафта, й мені було відверто цікаво, чи це щось змінить, чи ні, в аспекті сприйняття книжки. Спойлер: ні, все ок, ніц не змінилося.
Спочатку про видання, бо це вочевидь найцікавіше у цьому випадку. Отже, є Франсуа Баранже, французький художник, який багато проілюстрував кілька історій Лавкрафта. У 2017 - "Поклик Ктулху" (у 2020 була зроблена друга редакція і це видання саме за другою редакцією), у 2019-2020 - "У горах божевілля", у 2022 - "Жахіття Данвіча", а у 2024 - "Морок над Інсмутом". Сподіваюсь, що "Поклик Ктулху" гарно зайде нашій авдиторії й у нас продовжать видавати ілюстрованого Лавкрафта. Насправді ще б хотілось, щоб видали ще й умовного Сантьяго Карузо, який ілюструє, окрім Лавкрафта, ще й Бірса, Чемберса та Кафку.
У випадку цього видання "ілюстровано" значить, що на кожному розвороті з повноколірний малюнок на тему того абзацу (двох-трьох) тексту, яки/які надруковані й вписані в ілюстрацію на цій сторінці. Лишень Древнім відомо, чи зайде особисто вам стилістика Баранже в зображенні Древніх, але мені сподобалось. Осьо тут - Інста, осьо тут - приклади різних ілюстрацій.
В аспекті ж тексту... Я не знаю що буде з історіями від третьої особи. Ну бо особистість невизначено-богоподібного всевідаючого оповідача в певному сенсі ближча до автора, аніж історія від першої особи. Проте, в контексті "Поклику Ктулху"... Тут беззаперечно є расизм (за який багатослівно вибачається видавець у кінці книги), але, в контексті саме цієї історії, викладеної від першої, ще й доволі ангажованої особи, це не зовсім расизм Лавкрафта, а скоріш расизм персонажа.
Ще, читаючи, в мені прокинувся адвокат диявола і я почала спроквола роздумувати, а чи точно такі вже й погані персонажі формально промарковані як антагоністичні людству? Бо молитви для утримування Древніх сплячими це точно спроба утримати їх у немертвому стані до того часу, як зійдуться зірки, чи ж це справжнє утримання, суть якого втратилась за роки полоскання мізків утримувачів власне Древніми? Чи такі вже й погані (з погляду авторського задуму, або читацького прочитання) не білі люди з глушин Землі, які є найбільш чутливими до звабливих нашіптувань Древніх, чи вони навпаки найкращі з роду людського, як видатні білі, культурні та цивілізовані митці та науковці, що зазнали такого ж впливу шепотів та марень?
Частково я розумію, що я саме що надумую. Якщо намагатися максимально автентично відтворити замисел автора. Проте, з іншого боку, в кожному переосмисленні та прочитанні твір перенароджується, а не застигає у янтарі вічної сталості початкового задуму.
Ось ці п'ять картинок - це надбання саме другої редакції для ілюстрацій. Якість погана зумисно, бо ці фотки тут чисто щоб можна було зрозуміти, що саме додали.
З кумедного, перша редакція вийшла у 2017 році, друга - десь після 2020, а у 2018 році вийшла AC Odyssey, чию стилістику будов ісу мені вкрай нагадують ці додані ілюстрації.
Філіп К. Дік "Чи мріють андроїди про електричних овець".
Проза Діка парадоксальна – параноїдальна, людяна, занурена у свій час та позачасова. Релігійна та високотехнологічна. Неочікувана та передбачувана. Читаючи будь-який роман Діка, я знаю, що все навколо не є тим чим здається. Я пам'ятаю, як це захоплювало та ламало мозок, коли я читала його вперше. Зараз я бачу перфокарти… і біблійські алюзії.
– Усе, про що хтось колись подумав, – правда.
Світ "Андроїдів" поступово знищується. В буквальному сенсі. Люди є людьми, тож Земля переживає не найкращі часи й тихо намагається ґиґнути від факту існування людей, які в черговий раз облажалися. Радіація, пил, знищена ущент флора та фауна і, звісно ж, підтримка в активному стані репресивної системи. П – пріоритети. Людям бажано, мало не наказано, переселятися на позаземні колонії, Марс там. Бонусом до переселення йде персональний раб, або ж андроїд/андроїда – штучно створена та майже невідмінна від людини істота, яка змушена підкорятися бажанням хазяїна.
Як не дивно, виникають проблеми. Андроїди не дуже раді своєму поневоленню за замовчуванням й щосили намагаються драпати з колоній в конаючу, та потенційно вільнішу метрополію. Чи раді їм в метрополії? Звісно що ні! Але є нюанс. Сто процентів упевненості в тому, що андроїд є андроїдом можна отримати тільки після його смерті. Тож деякі андроїди не знають, що вони андроїди. Але є психологічні тести на рефлекторну чуттєвість до сумочок з дитячої шкіри та їжі зі справжніх (на момент подій вимерлих й від того сакральних) тварин.
А, ну й люди можуть в екстатичне й самозабутнє об'єднання в божественному опіуму, а андроїди індивідуалісти. Якщо що, це Дік, тож опіум не фігуральний. Люди буквально сидять на теленаркоті, яка дозволяє співвідчувати страждання нового Месії й відчувати буття частиною більшого. Кількість рівнів у цій ідеї просто неперевершена. І сатира на релігію (багатогранна та неоднозначна й з мораллю як у "Морі спокою", де вдаване, та відчутне важливіше за істину правду), і сатира на легкий допамін, і сатира на телевізор/інтернет/підставте потрібне…
Очевидна проблематика "Андроїдів" – чи є люди справді людяними? хто людяніший – люди чи андроїди? Трохи несподівано, що Дік приходить до дещо несподіваного висновку – андроїди є менш людяними за самих людей, що логічно, зважаючи на те, що критерії людяності були розроблені конкретно під людей. Але ця нелюдськість не робить їх менш заслуговуючими на життя. Зрештою, на божественно-ангельский погляд люди теж криві, косі й убогі, а все ж діти божі. Так і тут, дитинча виросло трошки соціопатичним, але ж бачили очі, що ростили й творили руки людські.
Дві з моїх улюблених книжок є переосмисленнями "Андроїдів" – "Фрайді" Гайнлайна та "Чорна людина" Морґана. Обидві ці книги продовжують розвивати тему паралелі штучних витворів людських рук та людей-рабів. Обидві ці книги дивляться на проблему зсередини, а не ззовні, на відміну від Діка. Чужим продираючись крізь нутрощі об'єкта огляду, а не з ентомологічною цікавістю дивлячись на неї іззовні.
Два з моїх улюблених аніме є дітиськами "Андроїдів" – "Armitage III" та "RD Sennou Chousashitsu". Перша – розважальніше, друга – побутовіше, але і те і те – про кохання. А, ну й чисто формально, поки офіційно не сказано зворотного, "RD" є продовженням "Koukaku Kidoutai" (манґа – ван лав).
Важко злічити, як часто зустрічаються омажі на меметичну назву "Андроїдів". Важко недооцінити концептуальний вплив цієї книги на мистецтво в цілому. Зрештою, мені не треба обмежуватися лишень словами про вплив на НФ, бо цей вплив є всюди.
Шановні, якщо вам сподобався цей текстик та хочеться більше чогось на кшталт нього, то запрошую вас сюди, в ТҐ, де все написане мною з'являється раніше. А іноді й взагалі з'являється тільки там.
