Також є перевидання 2019 року, яке досі доступне для купівлі.
Доробок Боплана є цікавою працею для тих, хто любить занурюватись у історію та відслідковувати те, як наші терени виглядали кілька століть тому та, особливо, якими їх бачив та описував іноземець. Не можна сказати, що Боплан надає вичерпні та всеосяжні описи України середини 17 століття, але деякі описи місцин (до прикладу, Київщини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Криму та навіть о. Зміїного, здається) він робить. Можливо, це могло б трохи допомогти реконструкторам, проте, попри його фах, Боплан не вдається у опис української архітектури, хіба що дуже поверхово.
Під час читання треба розуміти два важливих аспекти: праця Боплана є листом, тобто не дуже розгорнутим дослідженням, а радше рекламною брошурою тих років; а також цей лист є копліментарним для польського короля Яна II Казимира, до якого Боплан хотів потрапити на службу.
З цього виходить й ще одна особливість цього доробку: Боплан розглядає українців (себто, русинів або руських людей, бо за часів Боплана уся Європа ще пам’ятала, що держава під назвою Русь - це попередниця України, тому й мешканців Руських земель називали русинами) та кримських татар з погляду, який вигідніший тогочасній Польщі. Він однозначно є упередженим та не має на меті сформувати якийсь позитивний образ мешканців українських терен.
У “Описі України” поєднуються як умовно позитивні стереотипи про українців та кримських татар, як і шовіністичні (але на той час, вірогідно, прийнятні) висловлювання.
Українців Боплан одночасно описує веселими, працьовитими, розумними, винахідливими, завзятими та охайними, народом звитяжних воїнів та ревних охоронців своєї землі, так і пише, ніби українці дуже багато вживають алкоголю та “майже постійно п’яні, але різко тверезішають, коли мають нагальну справу” чи якось так. Він переповідає перемоги козаків над татарами та поляками, захоплюється їхньою відважністю, судноплавством, гідністю та сміливістю у битвах, де вони перемають навіть меншим числом, ніж у противника, проте намагається й додати щось, щоб принизити їх перед поляками.
Татари в нього то отримують дуже неприємний опис приземкуватих, кремезних, вузькооких та кривоногих людей, що погано сидять у седлі через викривленість ніг, то буквально на наступній сторінці описує, що татари є неперевершеними вершниками, хитрими стратегами та небезпечним супротивником. Він то називає їх бідним народом, який живе лише крадіжками й харчується лише кониною та гречкою, то ніби випадково згадує про табун кримського хана, який налічує 80 тисяч кінських голів та те, що кримські татари мають сотні тисяч московських рабів. А раціональні люди, звісно, зрозуміють, що бідному народові не буде з чого утримувати таку кількість рабів. То він описує, як татари бідно живуть і навіть не знають, що таке баран, то описує у який спосіб вони готують баранину.
Через це складається кумедне враження від читання. Боплан ніби не може визначитись та, як у анекдоті, бігає то до тих, то до цих. На сусідніх сторінках або навіть у сусідніх реченнях він може написати про видатні риси обох народів і які ж вони недолугі разом з тим. Намагаючись вивищити польський народ у сподіванні отримати місце при королі Боплан створює твір, який є кумедним через свої вагання між захопленням та потребою трошки принизити героїв цього опису, щоб догодити польському королеві.
Гадаю, для українців та кримських татар буде мало користі від цього доробку, хіба що вчергове отримати підтвердження, що Крим не є “ісконна русскай земльой” та не був вигаданий леніном, а має довгу історію, культуру та традиції й існував автономно ще тоді, коли росії не існувало взагалі; що Україна є спадкоємицею Русі й аж до 18 століття у світі українців знали як русинів або руський народ (а Русь завершила своє існування у 12-13 столітті); що українські території на той час були значно більшими, ніж ті, які увійшли до складу України у 1991 році. Але ми всі й так знаємо це після школи, принаймні я на це сподіваюся.
Важливішим є те, що цим Описом Боплан доводить, що Україну вже називали так тоді, коли росія була московією, а росіян звали московитами. Що у 17 столітті ще пам’ятали, хто саме є спадкоємцями Русі та як довго існує цей народ. Боплан пригадує й пам’ятнки давньої архітектури на теренах України, яким вже на той час було більше тисячі років, тим самим вказуючи на давність існування цивілізації та культури в Україні. Й трохи розповідає про кримських татар, руйнуючи стереотип, що це буцімто “російські території”, а не незалежний народ під керівництвом хана. Його праця руйнує пропаганду та вигадану історію, яку намагається ширити росія. Це історичне свідотство, написане французом, тобто “третьою стороною”. А оскільки праця ця є відомомою не тільки Україні, а й Польщі з Францією, то винищити будь-яку згадку про неї в росії не вийшло.
Але якщо ви гадаєте, що поляки оминули Бопланового цікавого стилю висловлювати компліменти через те, що він намагався здобути прихильність польського короля, то ні - остання частина його опису належить святковим звичаям польської шляхти. Бенкети шляхтичів Боплан описує з тією самою легкою презирливістю “освічених європейців” до “північних дикунів”. Разом із вихваляннями найсмачніших у всьому світі вин він не забуває згадати про дикість традиційних страв та вульгарність польських слуг. Словом, яскрава особистість!
Також у цій частині Боплан пояснює, виходячи зі свого рівня розуміння, ієрархію вищого стану Польщі, права та обов’язки короля та шляхти. Згадує і про українське панство, яке на цих щаблях є нижчим за польську шляхту, але вищим за міщан.
Раджу почитати цей доробок, якщо вам цікаво подивитися на Україну 17 століття крізь призму іноземця, дізнатися дещо про тогочасні флору та фауну, їжу тощо.
Твір Проспера Меріме є дещо детальнішим та ґрунтовнішим, а також вдвічі більшим. Його праця має кілька переваг: більш науковий та дослідницький підхід (з урахуванням тогочасних умов), сучасніша мова та звернення до неуособленого читача, тобто відсутність лестощів. Особисто мені читати Проспера було приємніше саме через дві останні причини - мова твору є приємнішою та звичнішою та немає звернення до певної особи й, закономірно, пошуків її прихильності. Можна сказати, що підхід Проспера Меріме був більш об’єктивним.
Разом з тим у тексті відчувається повага та захоплення Меріме постаттю Богдана Хмельницького, про подвиги якого, здебільшого, й йде мова. Якщо доробок Боплана є доволі побіжним описом місцевості, деяких прикмет з призмою іноземця, який не заглиблювався у культуру та побут місцевих, то праця Меріме - це є оповідка про звитяжність козаків, визвольну боротьбу українців проти поляків та те, як вже у 17 столітті українські землі об’єднувала національна свідомість народу. Меріме дуже позитивно висвітлює постать Хмельницького, змальовуючи його сміливим, розумним, гарним стратегом та лідером, а також відображає прагнення українців згуртуватися та відокремитись у єдину вільну націю. Це він показує на прикладі того, як українці, що знаходились під владою Польщі, змовились та довгий час приховували від польського короля місцезнаходження козацької армії, її просування тощо. Навіть у 17 столітті однією з визначних ознак українців була здатність згуртуватися, об’єднатися та допомагати одне одному, як і непереборна жага до незалежності й готовність за неї боротися.
Допис Меріме не є суто історичною статтею чи дослідженням, він також нагадує героїчну літературу. Меріме динамічно описує зіткнення українців з татарами, войни з поляками. Рясно та з екшеном він описує події, що могли б відбуватись на полі бою, домішує вкраплення драми, пристрастей, мужності. Звісно, це не пригодницька література, але трошки від неї тут є.
Також можна помітити, що Меріме не чужий розповсюджений стереотип про багатостраждальний народ, закатованість українців та поневіряння через жадібність сусідніх держав. Це є дуже популярний образ українського народу. Але Меріме розглядає його не як якусь непоборну тугу та “така вже їхня доля”, він виправдовує цим ту силу, з якою українці повстають та борються за свої права. Він дає зрозуміти, що українці не склали руки у покорі, а черпають сміливість, єдність та звитягу зі своїх невдач.
Також у Меріме є значно менше упередженості і, скажімо так, шовінізму. Він не дозволяє собі, як Боплан, зверхньо описувати культуру українців та поляків, принижувати їхню кухню та політику. Меріме стоїть на тому, що польська шляхта є не менш шляхетною, ніж у будь-якої іншої європейської країни, їхні військові не є якимись недисциплінованими дикунами. І, так само, він з повагою та захватом описує козаків як видатних воїнів та впливову політичну силу, а українське селянство не принижує за походження. Я не можу пригадати жодного фрагменту, де б Меріме якось неприємно відгукнувся про українські страви, традиційний одяг абощо. Та й татар він описує не як якихось дикунів з кривими ногами, що зробив Боплан, а як впливову політичну силу, якої боялися. Звісно, враховуючи часи написання цієї праці, вона не є бездоганно толерантною, але про особистість Меріме складається значно приємніше враження, виходячи з того як він ставиться до інших культур.
Ще один цікавий момент - Меріме наголошує на тому, що Хмельницький пошкодував про те, що мирно домовився з Яном Казимиром. “Незадовго Хмельницький переконався, що, пожалівши Польщу, він зробив її ненависть ще безжальнішою”. Сором від поразки породжує у загарбникові ненависть та реваншизм. Ніколи не можна зупинятись, не можна шукати взаємної вигоди та миру. Та сторона, що обороняється та бореться за свою свободу з окупантом, має досягти абсолютної перемоги. Цю ідею Меріме оформив ще у 19ст., але й у 21 вона є актуальною для українців. Це один з аргументів для шукачів домовленостей з ворогами.
Словом, праця Меріме є значно приємнішою. Відчувається шанобливе ставлення до Богдана Хмельницького, визвольної боротьби українців (русинів) та національних ідей. Меріме описав Богдана Хмельницького з тим же захопленням, з яким писали про лицарів та героїв. Можливо, не все є ідеальним, зрештою, це не український історик, а французький письменник, та все ж “Богдан Хмельницький” Проспера Меріме вартує уваги.
