Вірджинія Вулф є дійсно яскравою, унікальною, непересічною письменницею та винахідницею на літературній ниві. Вона подарувала сучасникам та майбутнім поколінням новий жанр прози, який літературознавці згодом назвуть провідним прийомом модернізму - “потік свідомості”. Але її сміливість не обмежувалась лише експериментом зі словом, адже вона чи не першою наважилась майже відкрито присвятити книгу своїй коханій. Один з її романів - це любовна серенада, зізнання у коханні іншій жінці, безстрашно продемонстроване усьому світові. Зізнання Вірджинії Вульф до Віти Секвілл-Вест лунає й досі, оскільки занесене до переліку класичної літератури.
Отже, чого варто чекати від сміливої та геніальної жінки, що назавжди змінила модернізм та людське уявлення про способи літературного самовираження?
Орландо
Екранізація цього ексцентричного, грайливого та захопливого роману побачила світ ще у 1992 році, тож багато кому відомо, що він оповідає про юного аристократа Єлизаветинської доби, що одного дня раптово прокидається жінкою.
Є два можливих підходи, з якими можна прочитати цю хвилюючу історію, і я збираюся поглянути на неї за допомогою обох.
Неймовірна та інтригуюча пригода особистості, що залишається вірною собі та життєвим насолодам.
Читач знайомиться з Орландо, коли він є ще мрійливим та трохи незграбним підлітком. Юний аристократ зростає у будинку, який збудували його звитяжні предки, мріє про казкові подвиги та перемоги. Його прагнення до чогось вищого осідає на папері чорнилами, коли Орландо одержимо пише вірші, прозу та п’єси.
Чарівний, стрункий, з прегарними довгими ногами, що хвилюють як жіночу, так і чоловічу уяву, він закономірно приваблює увагу королеви Єлизавети. При дворі Орландо стає улюбленцем та відрадою королеви, її пажем, але неуникно розбиває серце діви-монархині, коли зваблює одну з численних служниць. Романтичний та чуттєвий Орландо шукає натхнення та задоволень. Він схожий на барвистого метелика, що пурхає від квітки до квітки, а потім обпалює крильця над вогником свічі.
Пошуки кохання, затьмарені поетичною мрійливістю, спричиняються до того, що Орландо нищівно закохується у московську “аристократку”. Вульгарність він плутає зі свободою, розпусність з щирістю, а злостивість з безстрашністю. Він так захоплюється московиткою, що готовий втекти з нею до Московії, домовляється про таємну зустріч, але вночі під морозним зимовим небом, коли зрадлива кохана не з’являється, Орландо відкривається правда. Йому пригадується й те, як московитка вкрала свічки з жиру та жерла їх, сховавшись від суспільства у якійсь коморі, як лягла з матросами з корабля, на якому прибула до Англії тощо.
Пошуки творчого визнання також обертаються розчаруванням. Орландо, що захоплено покровительствує бідним письменникам, запрошує їх до свого дому та виплачує утримання, показує свої твори одному з підопічних. Згодом він бачить у газеті жорстоку насмішку над своїм літературним талантом. Це змушує Орландо спалити всі свої твори, окрім одного - роману під назвою “Дуб”, який він завжди тримає при собі.
Але ці дві прикрості не довго завдавали Орландо болю. Незабаром він помітив у своєму саду дивовижну незнайомку - румунську герцогиню, старшу від нього років на десять. Він спостерігає за нею та попри те, що знаходить її зовнішність грубою та відразливою, відчуває непоборну пристрасть. Орландо нестямно закохується в цю таємничу жінку. Його почуття стають настільки сильними, що, рятуючись від остаточної розпусти, Орландо тікає з Англії. Карл ІІ призначає його послом Англії у Константинополі. Там він сумлінно виконує свої обов’язки вдень, а вечорами бундючно насолоджується розкішним життям. На службі Орландо здобуває титул герцога та почесний орден, закохується у просту турецьку пралю з-під моста й вона народжує йому трьох дітей.
Можливо, так Орландо й закінчив би своє життя ексцентричним герцогом, що наробив у мезальянсі, разом зі своєю пралею, але у його майбутнє втрутився громадянський переворот. Обурені маси атакують пишну оселю англійського аристократа, а Орландо тим часом впадає у незрозумілий летаргійний сон. Прокидається він жінкою. Часу на роздуми про цю неочікувану зміну Орландо не має, адже змушена тікати від розлючених загарбників. Орландо рятується, тікаючи з кочівними ромами, де закохується в одного з них та майже лишається з ним, але все ж не витримує життя вдалечині від звичних світських розкошів. Вона повертається до Англії, де знов зустрічає кохання, від якого тікала. Нарешті загадкова герцогиня, що так захопила Орландо, зізнається у коханні. Виявляється, що вона насправді є… герцогом! Герцог втратив спокій, побачивши портрет Орландо та його прекрасні звабливі ноги, тому прибув до Англії й вбрався жінкою, щоб наблизитись до об’єкту жадання. І тепер, коли Орландо стала жінкою, герцог може відкрито зробити їй пропозицію. У чоловічій подобі герцог вже не здається Орландо таким таємничим та гріховно-привабливим, тож вона розбиває йому серце.
Тим часом Орландо згадує про свій твір, “Дуб”, та шукає можливості його видати. Прогулюючись Вікторіанським Лондоном, Орландо перестріває похилого титулованого джентльмена - того самого літературного критика, що колись висміяв її талант. Тепер же він щиро захоплюється її віршами та наполегливо пропонує свою допомогу у публікації, адже “тепер, у наш час, вже рідко зустрінеш таких талановитих письменників”.
Своє ж серце Орландо віддає випадковому знайомцю, есквайром та моряком. Під час прогулянки у лісі Орландо падає з коня та ламає ногу. Вона є безпорадною на самоті у лісі, аж раптом принадний вершник, що ледь не переїхав її, не помітивши на землі, рятує Орландо. Дуже швидко вони з’ясовують, що є спорідненими душами зі спільними захопленнями. Орландо вирішує пов’язати своє життя з цим чоловіком. Вони одружуються. Орландо народжує сина. Вона часто лишається одна, оскільки чоловік-капітан часто відбуває у плавання. Також вона нарешті публікує “Дуб” у 1928 році. Роман закінчується щемливим возз’єднанням, коли чоловік Орландо повертається додому на літаку.
Ось таким є роман, якщо сприймати його лише як окрему історію, не враховуючи особисте життя письменниці. І, як не дивно, він не стає менш глибоким чи сміливим, навіть якщо читати “Орландо” лише як роман про прекрасного, мрійливого та захопливого аристократа, що переживає неймовірне перевтілення, але все одно залишається собою. Бо, зрештою, хіба стать визначає особистість? Стать є лише зовнішньою ознакою, що впливає на сприйняття окремої людини суспільством через патріархальні упередження, але суть лишається незмінною - кожен з нас є людиною. Зміна статі не змінить розум, адже інтелектуально та морально, поза тілесними умовностями, всі ми є рівними.
Жартівливе, грайливе та кокетуюче зізнання коханій жінці.
Тим не менш, відкинути присвяту цього роману просто неможливо, адже Орландо є уособленням коханої жінки письменниці. Вона наділила Орландо стрункими сильними ногами, які їй так подобались у Віті, та її характером. Через мінливість Орландо у коханні Вірджинія заграє зі своєю коханою, напів біографічно змальовуючи її мінливу натуру. Сміливість, впевненість, стійкість перед життєвими обставинами, чарівний шарм Орландо - це риси характеру Віти. Впродовж всієї книги Вірджинія осипає кохану компліментами, дражнить її, оспівує її красу та неординарність. Чоловік та споріднена душа Орландо, Мармадюк, також змальований небінарно, невизначено. Можливо їхній з Орландо шлюб - це натяк на силу почуттів Вірджинії до Віти, їхній уявний шлюб на сторінках роману, оскільки в житті вони не могли побратися офіційно.
Найкарколомніший момент книги, зміна статі Орландо, пов’язана з тогочасною забороною гомосексуальної літератури. Вірджинія не могла законно опублікувати роман про кохання між жінками, тому у свої ранні роки Орландо постає хлопцем. Таким чином вона винахідливо знайшла спосіб зізнатися в коханні жінці в той час, коли критики могли заплющити на це очі, оскільки номінально Орландо все ще лишався “чоловіком” за народженням, а отже його потяг до жінок - природним.
“Орландо” - це довжелезний романтичний лист однієї талановитої жінки до іншої. Вона тепло жартує над деякими дивацтвами обраниці та щиро захоплюється іншими. Співчуває втраті Віти, котра вимушена була розлучитися з домівкою свого дитинства, оскільки не могла її успадкувати через право наслідування, компліментарне лише чоловікам. Саме тому Орландо впродовж майже всього роману живе у старовинному маєткові, навіть після того, як стає жінкою та більше не може ані мати титул герцога, ані бути спадкоємцем родинних володінь - та через магічність його перетворення судова тяганина затягується настільки, що вирок не можуть ухвалити століттями. У той же час Вірджинія й дорікає Віті, ховаючи лише їм двом зрозумілі натяки у алегоріях та метафорах. Їхні стосунки не були бездоганними, але вони надихнули чи не найунікальніший роман у історії літератури.
Я не вважаю, що маю право аналізувати особисте життя цих двох письменниць, копирсатися у прихованих посланнях та робити висновки. Я можу лише сформувати думку про літературний твір.
І якщо говорити лише про роман, то його текст дуже строкатий, нативний, хаотичний. Це як вміст шухляди, в яку накидали купу різних речей і почали розбирати вперше за кілька років. У словах та їхньому значенні можна загубитись. Оповідь не є лінійною, в ній переважають образи, а не впорядковані слова. При цьому сюжет є доволі ексцентричним, провокативним, наповненим унікальним сатиричним гумором та епатажністю. Це весело читати. Вулф ніби кліпає читачеві оком, насмішкувато посміхається та розповідає жарт за жартом, підвищуючи градус виклику. Ця книга є унікальним явищем, яскравим, строкатим. Інколи за сюжетом складно простежити, інколи події викликають щирі подив та розгублення від сміливості або нерозважливості Орландо. Але виникає також й співчуття, й розуміння, й захоплення. Це однозначно унікальний досвід. Дуже сміливий, епатажний, гарячковий, збудливий.
Чи ви сприйматимете його як незвичайну пригоду Орландо, чи згадуватиме про постать Віти Секвілл-Вест, в будь-якому разі за цією книгою неможливо занудьгувати.
Місіс Делловей
Цей роман, що має абсолютно інакші настрої, сенси, зміст та мету, ніж вищезгаданий, тим не менш є цілковитим втіленням “потоку думок”.
Увесь роман - це один-єдиний сонячний день в Лондоні. Здається, доба - це якось надто швидкоплинно та коротко для того, щоб її події наситили цілу книгу, але ж ні. У цей день люди перетинаються, знайомляться, зустрічаються після довгої розлуки або втрачають одне одного. Вони міркують, мріють, планують, згадують минуле та думають про майбутнє. Вони насолоджуються митями життя, поспішають у справах, сумують, бояться, гніваються, ревнують, обурюються, сваряться та роблять найвирішальніші рішення у своєму житті. Книга дійсно схожа на потік думок та асоціацій. Слова та речення переплітаються, линуть та змінюють напрямок так само, як впродовж дня, та й навіть години людський внутрішній монолог перестрибує з одного на інше, обривається через зовнішні обставини, зациклюється на одній повторюваній думці або опрацьовує думку за думкою. Стиль цієї книги чимось нагадує цей голос всередині, який озвучує думки, ті образи, що напівпрозоро постають перед очима, спогади, візуалізації майбутнього чи бажаного тощо. Неначе те, що відбувається всередині людини, лягло на аркуші паперу у вигляді слів.
Ця книга - втілення ностальгії, меланхолії та відбиток епохи. Це зліпок того швидкоплинного періоду 20х, коли війна щойно закінчилася і суспільство застрягло між минулим до війни та її важкими наслідками у теперішньому. У центрі сюжету знаходиться Клариса Делловей - світська дама повоєнної Англії. Протягом розповіді займається організацією вечірнього прийому. Спостерігаючи за її буденними заняттями, читач також споглядає плин життя у цю саму мить. На стику з заклопотаною Кларисою існує безліч інших людей зі своїми долями та думками. Це й донька Клариси Елізабет, що захоплюється політикою та революційним світоглядом (дуже нагадує сучасну західну молодь з її бездумним радикалізмом супроти наявної дійсності разом з абсолютною відірваністю від реалій, чи не так?), й її репетиторка, що налаштовує дівчинку проти матері через затаєну заздрісну ненависть до забезпеченіших верств населення, й досі закоханий у Кларису друг молодості - все ще мінливий та пихатий, й ветеран війни, що переживає втрату близького друга, та його дружина, що стала жертвою обставин. Усі вони відображають той чи інший стан повоєнного суспільства.
Клариса може здатися поверхневою, байдужою, егоїстичною та зацикленою на розкоші і розвагах, але насправді є втомленою та по-своєму травмованою війною жінкою, що шукає розради. Вона є самотньою у своїх почуттях, оскільки надійний та стабільний чоловік приділяє надмір часу політичній кар’єрі, а донька віддалилася від матері, налаштована своєю вчителькою. Клариса шукає постійності та твердого ґрунту під ногами у рутині приготувань до світського прийому, а у суспільстві рятується від самотності та почуття втрати світу своєї молодості - адже війна назавжди змінила світ і тієї реальності, у якій Клариса прожила майже все життя, більше немає.
Елізабет гостро переживає відчуття несправедливості, залишене війною, а також особисту драму - вона була закохана у старшу подругу, але це кохання не мало шансів. Тепер вона очікує на нову зустріч з коханням свого дитинства, але тепер подруга вже є чиєюсь дружиною та матір’ю.
Пітер Волш, що досі плекає кохання до Клариси, згаяв свою молодість. В нього був шанс залишитись з коханою жінкою, але він не був готовий до відповідальності. Всі ці роки він самозанурено жалів себе та шкодував за втраченим. Він закохався в одружену жінку і тепер сподівається схилити її до розлучення, щоб бути з нею. Зрештою Клариса вчинила правильно, оскільки з плином часу Пітер не подорослішав. Він все ще жаліє себе, тримається за нереалізоване минуле та очікує від жінок кроків, на які не наважується сам.
Вільям Бредшоу - відомий психіатр, що має знайомство з Кларисою. Він є лікарем Септімуса, ветерана, що втратив на війні близького друга. На жаль, Бредшоу є занадто консервативним та поверхневим, щоб дійсно зрозуміти потреби свого пацієнта. Його пацієнт втратив сенс життя та здатність радіти. Прагнучи повернути собі хоч якусь радість, Семтімус одружився з гарною та веселою жінкою, поклавши на неї свої сподівання. Це не призвело ні до чого хорошого, адже імпульсивне одруження не стає панацеєю. Септімус не кохає дружину, а та, хоч як старається його підтримати, не здатна вилікувати лише однією своєю життєрадісністю. Зрештою вони обоє нещасні, бо Септімус переклав відповідальність за своє щастя на дівчину, а та опинилася у шлюбі з нещасливим та байдужим чоловіком.
Провідною ідеєю книги є контраст між усталеним довоєнним життям, радісним та сповненим надій, та повоєнною дійсністю, повною непевності, жалю та втрат. Кожен герой переживає як власні трагедії, так і зовнішні труднощі післявоєнного періоду, що тільки почався. Хтось намагається відновити втрачену рутину та стабільність, повернути у життя урочистості та свята, щоб нарешті забути жахи. Хтось спробував втекти від минулого, чіпляючись за життєрадісність та моральну витривалість іншої людини. А хтось все ще живе минулим, якого більше не існує, та й не існувало ніколи - живе тим ілюзорним, що лише могло б бути. А хтось, як міс Кілман, репетиторка Елізабет, шукає розради у помсті за свої несправджені амбіції, завдаючи болю іншим.
Роман розгортається впродовж лише одного дня, від ранку до вечора, але за цей день встигають вирішитись долі та дійти кінця життя.
Ця книга має деяку подібність до “Орландо” у впізнаваному стилі, що більше схожий на викладені на аркуші думки. Текст занурює читача у внутрішній монолог персонажів - їхні думки, емоції, спогади, переконання, мрії. Через їхню призму читач бачить один і той самий день, одні й ті самі вулиці та людей, але кожного разу під іншим кутом.
Вона є набагато меланхолійнішою, ніж “Орландо”, і схиляє читача до рефлексії над війною та тим, як вона змінює життя кожної окремої людини. Тут я хочу порекомендувати статтю-відгук іншої людини, яка більше занурюється у приховані сенси та які з них можна зробити висновки. Як на мене, це цікавий погляд, який також заслуговує на увагу. Але що об’єднує ці дві книги, так це загравання з плином часу. У “Орландо” кілька століть промайнуло впродовж життя одного героя, а вони цього навіть не помітили. У “Місіс Делловей” лише один день вміщує в себе життя багатьох людей та дві епохи - до та післявоєнну.
Для мене ця книга лишилася неоднозначною. Це роздуми Вірджинії Вулф про її особистий досвід переживання війни, але навряд він буде релевантний для українців та наших переживань. Це цікавий літературний доробок, унікальний по своїй структурі, з яким цікаво ознайомитись. І це скринька характерів та думок, адже сюжет викриває внутрішній світ понад двадцяти людей. І всі вони різні, і всі вони мають власні погляди та думки.
Літературний феномен
Однозначно можна сказати, що Вірджинія Вулф зробила унікальний внесок у світову літературу. Винахідниця та експериментаторка, вона писала у властивій лише їй манері, не зациклювалась на одному жанрі та не боялась викликів. Її строкатий, ексцентричний та хаотичний стиль сподобається не всім, але точно запам’ятається. Для поціновувачів глибоких сенсів вона заховала у своїх книгах багато роздумів, натяків та навіть нарікань у бік суспільства, а для шукачів літературної розваги вона створювала виклики та витівки, шокуючі та захопливі водночас. Її творчість не обмежується лише двома творами і це чудово, що й досі виходять нові переклади. Світова класика повинна мати приклади таких винахідниць жанрів, експериментаторок, що створювали шедеври, шукаючи спосіб обманути консервативне суспільство.
