Уявімо, що звати мене… Охра, і хочу я фентезі. Читав я й перечитав кожну книжку на поличці, і тягне мене до чогось нового, раніше нечитаного. Знаходжу я — в інтернеті чи в магазині — цікавий цикл під назвою «Колесо Часу», і думаю собі: ого, українською перекладають величезну серію епічного фентезі? Треба спитати в когось — може, читали, порекомендують, варто чи ні? Завітаю, мабуть, до Ціан! Гей, Ціан! Ти «Колесо Часу» читали ж, так? Як воно тобі? Рекомендуєш?
Ціан зітхне, відкладе всі свої справи на день, викотить нізвідки на скрипучих колесиках дошку — та почне їбану лекцію.
Тому що відповідь на це питання, друзі мої, складніша, ніж здається. Бачте, я можу сказати «так» та піти собі, але цим я ризикую. Ризикую, бо «Колесо Часу» складається з протиріч; це серія, яку можна закинути за крок до найкращих подій; серія, за недоліками якої спершу можна пропустити всю її глибину та детальність.
Тому замість короткого «так» я все ж почну їбану лекцію. Візьміть попити собі чогось, я не знаю.
«Колесо Часу» — це величезний цикл епічного фентезі за авторством Роберта Джордана та Брендона Сандерсона, який налічує чотирнадцять книг та приквел. Починається серія книгою «Око світу», у якій хлопець із села на ім’я Ранд рушає з друзями в небезпечну подорож із жінкою-чарівницею Морейн, щоби втекти від переслідування цілої армії сил темряви. Ранд та його друзі швидко опиняються у вирі долевирішальних подій, і в центрі цих подій — пророцтво про легендарного Дракона, чоловіка-чарівника, що своїми діями або врятує світ, або зруйнує його.
Особливість циклу в тому, що чоловіки-чарівники (в історії магію називають Єдиною Силою, а людей, що нею орудують — ееемм… тими, що вміють каналювати Єдину Силу? Так, най буде поки «чарівники») дуже небезпечні — як для оточуючих, так і для самих себе. Давно, коли зламався світ, Темний заплямував чоловічу половину Сили, і будь-який чоловік, що її торкається, із часом неодмінно божеволіє. Тому Дракон — це одночасно легенда, якій вклоняються, та страшна казка, людина, появлення якої неодмінно призведе до гибелі.
Цього, мабуть, вистачить для короткого ознайомлення з історією. Якщо я піду в більші подробиці, це може забрати тисячі й тисячі слів, і користі з того не буде.
Взятися за п’ятнадцятикнижковий цикл — це те ще завдання, розумію. П’ятнадцять книг, матінко! Сотні й сотні іменованих персонажів, десятки сюжетних гілок, що переплітаються одна з одною, стільки деталей, нюансів та відсилок, що їх і рахувати годі. А скільки тут суперечливих персонажів та тем — у мене, у Ціан, від деяких із них вуха закручуються в равликів та сповзають щоками! Я вам можу годинами розповідати, чому Біла Вежа — то корінь зла, який має бути знищено, а деякі його членкині — найгірше, що могло статися з політикою. І про клятих шончан! І НАВІТЬ НЕ ПОЧИНАЙТЕ ЗА СЕРІАЛ!
Тихо, Ціан, тихо. Не злякай їх. Вони ще мають розгорнути першу книгу, тихо.
Кхм. Я до того, що це велике завдання — почати «Колесо Часу». З першої книжки неможливо навіть уявити, наскільки це всеохопна та комплексна історія. Тут потрібен більш… тонкий підхід. Трохи підготовки, скажімо так.
Тому — давайте за порядком.
Ритм «Колеса Часу»
«Колесо Часу», як ми вже з’ясували — великая серія, що писалася протягом десятків років. Перша книга вийшла в 1990, остання — у 2013, і за цей час змінилися тисячоліття, змінилися покоління, та що там — змінилося фентезі.
І через це, у тому числі, цикл має певні нерівності.
Перші книжки, «Око світу» та «Велике полювання» — а хтось каже, що і «Дракон Відроджений», — не зовсім репрезентують основний ммм… жанр? стиль? тематику? «Колеса Часу». «Око світу», бачте, починається майже в точності як «Братерство перстня»: ті, хто читали, та навіть дивилися фільм, побачать спільні сюжетні та тематичні моменти. Чарівник, що забирає персонажів із рідного поселення в подорож; зло, якому щось потрібно від головних героїв; переслідувачі, підозріло схожі на Назгулів, та їхня армія, підозріло схожа на орків; зброя, що отруює злом будь-кого, кого поранить; навіть сцена з переправленням через ріку є! Можна легко подумати, що це тупа калька, і закрити книжку.
Це буде великою помилкою. «Колесо Часу», друзі, спеціально починається, як «Володар Перснів». Перші книжки спеціально схожі на класичне фентезі: команда героїв, подорож за могутнім артефактом, Зло та Добро. Це створює очікування. У нашій голові, наче механізм із десяток шестерень, запускаються типові для класичного фентезі сюжетні ходи та повороти. І наступні книги розбивають цей механізм вщент, коли ускладнюють сюжет, поглиблюють світ, розвивають персонажей за рамками ярликів героїв або злодіїв. Ставлять запитання, якими класичне фентезі рідко цікавиться: наскільки справді тяжкий отой тягар — бути обраним? Чому злі люди роблять зло? Чи є в нас свобода волі, якщо ми — лише нитки в плетінні Колеса?
Будь-кому, хто починає «Колесо Часу», я можу порадити те, що колись порадили мені: дістаньтеся четвертої книги, «Тінь, що сходить», і тоді вирішуйте, для вас ця серія чи ні. Це момент, коли серія розкриває всі карти та нарешті показує, чим вона насправді є.
І це не кінець наших нерівностей, друзі. Маленька проблема, але я все ж хочу на неї вказати: у дев’яності книги писали трохи інакше, ніж зараз. Я бачив вдосталь серій, де, щоби нагадати читачам основні концепції та правила світу після перерви між виходом книжок, автори повторювали одні й ті самі пояснення із книги в книгу. У «Колесі Часу» це теж є. І, якщо читати книжки одна за одною, то оці повтори можуть дратувати.
І останнє, найсумніше з усього. На жаль, оригінальний автор серії — Роберт Джордан — помер від хвороби після випуску одинадцятої книги. Серію не хотіли полишати незавершеною, тому запросили молодого та маловідомого тоді ще Брендона Сандерсона написати останні три книги. Сандерсон використовував нотатки Джордана, свою любов і знання серії, щоби написати задовільний фінал. Нотатки були не до всіх сюжетних гілок, тому дещо Сандерсону довелося вигадати самому, або залишити як є.
Тому останні книги, звісно, відрізняються стилем: Сандерсон полюбляє менші за розміром глави та ємкішу прозу. Характеризація деяких персонажів, особливо у дванадцятій книзі, теж трохи змінилася. Деякі сюжетні гілки завершилися надто швидко, чи різко, чи незадовільно.
Тим не менше, більшість фанатів книг погоджується, що Сандерсон проробив неймовірну роботу. Він зміг написати захоплюючі книги, що органічно розвивають головних персонажів, пронизані емоційністю та містять один із найепічніших фіналів у фентезі.
Магічна система та стать
Дивно бачити обидва цих терміни в одному заголовку, але така особливість «Колеса Часу»: магія тут цілком та повністю залежить від статі. Єдина Сила поділяється на два джерела — чоловічу половину Сили та жіночу половину Сили. Чоловіки не можуть користуватися жіночою половиною, жінки — чоловічою, та навіть навчити одне одного вони не можуть: для однієї статі навчити іншу магії це як «птиці навчити рибу, як літати».
Оце розділення не надто витримує перевірку часом: будь-яке питання щодо небінарності гендеру та статі одразу виявляє проблеми.
Поряд із магічною системою є тема статі загалом. Роберт Джордан, не зрозумійте мене неправильно, був прогресивним автором — для свого часу. І це дуже чітко видно в «Колесі Часу». Це світ, у якому через заплямування чоловічого джерела Сили саме жінки стають у голові майже всіх держав та організацій. І з часом, як і в патріархальному суспільстві, жінки починають вважати себе кращими за чоловіків, гідними більшої влади.
Це відчиняє двері для вивчення зворотного сексизму, де чоловіки не просто стають жертвами стереотипів, як у реальному світі, а й справді є соціальною меншиною.
Це також відчиняє двері для створення світу, де жінка має безперечну владу як над іншими, так і над собою. Це той самий світ, де королева може завагітніти, і ніхто — ніхто! — не потребуватиме ім’я батька. Що вже казати про заміжжя! Вона жінка — і за своє тіло відповідає вона, а всі інші можуть лише чуткувати по кутках із цікавості.
Та все ж тема статі вийшла досить незбалансованою. Так, влада жінок показана справедливо. Вони не гірші за чоловіків на чолі королівств — і не кращі. Вони не гірше й не краще проявляють сексизм. Хтось відверто недолюблює чоловіків, вважає своєю місією тримати їх нижче себе. Хтось піклується про них, але так, ніби вони дурники із шерстю в голові, а не гідні поваги люди. Хтось поважає справді — і що далі рухається історія, то більше з’являється таких жінок.
Неприкритий сексизм із жіночого боку мене сильно дратував — це, мабуть, і є метою. Показати, особливо чоловікам, як сильно стереотипне мислення та зверхність до жінок, у реальності, злить самих жінок.
А от що в Джордана вийшло не дуже — так це… Гм, як би сказати… Ну, скажімо так: з того, як він описує жінок, чоловіків та їхні взаємини — ба більше, із самої магічної системи! — виникає відчуття, ніби Джордан вважав їх мало не різними видами. Ніби обидві статі настільки фундаментально відрізняються одна від одної, що фізично не можуть ані порозумітися, ані виконувати однакові функції в суспільстві.
Тому солдати та генерали в Джордана — майже завжди чоловіки. Тому один із персонажів забороняє собі вбивати жінок, чи навіть посилати їх у бій — хоча навряд чи в нього були б такі думки в світі, де жінки вважаються кращими, сильнішими, вищими за чоловіків. Тільки в світі, де жінки «заслабкі» для війни, потрібні для «інших речей».
Тому фактично зґвалтування одного з персонажів подається як жарт — над цією подією сміються як жінки, так і оповідач. Тому що, бачте, чоловіки не можуть бути зґвалтовані, це вони просто відчувають на собі, що означає бути «впольованим». Більшість фанатів вважає цей епізод помилкою Джордана. Я теж, і сказати мені більше нічого.
Персонажі
Як примиритися з тим, що посилаєш тисячі людей на смерть? Що не доживеш до моменту своєї перемоги? Що твої ж почуття пришвидшать твоє божевілля?
Як зрозуміти: ти той, ким себе вважаєш, чи ні? Ти той, ким вважають тебе інші? Чи ти інший, більший за будь-чиї упередження, навіть власні?
Як змиритися з реальністю, що постійно падає на голову, наче купка гральних кісток?
Як слідувати власним амбіціям і залишитися водночас собою?
І далі, і далі, і далі… У «Колесі Часу» сотні персонажів, і не всі, звісно, набувають повноцінного розвитку. Ті, що набувають — одні з найцікавіших та найдетальніше прописаних у фентезі. Вони проходять через випробування й травми, обертаються з простих фермерів у побитих життям воїнів, політиків та в жодному разі не героїв, про що ви, хлопці? Навіть ті, що здавалися неприємними або блідими на початку — тим паче вони.
Але… Ви вже бачите, як складно писати про «Колесо Часу»? Завжди є якесь «але».
Але — їх багато. Дуже. І буває таке, що заради сюжетних гілок одних персонажів деякі головні герої відсутні на сторінках упродовж цілої книги. Прологи під кінець розмірами й самі нагадують повноцінні повісті, постійно перескакуючи з одного другорядного чи навіть третьорядного персонажа на іншого. Ці точки зору важливі для історії загалом, але часто хочеться дізнатися, як справи в Мета чи Найнів, а натомість сторінка за сторінкою відбуваються мало не закадрові події.
Книги із сьомої по десяту страждають від цього найбільше. Деякі сюжетні гілки не завершуються невиправдано довго. Деякі сюжетні гілки взагалі не мали б існувати: вони починаються без причини та рухаються в нікуди. Це той випадок, коли краще б персонажі із цих гілок померли тоді, коли мали би померти. Цей період повільного руху в сьомій-десятій книгах називають «затором», і багато хто кидав серію в цей час. Складніше було, коли книги виходили з проміжком у рік-два; зараз, коли їх можна читати одна за одною — затор відчувається менше.
І о Світло… Романтичні лінії. Як Джордан майстерно вміє створювати персонажів — так у нього біда з романтичними лініями. Саме стосунки радше за все будуть реалістичними та гарно прописаними, але як персонажі до них дісталися… Я не раз і не два питався «так, бляха, стоп. Чому саме оці двоє закохалися? Коли це взагалі сталося? ВОУ, ВОУ, ПОСТІЙТЕ, та вони вже зізнаються у вічному коханні?! ПРО ОДРУЖЕННЯ ДУМАЮТЬ?! Вони двух слів одне одному не сказали, стійте!».
Є в циклі й гарні романси, але їх… не так багато, як альтернативних. Причому часто Джордан роздає романтичні інтереси персонажам, яким вони не потрібні — наче не може уявити, що хоч хтось наприкінці історії може бути без пари (чи трійки… чи квартету…). Я б прибрав із тексту ну… штук шість? і ані історія, ані персонажі нічого б не втратили, а десь, можливо, і надбали.
Перевантаженість персонажами, сюжетними гілками та романсами багатьох може відвернути від серії — особливо під час «затору». А втім, в останніх книгах історія помітно пришвидшується, як завдяки стилю Сандерсона, так і через наближення до фіналу. Дайте «Колесу Часу» шанс — і знайдете всередині людей з унікальними голосами, взаєминами та долями. Багато з них, навіть після стількох років, досі викарбувані в моїй пам’яті.
Зламаний світ
Світобудова Джордана — це як величезна археологічна знахідка. В «Оці світу» вона здається ще одним каменем у скелястій долині: типові історії про місця, у яких живе зло, великі битви, могутніх чарівниць та чарівників… Проте, якщо придивитися та копнути глибше, — відкрити другу книгу, третю, четверту, — цей камінь виявляється вершиною гігантського архітектурного комплексу.
Речі, які здавалися банальними або непов’язаними одна з одною, постають у новому світлі. Багато фанатів кажуть, що перечитувати цикл — це наче починати зовсім нову книгу: натяки, відсилки, передбачення, зв’язки — усе піднімається на поверхню, додає історії нового контексту, додаткової глибини. Деякі секрети книг віднаходять і сьогодні, деякі — досі лишаються питаннями та здогадками.
В основі всього цього лежить космологія.
«Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами. Легенди блякнуть у пам’яті й перетворюються на міфи, а коли Епоха, що їх сотворила, повертається знову, про них уже й згадки розвіялися. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — в Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, на просторих рівнинах Каралейнського степу здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця.»
З початку «Тіні, що сходить»
Колесо Часу — космічна сутність, кожний оберт якої приносить нову епоху. Події епох повторюють одна одну. Душі проживають схожі життя, а коли помирають — повертаються в Колесо, де чекають нової епохи, щоби почати нове життя. Схоже на попереднє — але кожен раз трохи інше. Від минулих епох лишаються лише руїни та міти — міти, що їх розповідають одне одному біля вогнища, і міти, що їх ніхто вже не пам’ятає, ніхто не розуміє, окрім, можливо, уважного читача. Світ відчувається давнім, і душі в ньому — теж. Їхні проблеми, рішення та почуття здаються незначними, і одночасно — фундаментальними.
Ця мітичність і загубленість історії в часі дають авторам змогу додавати речі, які в більш обмеженому сетингу здавалися б недоречними. Тут — вони працюють. Артефакти та аномалії з невідомими, містичними функціями — залишки від минулих епох. Передбачення майбутнього через сни, символи, пророцтва — продукт циклічності часу, де всі події так чи інакше повторюються. Неймовірна вдача та виключність головних героїв — лише плетіння Колеса, яке потребує цих людей, щоби події відбувалися так, як мають відбуватися. Ця «обраність» не зважає на їхні бажання: навіть, коли герої активно від неї тікають — вона змушує їх бути в потрібному місці в потрібний час.
Іншою стороною світобудови є культури. Кожен регіон світу — це дика суміш реальних культур та фантазії автора. Звичаї та світогляд народів випливають як із географічного положення, історії та політики, так і з майже невидимого впливу минулих епох. Так створюються культури як-то місто, де жінки носять кинжали на шиї як ознаку заміжжя, а інкрустованим у нього дорогоцінним камінням позначають кількість дітей. Деякі культури настільки унікальні, що їм важко знайти близький аналог у реальному світі. Шончан та Аїл відчуваються чужими й одночасно десь знайомими. Що більше часу ми проводимо з ними, особливо Аїл, то краще розуміємо, від чого пішли ті чи інші традиції чи закони.
І культури ці не лише існують, вони впливають на світ. Народи керуються своїм культурним кодом, коли приймають політичні та особисті рішення. Персонажі з різних культур часто не розуміють логіки, гумору чи дій одне одного, через що відбуваються образи, суперечки та проблеми в комунікації. Із зовнішності та одягу персонажа можна зрозуміти, арафелець він, доманієць чи тірець — і ох, скільки часу Джордан приділяє одягу!
Хтось може навіть бачити це як недолік. Автор дуже любить описувати найменші деталі костюмів чи оточення, і цих описів багато, і вони великі. Звісно, це малює дуже детальну картину світу, але одночасно сповільнює текст, який і так доволі неспішний. Не менше за описи одягу Джордан полюбляє передбачення. Він мало не кожну книгу вивалює на читача сни та видіння, загорнуті в символи, натяки й загадки. Розшифровувати їх, чекати, поки вони справдяться — цікаво, звісно. Але їх багато, і часом здається, ніби автор не знає, як іще можна натякнути на майбутні події, окрім як видіннями.
Заключення
«Колесо Часу» — це, на мою думку, той випадок, коли ціле більше за суму частин. З іншим циклом така кількість скарг та недоліків, стільки тем та сюжетних гілок, що спричиняють в мені обурення, змусили б сказати — «ну це так, середньо, на трієчку». Але: те, що «Колесо часу» робить добре — воно робить неймовірно. Те. що воно робить погано — можна пробачити.
Тому, нарешті, після всього, що я написали вище — чи рекомендую я дати цій серії шанс?
«Так, тільки дочитайте хоча б до четвертої книги, а, і не звертайте увагу на застарілі уявлення про гендер, і ну так, там є дратуючі персонажі, але воно того варте, і не бійтеся величезних описів, ну правда, і я вам обіцяю, що після затору починається найцікавіше, і приквел читайте не першою книгою — у жодному разі! — а після «Перехрестя сутінків», бо він вийшов саме після цієї частини, і не бійтеся, що воно схоже на «Володар Перснів», бо воно насправді не схоже на «Володар Перснів», це просто ви так думаєте, і взагалі йдіть читайте, бо я хочу кричати комусь у лице про те, як я ненавиджу половину персонажів, І НАВІТЬ НЕ ПОЧИНАЙТЕ ЗА СЕРІАЛ!»
… Ви розумієте, чому мені знадобився розбір на три тисячі слів?
Я теж не розумію.
