На основі своїх знань у галузі політичного маневрування, укладання угод та теорії ігор професор політології Брюс Буено де Мескіта переносить читача у Середньовіччя і руйнує поширені міфи про те, що західні цивілізації «вільніші, багатші й менш насильницькі» і пояснює, як домовленості між церквою та владою вплинули на перебіг всієї європейської історії й стимулювали економічне зростання цілих регіонів.
Книга «Винайдення влади», яка невдовзі вийде друком у видавництві Лабораторія — це революційне історичне дослідження, яке перевертає звичні уявлення про європейську культуру, релігію і расу та представляє нове переконливе бачення світової історії.
Логіка стратегічної гри, яка утворилася внаслідок Вормського конкордату, каже нам про те, що після підписання конкордату багатші єпархії мали отримувати єпископів, ближчих до короля, ніж до папи, порівняно з тим, якою в середньому була орієнтованість єпископів до розв’язання суперечки про інвеституру. Крім того, бідніші кафедри мали мати менше просвітських єпископів, ніж багатші єпископства. Саме тому, звісно, королі були би більше зацікавлені в тому, аби покращити економічні досягнення, ніж до того, як було підписано конкордат. А оскільки впливи папи в багатших єпархіях зменшилися, у нього був стимул обмежити зростання, щоб єпархіальні багатства не перетнули межу, за якою король, а не папа, отримував би лояльного єпископа. Себто церква була б рада, якби в єпархії відбувалося економічне зростання, якби це зростання не переводило єпархію з першого випадку до другого чи третього, з процерковного єпископа до прокоролівського. Єпископство з високим доходом означало перемогу світського володаря, незалежно від того, чи залишав він гроші собі, а чи користався цим, щоб отримати лояльного єпископа, з усіма політичними перевагами, які з цього випливали. Для церкви ситуація була складніша.
На відміну від світських лідерів, становище папи та церкви не покращувалося разом із тим, як єпископство ставало дедалі багатшим, але й не погіршувалося зі зростанням доходу єпархії. Для них кожна єпархія мала унікальний «оптимальний» рівень доходу: нижче цього рівня добробут папи і церкви зростав разом зі зростанням доходу, але вище цього рівня добробут папи і церкви знижувався, тоді як доходи єпархії все ще зростали. Куди потрапляв цей оптимальний дохід єпископства, з позиції папи, залежало від того, чи світський володар, а чи папа надавав більшої ваги політиці єпархії порівняно з її доходом. Якщо король віддавав перевагу політиці, а не грошам, більше за папу, тоді папа міг потерпіти те, що, на його думку, було поганою, світською політикою в обмін на більшу кількість грошей. І навпаки, якщо папа, на противагу королю, цінував політику більше за гроші, тоді король більше за папу був не готовий відмовитися від грошей, а папа міг отримати своє лише в тому випадку, якщо дохід єпархії був відносно меншим, ніж коли король більше переймався політичними наслідками, а не доходом.
Стимули, які виникли завдяки конкордату, вбили клин між інтересами світської і церковної влади. Світські правителі мали однозначні стимули підтримувати політику, яка сприяла місцевому економічному розвитку, бо така політика посилювала владу світської політичної верхівки порівняно з церковною. У церкви, навпаки, у кращому разі були змішані стимули. У доволі бідних єпархіях світські володарі мали досить мало переговорних важелів для того, щоб у церкви з’явилися переваги від збільшення доходу, який вона отримувала, коли єпископ був на своєму місці. Але коли деякі частини Європи багатшали, утрата церквою переговорних важелів через збільшення місцевого доходу і пов’язана з цим втрата політичної влади нівелювали всі переваги. Церква, імовірно, могла передбачити цю втрату переговорної сили, а отже, мала стимули обмежувати економічний розвиток навіть у єпархіях, які були нижчими за оптимальний рівень багатства. Церква вельми хотіла, щоб єпископства лишалися в межах першого випадку гри в конкордат, де тільки була така можливість. Цього можна було досягти шляхом підтримки й просування відносної бідності. Королі хотіли вивести свої території з першого випадку, в якому йшлося про низький дохід, таким чином створюючи для себе додаткову владу в змаганні з церквою за політичні впливи та гроші. Це, мабуть, мало серйозні наслідки не лише для економічного розвитку, а й для просування відповідального уряду (створення парламентів) як способу стимулювати трудову етику, яка мотивувала зусилля, необхідні для створення багатства і влади, що її супроводжували.
Логіка гри також каже нам про те, що папа міг вдаватися до таких стратегій покарання, скажімо, відлучення від церкви, як до політичного інструменту, щоб запобігти втраті влади в багатших місцях. Тож можна очікувати, що після підписання конкордату понтифік змінив те, як використовував інструменти покарання. Конкордат змусив його домовлятися з королями про гроші й політику, а покарання непокірних королів було легко доступним інструментом, який міг обмежити переговорну силу короля, принаймні до певної міри. Ефективно застосоване покарання могло збільшити шанси, що світський володар єпархії погодиться на єпископа, тісніше пов’язаного з папою, тоді як неболісне або неефективне покарання не зможе завадити володарям наполягати на єпископі, орієнтованому на їхні інтереси.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, що логіка умов, кодифікованих Вормським конкордатом, дає кілька передбачень, які легко перевірити на історичних свідченнях. Ми можемо побачити, як очікувано змінюватиметься Європа щодо секуляризму, розподілу багатств, політичних впливів і появи конкурентних релігій, залежно від того, чи були єпархії або регіони бідними, помірно багатими або дуже багатими, і від того, чи стали вони, за своїми початковими економічними обставинами у 1107 чи 1122 році, біднішими, повільно зростали або швидко багатшали упродовж тривалих років, коли діяли умови конкордату. Ці перелічені тут передбачення перевірятимуться в наступних розділах:
1. Конкордати давали світським володарям більше переговорної сили в багатших єпархіях, тож коли треба було обрати єпископа, то що багатшою була єпархія, то з більшою імовірністю новообраний єпископ був орієнтований на інтереси світського володаря, а не церкви, порівняно з біднішими єпархіями в період дії конкордату або з тією ж єпархією до підписання конкордату.
2. У період дії Вормського конкордату церква мала змогу послабити переговорну силу світських очільників за умови, що вона могла по-справжньому покарати світських володарів. Відповідно, підхід до покарання з боку церкви мав змінитися на час дії конкордату порівняно з покараннями до вирішення суперечки про інвеституру.
3. Співвідношення між багатством єпархії і частотою періодів міжвладдя залежало від відносної нагальності, яку папи й королі пов’язували з отриманням політичного контролю або доходів від кожної єпархії у своїх володіннях. Відповідно, за решти рівних умов, міжвладдя мали бути частішими до підписання конкордатів, ніж після, оскільки раніше не було компромісу між єпархіальними доходами і лояльністю єпископа. Після того як конкордат набув чинності, міжвладдя мали скоротитися, але ті, що траплялися, з більшою імовірністю відбувалися в бідніших єпархіях, де на кону стояли менші гроші, і в єпископствах, де церкві було легше запровадити покарання проти світських володарів.
4. Конкордати вбили клин між світськими і церковними правителями в питанні економічного розвитку. Світські правителі мали однозначні стимули посилювати економічний розвиток. Церковні очільники мали стимули його обмежувати, щоб зменшити втрату своєї політичної влади. Відповідно, багатші місця мали не лише отримати просвітських єпископів, а ще й ці єпископи мали посилювати політику, яка сприяла економічному зростанню, створюючи економічне розділення між місцями з єпископами, орієнтованими на релігію, які через це лишалися відносно бідними, і місцями, у яких були світські орієнтовані єпископи і які ставали відносно багатшими.
5. Там, де у світських володарів було більше переговорних важелів, ніж у церкви та папи, ці світські лідери мали сприяти більшому економічному зростанню, а воно врешті-решт мало принести більше процвітання, щоб великі частини єпархій (королівств) перейшли до третього варіанта гри в конкордат. У третьому варіанті, коли багатства було стільки, що королі більше не були зацікавлені в тому, щоб обмінювати його на політичну владу, ми маємо спостерігати розрив із католицькою церквою, який викликав перспективу таких подій як крайній «внутрішній варіант» — Авіньйонський полон, або «зовнішній варіант» — Реформація.
6. Трохи вийшовши за межі гри в конкордат, пізніше я окреслю гру домовленостей у тіні погроз примусу до продовження гри в конкордат і перевірю таке твердження: щоб сприяти ліпшому економічному зростанню, правителі мали стимулювати місцевих володарів, купців, ремісників і селян, щоб ті покращили продуктивність. Щоб успішно це зробити, королям довелося б піти на поступки своїм підданим, аби ті ділили з ним блага, які створювали. Одним із важливих механізмів для цього було створити нові, відповідальні політичні інститути, як-от парламенти, які давали підданим право голосу в питанні використання багатства, що було продуктом їхніх економічних зусиль. Тож парламенти частіше створювалися в тих місцях, на які поширювалися умови конкордату, особливо тоді, коли зростав їхній добробут.
7. Сучасна винятковість Заходу мала бути помітнішою в тих частинах Європи, які підпадали під другий і третій варіанти гри в конкордат, і менш помітною у тих частинах, які підпадали під перший (бідних єпархій) або які не брали участь у грі.
Разом узяті, ці висновки пропонують нам прямий шлях від конкуренції між королями та папами під час боротьби за інвеституру до появи в деяких частинах Європи більшого процвітання, ніж у інших, і появи секуляризму в багатших єпархіях порівняно з біднішими, а ще до того, як вплив секуляризму і зростання процвітання діяли разом, щоб зруйнувати монополію католицької церкви на спасіння, і того, як вирішення суперечки про інвеституру в деяких частинах Європи вилилося в більш представницький і демократичний уряд, ніж у інших. Разом узяті висновки з гри в конкордат свідчать про те, що угода, яку підписали 23 вересня 1122 року папа Калікст ІІ та імператор Генріх V, була поворотним (може навіть тим самим поворотним) моментом у створенні винятковості Заходу.
Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua
Ми у соцмережах: Instagram, Telegram, TikTok, Facebook
