Сидів наш Домовик на печі… борідка закопчена, тапці перекручені, вуса в сажі. Дивиться — не надивиться, як у хаті неспокій завівся. Колись тут діти сміялись, кутя варилася, пахло житом та часником. А тепер…
Грюк! — двері розчахнулися. Увалюються в хату "нові господарі" — чужі, військові. За ними — свої ж, місцеві. Вчора ще "Слава Україні!" кричали, вишиванки вдягали на свята... а сьогодні...
— Ну що, хазяїн? — регоче один "гость" з автоматом, — тепер тут інша влада! Де самогон сховали?
Домовик скрипить зубами:
— Було в мене й під турком, й під німцем... але таких "своїх" — уперше бачу…
Вибігає хазяйка Галя — колись співала в церковному хорі, вишиванки продавала:
— Ой хлопці! Ой дорогенькі! Он хлібчик свіжий, он сало! Он самогончик! Все для вас! Я ж завжди... я ж з вами!..
Домовик аж присів на припічку:
— Та ти ж минулого тижня волонтерам квас варила… Галя, совість твоя де?
А Галя вже Кобзар з полиці хапає. Пильно озирається, щоб "нові хазяї" не подумали зайвого — і ррраз! — розірвала на шматки. Закладочки посипались — там і дитячі вірші, і молитви, і образок потемнілий.
— То не моє! То старе! То ще від прабабки лишилось! — кричить, очі бігають, руки трусяться.
Окупант сміється:
— Правильно, бабка! Розумна! Давно б так!
Домовик шепче:
— Як не твоє… ти ж їм вікна підпирала, щоб від вітру не грюкали… Ще й сльозами своїми мочила, як читала… Ох ти ж, Галя…
А в кутку з печі вилазить її сусід Степан. Без шапки, з лисиною, шию викручує як заєць:
— Я з вами, хлопці! Я ще в дев’яностих вас чекав! Я ж тоді за Совєти! За порядок! За стабільність! Я ж свій!
Домовик плюнув у жменьку попелу:
— Та твій дід у партизанах поліг… Якби встав — тебе б першим у льох зацідив… Сором…
А третя, Варка з сусідньої вулиці, вже й ікону з покуття тягне:
— Оце — в піч. Бо в печі — тепло, а від цієї — холод. Забобони бабські!
Домовик застогнав:
— Варко, ти ж з тією іконою за сина молилася, коли на заробітки їхав… ти ж під нею весілля гуляла… Як ти можеш…
Окупант киває:
— От! Отак правильно! Розумні баби! Так і треба! Тепер ми тут хазяї!
А другий його підсміюється:
— Диви, Серьога, домовик якийсь там шепче. Казки тут у них...
Домовик зітхає:
— Казки? Казки закінчуються щасливо… а тут — буде інше закінчення.
А "хазяї" тим часом виносять з комори мед, сушену рибу, самогон, стару скриню з рушниками. Галя посміхається, Степан шепче:
— Все для вас, хлопці… лиш би ви нас не чіпали… ми завжди з вами були…
Домовик до них:
— А як же земля ваша? Батьки? Могили на цвинтарі? Слова Шевченка, що в шкільних зошитах?.. Ой, гірко, ой, тяжко…
— А мені байдуже! — хмикнула Варка. — Головне — аби хата ціла, та щоб зарплату платили. А Україна… яка там Україна? Де вона?..
Тут Домовик заплакав. Справжніми сажевими сльозами. Піч загуділа від болю.
— Відповісте… — прошепотів. — Перед людьми, перед землею, перед Богом. Бо він все бачить не тільки я. Там, на Горі, теж списки ведуть. А в Пеклі... в Пеклі дров не вистачає. От і понесете свої срібняки — підкидувати у вогонь. Бо хто зрадив тут — зрадить і там. Кине навіть чорта. І там скажеш "То не моє" — а чорт засміється: "Ой, та твоє, твоє! Тут усе твоє… до останньої зради... до останньої сльози твоєї матері…"
І став Домовик старіший на сто літ. Сів на піч. Бо що зробиш?.. Хата — порожня. Господарів нема. Тільки зрадники.
А над хатою повісився дощ…
І кожна крапля стукає у вікно, як сльоза. Як нагадування.
