Брама між світами
Кам’яна Могила… Стоїть вона над степом, мов велетенський древній звір, що задрімав у віках, і тільки вітер, кружляючи поміж її розколотих каменів, шепоче легенди, які ніхто не сміє переповісти. Говорять старі люди, що час тут не такий, як у світі людському. День може тривати тут вічність, а ніч – минути одним подихом. Той, хто заходить у її печери, повертається іншим, а хтось і зовсім не повертається.
Кажуть, що то не просто пагорб, а брама між світами. Тут перетинаються дороги, якими ходять не лише смертні, а й духи, боги та тіні, що не належать ні землі, ні небесам.
Одного разу молодий шаман вирушив до Кам’яної Могили. Він був шукачем істини, прагнув відкрити таємниці, яких не знали навіть старші духівники його роду. Вітер нашіптував йому застереження, та він ішов уперто, бо серце його горіло незгасним вогнем.
Коли ступив він на кам’яний схил, земля під його ногами ніби ожила, затремтіла, дихнула холодом, що йшов із самого нутра віків. Висічені на камені знаки спалахнули тьмяним світлом, а в печерах, що зіяли чорними пащами, заворушилася темрява.
Він увійшов.
Крок за кроком ішов дедалі глибше, а повітря тут було інше — густе, немов туман, насичене запахом старого попелу й чогось ще — чогось, що не мало імені. Кам’яні стіни здавалося, дихали, а з тіні виростали постаті, примарні, мов відблиски на воді.
І ось, серед найтемнішої глибини він почув голоси. То не була мова людей — то шепіт, що зливався з шумом вітру, із тріщинами каменю, зі стуком його власного серця.
— Ти шукаєш істини? — озвався один із голосів.
— Ти хочеш побачити те, що заборонено для людського ока? — запитав другий.
— Чи знаєш ти, що за знанням завжди приходить ціна? — загримів третій.
Він не відповів. Лише ступив далі, до самого осереддя темряви, де, здавалося, зливалися небо і земля, світ живих і світ мертвих.
Йому відкрилися видіння. Він бачив, як сотні років тому тут приносили жертви невідомим богам, як старі шамани, чорні від сажі й диму, кликали сили, що не знали меж. Він побачив, як у цьому місці переплелися дороги світла і тіні, як сама Кам’яна Могила була не руїною, а воротами, що розчинялися тоді, коли місяць ставав червоним.
Його душа затремтіла.
Він хотів повернутися, але здавалося, що тінь вже доторкнулася до нього, залишаючи свій слід.
Коли він вийшов із печери, сонце вже зійшло, але світ не був таким, як раніше. Він бачив його інакше — глибше, гостріше. Каміння більше не здавалося йому мертвим, а вітер приносив голоси, яких ніхто, крім нього, не чув.
Кажуть, він повернувся до людей, але більше не говорив ні з ким. У його очах жила ніч, і часом, коли вітер грався у високих травах, можна було почути, як він тихо шепоче…
Бо той, хто зазирнув за Браму, ніколи вже не буде таким, як раніше.
