У 1964 році у Китаї вперше видали «Цитатник Мао Цзедуна» – збірку вибраних висловлювань (близько 400 цитат) Великого Керманича. Книжечка мала компактний формат та яскраво-червону обкладинку, звідси й отримала неофіційну назву «Червона книжечка» або «Маленька червона книжечка». Її поява була зумовлена ідеологічними мотивами Комуністичної партії Китаю: видання стало одним із головних інструментів пропаганди, особливо у часи Культурної революції(1966-1976 рр.). Саме тоді «Цитатник» став Книгою книг для загонів фанатиків-хунвейбінів, які сприймали вислови Великого Керманича як догму та використовували їх як зброю.
Як бачимо, ця назва пов’язана не з найприємнішою сторінкою як китайської, так і всесвітньої історії. У багатьох тоталітарних режимах слова вождів ставали «азбукою мудрості» – подібна практика була і в Радянському Союзі. Щоправда, радянська пропаганда дещо змінила стиль: замість компактної книжечки-брошури, яку можна носити з собою, твори Леніна чи Сталіна видавалися у громіздких багатотомниках.
Та минає тридцять один рік з моменту першої публікації «Цитатника» Мао Цзедуна, а у світі народжується новий – поетичний. У 1995 році з’являється «Цитатник» молодого українського поета Сергія Жадана, після чого проходить тридцять років і пишеться ця стаття. Назва, звичайно, цікава та викликає багато питань, а також – привертає увагу, інтригує, можливо, навіть посилає шукати якийсь прихований сенс.
Адже поет, хороший поет завжди має претензію – до світу, до літератури, до суспільства. У випадку Сергія Жадана ця претензія починається вже з назви його збірки, які він часто називає доволі провокаційно – наприклад, подальші збірки «Балади про війну та відбудову»(2001) (назва відсилає на однойменну збірку поета доби Розстріляного Відродження Майка Йогансена), «У.С.С.Р.»(2004), «Лесбійки»(2009), «Скрипниківка» та «Арабески»(2023) (назви відсилають до творчості Миколи Хвильового та до правопису української мови зразка 1928 року).
«Цитатник» хоч і став дебютом справді молодого(21 рік на момент публікації) автора, та дебютом друкованим. За два роки до цього, влітку 1993 року, 18-річний Сергій Вікторович разом з друзями на шкільних принтерах надрукували першу збірку поета(такий собі самвидав) – «Рожевий дегенерат»(назва, знову ж таки, претензійна та виклична). У тому ж 1995 році, крім «Цитатника», вийшла друком іще одна збірка під назвою «Генерал Юда», наклад котрої майже одразу після виходу у продаж був розкиданий по різних бібліотеках.
«Цитатник» Сергія Жадана не тільки продовжив розвиток молодого українського постмодернізму, а й доповнив власними анархічними фарбами. Починаючи свій творчий шлях, як неофутурист з власним об’єднанням «Червона фіра», автор переймає окремі елементи від ідейних попередників: тема урбанізму, експерименти з мовою, та навіть знайшов місце для переосмислення Шевченка.
Так ще у 1992 році він пише вірш, котрий, щоправда, до першої версії збірки не ввійшов, але прекрасно передає ранній стиль автора:
«Тарас Григорович Шевченко
зітхнув поважно й непричетно
дістав годинника старого
і рушив повагом в дорогу
він йшов врочисто тихим містом
в пивницях пиво пив імлисте
стріляв цигарку в перехожих
такий живий такий несхожий
дівчата парфумами вкриті
просили в нього закурити
їм отвічав не вельми чемно
Тарас Григорович Шевченко
він врешті втік із цього міста
він зник зі сяючого місива
і в черешневій квітній піні
його зустріли перші півні».
Але розглянемо вірші, котрі були присутні у першій версії «Цитатника».
«Двадцятого квітня йшов дощ.
Я важко відчинив нефарбовані двері.
Клейка бруківка липла до підошов,
І ми, мов мухи, єдналися з твердю».
У цьому вірші дощ стає центральним символом, атмосфера тексту тяжіє до такої собі кіносцени: змоклі вулиці, непофарбовані двері, млявий рух автобуса. Сам вірш виконаний у мінімалістичному стилі – короткі речення, побутові деталі, порівняння. Наприклад, в Юрія Андруховича також є метафора мандрівки як духовного стану:
«Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло»(«Казкар», зі збірки «Екзотичні птахи та рослини», 1991 р.).
Та якщо в Андруховича текст побудований на грі метафор, то у Жадана реальність приземлена:
«А потім був автобус, він мчав на південь,
Борсаючись, мов риба, в дощових потоках».
У «Цитатнику» є цикл «Атеїзм» – така собі іронічна деконструкція релігійних символів. Знову ж таки – відомі загалу Марія, Ісус, Юда – всі вони «гуманізовані» у текстах Жадана. Тут якраз і відчутний вплив постмодернізму – велике змішують із простим, низьким, відбувається комбінація сакрального з урбанізмом сьогодення:
«Сіль запеклася
на твоїх пальцях
адже слово Боже воно
як таранька — його смакуєш
проте ним не наситишся».
Та на відмінну від більшості авторів постмодерну, котрі звертаються до великого чи класичного з метою спародіювати його, підхід Жадана не несе цього, як першопочаткову мету, а радше декорацію, обгортку, в яку подані серйозніші теми. Загалом, багато віршів автора переповнені біблійними алюзіями, відсиланнями тощо. Це додає йому спільну ознаку із поетом Іваном Малковичем, хіба із різницею у тому, що на противагу рафінованим та чистим образам, Жадан протиставляє своїх вуличних богів та ангелів(…Маріє/Але ось вим’я його серця/стікає молоком болю/… Ти уважно розглядаєш/рубець від поцілунку учня/що червоніє на його неголеній щоці/мов слід тупого леза/І твої руки ще довго/будуть пахнути бензином/яким ти палила/наші міста)часто – з бунтівливим характером, що є основаною та майже постійною рисою як у ліриці, так і в прозі.
Перед тим, як поговорити, мабуть, про «візитну картку» стилю Жадана, варто сказати кілька слів про жінок у його поезії, оскільки саме цей образ у багатьох віршах є центральним, саме вони змінюють значну роль у формуванні емоційного ландшафту текстів. У цьому плані Жадан дещо відійшов від «мачизму» Андруховича, де жінки часто постають у ролі об’єкта бажань чи гіперболізованої музики. Він перетворив жінок на своєрідне дзеркало епохи – у нього вони і коханки, і спокусниці, і уособлення внутрішньої ніжності чи алюзії на історичний проміжок часу, якусь подію у суспільстві.
Але у текстах Жадана немає ідеалізованих образів. Його герої – це не одні жінки, а й поети, студенти, маргінали, бунтівники та всі ті, хто опинились на межі суспільства чи власних переконань. Його проза та лірика – це про протест, про все ту ж претензію, про анархію.
Отже, анархізм – це, певно, те, чим запам’ятався Сергій Жадан у всі часи своєї творчості. Через декілька років після публікації «Цитатника» він скаже: «Я – анархіст. Я не люблю владу, і загалом держава як ідея в мене викликає дуже багато питань і претензій. Мій ідеальний світ мав би бути наповнений максимумом свобод для особистості та мінімумом контролю з боку якихось зовнішніх офіційних структур». Цікавим є той факт, що попри відверто українську позицію автора, час від часу він заграє із лівими ідеями – відсилання на націонал-більшовицьку добу Розстріляного Відродження, назви збірок та інше. І певний час окремі видавництва цьому підігрували – книжки з соціалістичною чи комуністичною символікою поєднувались зі словами «Сергій Жадан». Достовірно невідомо, чи робив і робить автор це навмисно, чи для того, щоб привернути до себе увагу, але це працює.
«Цитатник» не став переломним моментом в українській пострадянській літературі, тим паче – не затьмарив твори тих же Бу-Ба-Бу-стів, котрі до цього працювали у даному напрямку, але й не був пострілом «в молоко». Збірка отримала багато схвальних відгуків, в тому числі – і від Оксани Забужко, а також ще більше наблизила українську літературу до постмодернізму – ще більше спустила поезію у вулиці, заполонила її анархізмом.
Тому «Цитатник» став точкою відліку нового стилю, що зробило Сергія Жадана знаковою фігурою кінця XX – початку XXI століття.
Сьогодні він – один з найвідоміших та найпопулярніших письменників в Україні. Одні них захоплюються, інші – називають графоманом, треті – «чорним романтиком». Так чи інакше, але його стиль віршів, манера декламування вже давно стали впізнаваними та впливовими.
Чи задумував Жадан назву для своєї збірки таким чином, щоб його вірші справді цитували? Невідомо. Але, схоже, вона стала пророчою. Його тексти декламують, ставлять на музику(як сам Жадан зі своїм гуртом, так і гурт «Мертвий півень»), за мотивами книг знімають фільми.
Такий ось наслідок через тридцять років після виходу у світ «маленької поетичної книжечки», що стала і голосом, і очима, і руками, і взагалі – тілом цілого покоління.
