Ще у II столітті Лукіан(ставши, звичайно, далеко не першою людиною, хто це помітив) підкреслив: щойно події набувають гостроти, надзвичайності – кожен voles-noles стає «істориком».
«Кажуть, що та хвороба абдерців, якщо зіставити одне з другим, спіткала тепер багатьох із освічених людей: не те, щоб вони виголошували трагедії — одержимі чужими ямбами, та ще й непоганими, вони впадали б у менше безумство. Але відколи це все в нас завертілося: війна з варварами, поразка у Вірменії та перемоги без кінця-краю - немає нікого, хто не писав би історію», – пише він.
Кожен хоче пояснити, впорядкувати і надати сенс події та сукупності фактів, що відбулись, оскільки це частина людської природи – розповідати історії.
Те, що Лукіан називає, «написанням історії» відоме більше, як написання історій.
В українській мові ці на одне слово є два значення: історія. Перше – особиста чи вигадана оповідь. Друге – наука про минуле людства.
Такий збіг не випадковий, оскільки людина не здатна мислити поза формою розповіді.
Події самі по собі не творять історію – це просто хаотичні фрагменти дійсності. Лише коли людина починає обирати що є важливим, що є причиною, що є пов’язаним з іншим, що є наслідком – тоді з’являється «історія» як така. І в цю ж мить вона стає літературною, як будь-яка оповідь.
Лукіан навів на універсальний феномен: люди завжди прагнуть надавати подіям смисл, перетворюючи хаос на впорядковану оповідь. Цей процес був детально проаналізований у сучасній теорії історіографії. Американський літературознавець Гайден Вайт, обґрунтував у своїй magnum opus «Метаісторія: Історична уява в Європі XIX ст.» те, що історичний текст ніколи не є звичайним набором фактів. Історик обирає, як структурувати події, якими драматичними засобами їх підкреслити, яку мораль або висновок із них витягнути. Історія, на думку Вайта, завжди має форму літературного наративу – трагедії, комедії або іронії.
Цей процес перетворює історію на щось близьке до художньої оповіді. Подібно до письменника, історик виділяє героїв і антагоністів, створює конфлікт і кульмінацію, встановлює мораль або урок. Тому межа між історією та історією-оповіданням стає майже умовною: масштаб, форма та авторитет читача визначають, де закінчується один жанр і починається інший.
Французький філософ Поль Рікер розвиває цю думку, вводячи поняття «emplotment», тобто осюжетнення. Як писалось вище, події самі по собі хаос, але людина не здатна сприймати хаос без упорядкування. Саме через наратив ми надаємо подіям причинно-наслідкову структуру, створюємо смислові зв’язки між окремими фактами, і, зрештою, конструюємо історію. Звідси, будь-яка історія – це завжди інтерпретація, завжди вибір і завжди творчий акт.
Британський мислитель Едвард Карр у «What Is History?» додає ще один важливий аргумент: історія – це діалог між істориком і фактами. Не всі події минулого стають історичними фактами; лише ті, які історик обирає й інтерпретує, перетворюються на наратив. Це підкреслює творчу природу історії: навіть наукова історія не фіксує події механічно, а формує їхній смисл. Концепція «narrative history» сучасних істориків ще раз підтверджує цю спільність: навіть аналітична історія часто використовує структуру, властиву художнім текстам – послідовність подій, конфлікти, кульмінації, моральні висновки. Історики в цьому сенсі – оповідачі, які формують смисл минулого так само, як письменники формують сюжет своїх творів.
У античності прагнення наративного осмислення проявлялося у творах Геродота та Тукідіда. Геродот у своїй «Історяхї» поєднує факти та легенди, надаючи подіям моральну та героїчну форму. Так дослідник Соломон Лур’є стверджував, що спочатку давньогрецький історик планував зробити географічний опис, а згодом це переросло у задум, головною ідеєю якого було про розвиток перської держави та зростання її могутності та подальша історія греко-перських війн. Щодо першої частини, то один із вічних сюжетів – це якраз історію про становлення, успіх, тд.
Тукідід, у свою чергу, обирає більш критичний підхід. На відміну від Геродота, він надає великого значення критичній перевірці повідомлень, звертає особливу увагу на причини і приводи подій. Раціоналізм Тукідіда виключає безпосереднє втручання божественних сил в історичні події, хоча він не відкидає існування богів. Також Тукидід часто змінює слова у реченні, наводить чимало протиставлень, передає думки описаних людей у власній манері.
Середньовічні діячі, як Джеффрі Монмутський у «Історії королів Британії», поєднували реальні події з легендами. Хоч твір є псевдоісторичним, він містить вкраплення правдивих подій, таких як вторгнення Цезаря в Британію, але організований як драматичний наратив із героями, конфліктами та моральними уроками. Монмутський виділяє ключових фігур, створює кульмінаційні сцени та підкреслює наслідки дій, що дозволяє читачеві сприймати текст одночасно як історію і як легенду, які вже потім використав Томас Мелорі і розповів про постримську Британію, короля Артура та його двір не як історик, а як письменник.
Говорячи на цю тему, варто згадати і про найбільш відомий приклад карбування історії у історіях – фольклор. «Слово о похід Ігоревім» відтворює похід князя Ігоря Святославича на половців 1185 року, наділяючи його драматичною структурою та моральним навантаженням. У валлійській поемі «Y Gododdin» поет Анейрін описує схожу історію про поразку бритів під Катраетом у 600 році, де завдяки поетичній формі вони стають легендарними й закарбовуються у колективній пам’яті. Що перша, що друга структурована так, щоб читач міг бачити причинно-наслідкові зв’язки, моральні уроки і соціальні значення подій, але через призму авторів.
Це підкреслює універсальність феномену, про який писав Лукіан: прагнення впорядкувати хаос та надати подіям сенс є фундаментальною рисою людської культури. Історія завжди поєднує вибір фактів, драматичну конструкцію і інтерпретацію автора, створюючи наратив, який може бути одночасно достовірним і художнім. Саме цей вибір формує колективну пам’ять і культурну ідентичність, а історія стає інструментом розуміння минулого, сучасного і потенційного майбутнього.
Історія та художня оповідь об’єднані через конфлікт і героїв. Тукідід описує Пелопоннеську війну через суперечку міст, підкреслюючи мотиви та наслідки дій людей. У «Слові о похід Ігоревім» знаки, що віщували Ігорю поразку з половцями створюють драматичну напругу. Обидва тексти структуровані так, щоб читач бачив причинно-наслідкові зв’язки, моральні уроки та соціальні значення.
Мораль і урок – ще одна спільна риса. Звертаючись вже до художньої літератури, Толкін у «Володарі Перснів» показує, що зло руйнує себе зсередини, а героїзм, співчуття і жертва створюють сенс. Історія Монмутського та історія Мелорі передає моральні уроки крізь подвиги героїв. У будь-якому випадку наратив спрямований на формування розуміння дійсності та цінностей.
У підсумку можна сказати, що межа між «історією» як наукою і «історією» як оповіддю завжди умовна. Вона визначається не тільки об’єктивністю фактів, а й формою, авторським вибором та культурним контекстом. Історія – це завжди творчий акт, спосіб надати хаосу подій смислу, і водночас спосіб передати цей сенс майбутнім поколінням, перетворюючи події на пам’ять. Тому, почавши з Лукіана, ним і закінчимо: «Як споруда була вже готова, будівничий викарбував на кам'яній кладці власне ім'я, а потім, покривши поверхню тиньком, надписав ім'я тодішнього царя, передбачивши, як воно і сталось, що напис незабаром осиплеться разом зі штукатуркою і тоді постане інший: «Сострат Кнідський, син Дексіфана, богам-спасителям за тих, що плавають в морі». Він покладав надію не на теперішню мить, не на коротку мить свого життя, а на те, що є і буде у віках, допоки стоятиме його вежа, а разом з нею триватиме і його мистецтво».
