Єдиний прозовий твір Ліни Костенко "Записки Українського Самашедшого" в свій час викликав неоднозначні відгуки. Говорили в основному про неспроможність письменниці реалістично передати переживання,проблеми й мислення головного героя на яких і будується вся книга. І таки так,читаючи неможливо не помітити деякого фльору жінки в роках і її суджень і не те щоб я могла об'єктивно судити чи саме так протікають думки в власників ігрик хромосоми. Та якщо це не являється для вас фатально непрощенним читайте далі й зрозумієте чому я дала цьому довгочиту подібну назву.
В цій книзі немає чіткого сюжету й неочікуваних поворотів,сама вона проходить в меланхолійному щоденнику невзгод. Невзгод країни плавно перетікаючих в особисті. Та мова,повна іронічного смішку над всім вище перечисленим не дає твору впасти в суцільну пітьму. Переплетення гумору з не менш ніж чорними плямами нашої історії являється для мене чимось з нальотом магічного пилку. Будьте певні під час прочитання ви випишете непомірну кипу неповторних цитат. І ще більше неповторних фраз перечитуватимете раз за разом,крутячи їх в своїй голові подібно враженому ювеліру,що насолоджується неперевершеною огранкою діаманта.
Перечитування цього твору стало для мене не більше не менше ніж новорічною традицією оскільки перші десяток сторінок зосереджені на передчутті нового, другого тисячоліття. До чого ж цікаво порівнювати що з того часу змінилося й до слізливих смішків усвідомлювати що ж залишилось незмінним. Фінал же сповнений натхненного піднесення,яке вам однозначно варто відчути.
Навіть якщо все написане тут видасться вам надмірно зацукрованим не сумнівайтесь я ні грама не перебільшена.
