Почну з кінця, бо саме завершення книги на мене справило найбільше враження. Часом люблю читати подяки, які залишають автори на останніх сторінках книги. Вони допомагають ліпше зрозуміти, ЩО хотів сказати автор/ка. “Місто дівчат” — про Нью-Йорк 40-50-х років минулого століття. Авторка вивчила тонну літератури, ходила тими ж вулицями, що її персонажі, провела десятки годин за розмовами з людьми, які знали “той самий” Нью-Йорк. Тому історія вийшла не надто вже вигадана, а багато в чому правдива.
Виявляється, і тоді люди кохалися до нестями. І тоді також жили вільні та незалежні жінки, яким вистачало сміливості самим себе зробити, всупереч обставинам. І тоді люди обирали бути оптимістами і життєлюбами, незважаючи на війну, хоч вона відібрала дім (як в акторки Едни Паркер), хоч вона за океаном, але така близька наступної миті.
А ось тепер повернімося на початок. Половину книги я не розуміла, навіщо все це читаю. Нащо мені знати інтимні подробиці втрати цноти такої собі Вівіан Морріс, головної героїні. Я не була готова, що книга настільки глибоко занурить мене в роботу театру “Лілея”, бо з назви книги очікувала, що книга про дружбу жінок у Нью-Йорку. Книга тягнулася, а я читала її лише час від часу, і здебільшого без особливого ентузіазму.
Але після доброї половини тексту нарешті сталося те, що перевернуло долю героїні, і, відповідно, моє ставлення до книги. Вівіан самій довелося будувати власне життя, а не просто тусуватися і плисти за течією в антуражі блискучого міста. Вівіан пережила потрясіння, і нарешті почала цінувати “своїх” людей. Одна з думок, які доводить нам авторка, про те, що родина — не завжди про кровні зв'язки. Справжні друзі можуть бути твоєю родиною протягом багатьох років.
“Місто дівчат” точно не найсильніша із книг, її не треба включати в перелік на кшталт “прочитати до 30-ти”. Ця книга б дуже “зайшла” мені, якщо б я прочитала її в перший або другий рік після переїзду до Києва, бо здебільшого вона саме про те, як дівчина відкриває для себе велике місто, яке згодом стане її домом. Мабуть, я переросла цю тему, і не асоціювала себе з Вівіан.
Зате відгукнулися мені сторінки, де йшлося про життя під час війни. На жаль, війни схожі, хоч де і коли вони відбуваються. Люди поводять себе однаково, що тоді, що тепер. Просто живуть, просто одружуються та заводять дітей, і працюють, працюють, працюють на перемогу, не підводячи голови.
Книга має приємний післясмак. Героїня вже давно у поважному віці, і це — її сповідь. Найкращі роки вона провела у сліпучому, яскравому місті, і ні про що не шкодує. Так, в неї немає родини в прямому розумінні. Вона пошила десятки весільних суконь, але так і не була заміжня. Проте вона прожила щасливо. Багатьом дівчатам Ві, як її ласкаво називали, стала вірною подругою. А для одного чоловіка стала більш ніж коханням усього життя.
8/10
