Ми веземо свою печаль до великого міста. Великого-великого міста, повного таких же смутних самотніх людей.

Ночі після таких днів видаються засідками. Ліжко — місцем, з якого немає як втекти. Зрештою, куди не лягай — усюди тебе буде спіймано, усюди на тебе чатують.

Завтра все почнеться знову, бо завтрашній день буде не кращим і не гіршим, аніж день сьогоднішній: виліплений із нудьги, туги і одноманітності він постане перед нами, не даючи нам жодного шансу його уникнути.

Тепло ще побуде з нами якийсь час. Мінливе, ослабле, воно ставатиме кволішим день за днем. Як і світло, яке помалу буде перетворюватись у монотонну байдужу сірість. І нічого з тим не вдієш. Це доведеться прийняти, як приймають пігулки або приймають втрату.

Ми втратили відчуття часу. Його ніби не існувало. Був лише сніг, високі чорні дерева і медові ліхтарі. Був наш сміх і наше дихання, яке холод робив видимим.

Мені 4 чи 5 років. Я сиджу на підвіконні, впершись чолом у холодне скло. Всі довкола метушаться. Мама просить мене прибрати іграшки. Світ закривається у собі.

У прочинене вікно несміливо вповзає дощовий ранок. Початок серпня. Літа немає. Є лише вологе, затаєне передчуття осені.

Сьогодні нашому шматочку простору, можливо, вкотре пощастить він зостанеться недоторканим. І завтра знову буде нагода для маленької розкоші якусь мить не думати про війну.

Тут небо тримається на висохлих кукурудзяних стеблах. Немає залізних стовпів, як у Шевченка, які підпирають небесне склепіння. Лише жовті розпатлані палиці кукурудзи. І голі яблуні, які повільно дряпають гострим віттям вікна будинків та краї обважнілого неба.