Дні, мов довгі безбарвні свічки, стікають на руку, яка з їхніх залишків виліпить нову свічку, аби та ще раз стекла на долоню безформним закінченням дня.
Завтра все почнеться знову, бо завтрашній день буде не кращим і не гіршим, аніж день сьогоднішній: виліплений із нудьги, туги і одноманітності він постане перед нами, не даючи нам жодного шансу його уникнути. І дарма, що ці дні повняться сонячним світлом — його промені ржавіють дорогою, доходячи до нас брудним залізяччям, пил від якого осідає в легенях. Дні, повні повітря, вдихаючи яке почуваєшся як у льоху з вологими і прогнилими стінами.
Дні повні часу — переробленого, перетравленого, поганого. Їхні ймення вишикувались у довгі списки: понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя, понеділок, вівторок, середа, четвер.. Повільні колони днів, цілі паради днів у одностроях — вивітрених, брудних і порваних, як прапори, необачно забуті на флаґштоках.
Зчорніла сталь ночей, що немов цвяхи вбита поміж днів, щовечора наповнює все запахом мазуту і темряви. Ліжка висолоплюють язики постільної білизни, готуючись проковтнути наші тіла. У їхніх м’яких горлянках видніється простір сну: глибокий і вузький як могильна яма. Короткий, ніби любов.
Після сну прокидаєшся втомленим та напівпрозорим, зіржавілим, як ранкові промені сонця. Багряний світанок запалює ще одну свічку дня. Залишається тільки підставити руки.