Довгий час біографія Галини Мневської, котра обрала собі літературний псевдонім Орлівна почилася зі тієї інформації, що вона – дружина письменника Клима Поліщука. І в будь-якій статті про письменницю ім’я її першого чоловіка фігурувало дуже часто. Бувало навіть таке, що матеріал чи текст, котрий був присвячений Галині Орлівні містив менше інформації про саму авторку у порівнянні із Климом Поліщуком, змушуючи ту вимушено ховатись у тіні автора «Гуляйпільського батька».
Народилась Галина Мневська 15 листопада 1895 року коло Лубен, що на Полтавщині. Батько був чиновником і помер під час відрядження до Середньої Азії, коли Галині було всього лиш п’ять років(у 1901-му). А от мати була народною вчителькою та революціонеркою, котра друкувала та поширювала політичну заборонену літературу і за це відсиділа у тюрмі у 1906-1907 роках. Можливо, що саме така от рушійна сила матері до змін, до поширення літератури та передалась на якомусь генетичному рівні й дочці. Галя провчилась три класи в Лубенській жіночій гімназії, а після того, як мати вийшла із в’язниці, то вони обоє виїхали до Москви, де дівчина здобула середню освіту та в 1916-му році вступила на Московські вищі жіночі курси.
Зачатки літературного життя у Галини з’явились задовго до того, як майбутня письменниця взяла до рук перо та почала творити. Так, наприклад, ще школяркою вона відвідала похорон Льва Толстого. Згодом, через декілька років письменниця напише статтю-спогад «Тоді, як вмер Толстой». У 1914-му році вже популярний на той час поет Микола Вороний подарував їй свою збірку «В сяйві мрій» із підписом: «Симпатичній дівчинці Ганнусі». У 1917-му році Галина повертається до Києва, де вчилась на Київських вищих жіночих курсах, але на останньому курсі покинула їх. Як вона сама розповідає – у неї не було грошей, а на додачу почав брати потяг до артистичного життя. У 1918-му році Галина Мневська почала виступати в театрі й саме там з’явився її псевдонім «Орлівна». До осені 1919 року вона грала в «Молодому театрі» під орудою Леся Курбаса, а потім з іншими театралами опинилась у Вінниці, де виступала в щойно організованому театрі імені Франка, котрим керував Гнат Юра. Але і тут вона довго не затримується та через деякий час мандрує до Західної України.
Вже у Львові у 1921-му році Галина Орлівна одружується із Климом Поліщуком – вже відомим на той час письменником та доволі досвідченим літератором із широкими зв’язками. Писати Орлівна почала ще у 1918-му році, тож вже на той час мала чималий літературний доробок, що очікував свого часу у «шухляді». Зразу з’явилася її дебютна новела у віденському еміграційному часописі та збірка оповідань «Шляхом чуття». Наступного року(у 1922-му) в письменниці народжується донька Леся та виходить книжка «Перед брамою», а також інсценізації для дитячого театру «Князівна Жаба», «Золотий черевичок», «Христова ялинка»(котрі були написані у 1925-му році). Паралельно із тим Галина переконувала свого чоловіка повернутись в УСРР.
Восени 1925 року радянська влада дала дозвіл і подружжя письменників переїхало до Лубен, де жила мати Галини. А тим часом шляхи Клима та Галини поступово розходяться – Поліщук живе у Харкові, а Галина – у Лубнах. Через це Орлівна починає спілкуватись та листуватись із багатьма відомими митцями та письменниками, а з одним – росіянином Володимиром Юзеранським навіть закручується роман, коли той писав свій відомий роман «Исчезнувшее село» про поселення Турбаї, що також було на Полтавщині. Звичайно, що Поліщуку цей випадок геть не сподобався, а сам письменник мислив про долю своєї дружини досить стереотипно та той час – попри її письменницькі здобутки, він бачив Галину лиш у ролі берегині домашнього вогнища(подібно вважала і матір авторки), тому вважав Юзеранського підлим чоловіком, «улыбающимся зайдою», але зрештою не став заважати їхнім стосункам і в 1927-му році він розійшовся з Орлівною, а згодом у нього самого з’явилась нова родина.
Літературна кар’єра Орлівни в радянській Україні пішла вгору: одним за одним виходили її твори, наприклад – повісті «Емігранти»(1928), «Бабський бунт», «Жага», «Ілішва», «Нове поле», «Сибірка», «Скарб діда Якова»(всі написані у 1930-му році). Також вона співпрацювала із Тичиною, Сосюрою, Панчем, друкувалась у багатьох журналах, зокрема в одному вийшов її переклад повісті «Робінзон Крузо», приєдналась до літературного угрупування «Плуг».
Згадуючи початковий абзац – шлюб Галини Орлівни із Климом Поліщуком був не єдиним та не останнім, але літературне ім’я авторки було так міцно пов’язано із Поліщуком, що в будь-якій статті понад половина тексту була присвячена саме постаті письменника, а не письменниці.
От вам і «визволення жінки».
Клим Поліщук був заарештований ще аж у листопаді 1929 року та отримав 10 років таборів. У засланні він писав дочці та колишній дружині, збереглось близько 70 листів. А в листопаді 1937 року Поліщука, як і багатьох письменників розстріляли в урочищі Сандармох.
Галину Орлівну заарештували в ніч проти 20 січня 1931 року. У в’язниці їй вдалося навіть написати кілька гротескних оповідань про тюремний побут. Цей блокнот зберігся у її архіві. А у серпні того ж року письменницю засудили до 5 років заслання у Середню Азію. Перший час Галина Орлівна відбувала у Казахстані та ще навіть сподівалась на продовження своєї літературної діяльності: вона пересилала матері рукописи своїх творів, проте їх так ніде не друкували. Навіть при таких умовах письменниця змогла знайти у собі сили для існування та навіть для підтримки колишнього чоловіка: так, наприклад, у 1936-1937 роках, коли Клим Поліщук вже був на Соловках, то Галина передавала йому продуктові посилки.
У 1933-му році мати авторки привезла тій доньку Лесю, а 1934-го до неї приїхав Яків Возний із яким Орлівна познайомилась ще у в’язниці на Холодній Горі у Харкові. Невдовзі вони одружаться і будуть жити втрьох. З 1938 року Галина Мневська буде 15 років працювати вчителькою у Мартукській середній школі біля Актюбинська, де викладала російську мову та літературу. Там вона дописувала педагогічні видання та організувала хор, яким керувала протягом десяти років. Як можемо бачити – навіть на засланні Галина Орлівна намагалась не втрачати того рівня, на якому вона була до ув’язнення і всіляко намагалась розширювати свій інтелектуальний кругозір, використовуючи підручні засоби.
У 1948-му році Галина Орлівна вперше за багато часу відвідала Україну, побувала у Києві та Лубнах, але повертатись на рідну землю не схотіла – її дочка закінчила у Казахстані університет і отримала посаду, а їхати кудись без неї письменниця відмовлялась. Крім того – за 18 років життя у Казахстані родина вже звикла до тих місць та й були вони доволі морально забезпеченими.
У 1952-му році вона тяжко захворіла та навіть їздила до Ленінграда і перенесла операцію. У 1954-му її возили до Києва на лікування, проте медики не змогли її зарадити. Тоді Яків Возний у 1955-му році відвіз Галину Орлівну у своє рідне село Голоби, що на Волині, де письменниця невдовзі померла. Похована там же, де не її могилі вибито лаконічне «письменниця, вчителька».
***
Як і Марія Галич, Галина Орлівна та багато інших письменниць Червоного Ренесансу-Розстріляного Відродження часто порушувала тему жінок у своїх творах. Для прикладу можна взяти оповідання «Ілішва» - про представників ассирійського народу(«сурай» у творі), його поневіряння та поневолення. Їхні надії були покладені на Велику війну та англійців, проте цього не сталось і незалежність вони не здобули. Тут прослідковується певна паралель з Україною, чий народ також сподівався на здобуття незалежності завдяки подіям Першої світової війни.
«Багато лиха довелось зазнати сураям, багато їм і тепер доводилося бідувати, але це все нічого. Сурай помстився: він бачив, як вішали курдів, він чув, як турок заскреготав зубами».
Головна героїня – дівчинка Ілішва, котра покинула свою вотчину. Зразу же робиться акцент на тому, що Ілішва – проста дівчина: «Ілішва не була грамотною, бо сурайській дівчині не треба вчитись читати – це діло мужчини», і наступне: «Правда, одними жіночими руками трудно було справлятись скрізь: і з дітьми, і в хаті, і в лісі, та ще й надворі. Сурай не любить поратися вдома, він може лише зверху керувати роботою жінки, він може провадити торгівлю, він може займатися скотарством»(а чи жінка також може?)
Ілішві пробачали її дивацтва, оскільки вона була гарна та тиха і її скоро мали б одружити(а почали цей процес ще із 13 років). Зрештою – одружили на старому чоловікові.
Авторка цікаво змальовує сцену сватання та наступного одруження: «– Рятуй!.. Мене заміж віддають!.. Це дуже страшно!..Рятуй!..», а наступний розділ починається наступними словами:«Таки не врятували Ілівшу».
Яким було подружнє життя дівчини?
«Чи дійсно була Ілівша гарною дружиною? На це можна відповісти: вона була покіроню».
Далі все за «класичним сценарієм» - Ілішву починають докоряти за відсутність дітей, а також дівчина чує від інших сураїв про більшовиків та починає про них думати, міркувати, уявляти що то за персонажі такі. Й однієї зимової ночі вона зустрічає справжнього живого більшовика і це справляє на неї незабутнє враження, бо той ставиться до неї як до рівної, а не як до прислуги.
Через деякий час їхні долі знову переплітаються. В якийсь момент Ілішва йде проти звичаїв свого народу, після чого викликає на себе хвилю обурень навіть від найрідніших людей, оскільки вона хотіла відстояти свої права та просте право власної думки, у той час, як решта жінок «були разом думками зі своїми чоловіками»(не сміли їм перечити).
Ілішва одного разу розмовляла зі своїм братом Тамразом, котрий поділяє її прагнення дещо «переглянути» традиції сураїв. Хлопець має на це особисті причини – він хоче одружитись, але не за звичаєм, зібравши викуп, а просто – взяти когось із тутешніх(події відбуваються у селі, де мешкає невелика діаспора сураїв). Зрештою, сестра та брат ідуть проти уставлених порядків свого народу, чим наведуть на себе трагедію.
Місскіна анна: літлі зуза – літлі бахта.
Я бідний: немає в мене грошей – немає жінки.
Хоча сам твір за своєю сюжетною побудовою та кінцівкою доволі поширений, його особливістю можна вважати фрази ассирійською мовою(та навіть одну пісню), котру подає у творі сама ж Галина Орлівна і сама перекладає їх, роблячи примітки.
Новела «Без керми» доволі точно описує саму суть твору – це моральні поневіряння головної героїні Віри у невеликому селі на тлі громадянської війни. Дівчина відчуває себе спустошеною, такою, що її життя, найкращі його спогади – десь у далекому минулому. Вона – пані, котра опинилась не у своєму середовищі та все ж намагається знайти у собі сили жити далі. Але доля кидає важкі виклики, котрі постійно нагадують Вірі, що вона – людина зі своїми бажаннями. Знову ж – той конфлікт, що і в оповіданні «Наталя» Галич – жінка опиняється у чужому для себе середовищі та намагається його покинути, приручити, приборкати, зробити частинкою себе та змінити на краще, але зрештою ворожий світ нищить молоду дівчину, якій ніхто так і не простягнув руку допомоги. «Без керми» просякнута психологізмом та роздумами Віри про свої вчинки, життя тощо. В певні моменти текст рідшає описом і прикутує всю увагу до діалогів, котрі також не підписані, що створює враження, що головна героїня розмовляє сама із собою. Взагалі, доволі цікаво, що новела є такою, що залишає по собі роздуми, певне «книжкове похмілля», але подається як «жіноча проза» чи ж «проза про жінок для жінок», хоча коли б автором був чоловік, то це стало б якоюсь психологічною історією. Цікаво, якби Микола Хвильовий був жінкою, то чи назвали тогочасні критики його «Сентиментальну історію», «Мати» чи «Наречену» прикладом «жіночої прози»?
Оповідання «У закутку» дарує нам крім історії про жінку порушення національного питання, а саме – українізації та те, як російські шовіністи противляться цьому, називають процес українізації «насілієм»(зразу ж згадується «Мина Мазайло» та фраза «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной») та стверджують, що Наполеон мав розмовляти «ілі по-французскі, ілі… во всяком случає – по-русскі». Як і в «Без керми», «У закутку» продовжує нитку роздумів та думок про становище жінки у новому світі, її меланхолію.
«Як же важко, що якраз цей народ вона мусить назвати своїм!» – це одне із перших речень, що відкриває твір «Пані». Знову популярна на той час тема – змальовування намагань осучаснити село, котре постає як темне та негативне місце, що знову ж таки не хоче розвинутись, а тільки поглинути, зламати.
«Люди з’їли… Люди самі себе їдять… а їм треба любові, ой-ой, як треба!»
***
У підсумку ми маємо те, що твори Галини Орлівни із різних сторін торкаються життя її сучасниць. У 1931-му році, коли письменниця вже була заарештована, то критики почнуть надавати її творам негативні відгуки через те, що майже всі її головні героїні – то колишні дворянки, пишучи наступне: «Орлівна, користуючись «об’єктивним» змалюванням представників конаючого класу, дає «живих», «безкласових людей»; кладучи в основу моменти біологічні, авторка цим самим заперечує класову людину, класову боротьбу. Мовляв, ці дворянки – це «просто жінки», вони хочуть жити, любити. Орлівна використовує цей «об’єктивний» показ, щоб протиставити сучасній дійсності «вічне», «загальнолюдське»».
Мабуть, часті колишні дворянки у творах Галини Мневської – це суто бажання зобразити жінку, що рівнем освіти нічим не буде поступатись чоловіку, що буде із ним рівна у можливостях(і то, зважаючи на той час – не до кінця), а для цього варто було спершу здобути належну освіту, котру серед жінок на той час здобути могли лише представниці дворянського стану. Звідси й зародки у творах Орлівни інтелектуалізму, які тут же почали «згорати» через наявність у них «елементу дворянства».
У Радянському Союзі тільки діють та роблять, думати не треба, бо це за людей вже зробила партія та вождь.
Але загалом твори Галини Орлівни мають свій унікальний шарм та манеру написання, котрі точно заслуговують на своє окреме місце під сонцем, а не перебувати у чиїсь тіні, якою б та тінь не була.
