Під час Французької революції існувала практика “сухої гільйотини”. На зміну якобінській диктатурі прийшла Директорія. Та вирішила відправляти своїх політичних конкурентів на каторгу у Французьку Гвінею. Важкі умови життя, пекельна праця та тропіки робили все аби чим швидше вас відправити в могилу. Шанс пережити таке був дуже низьким Але в СССР вирішили поставити французький досвід на “індустріальні” рейки. Товаріщ Сталін та його червоні кати розробили цілу систему таборів, які мали зробити з людини або комуніста, або раба. Історія запам’ятає цю систему як ГУЛАГ.
Заслання до СЛОН
СЛОН це Соловецький ла́герь осо́бого назначе́ния, один з перших концентраційних таборів країни совітів, де почали практикувати експлуатацію людей у важких умовах. Соловки стали прологом та бета-тестом того, що буде в СССР. Цей табір був створений на соловецьких островах на місці де колись був монастир. У 1923 році на ці острови почали звозити політичних ув’язнених. Першим начальником табору став чекіст Александр Ногтев. За спогадами в'язнів, він самостійно демонстративно розстрілював одного чи декількох новоприбулих, особливо ненавидів колишніх військових та священників. "Крім своєї невблаганної жорстокості, Ногтев славиться на Соловках ідіотською дурістю і п'яними бешкетами. У самій його фізіономії є щось безумовно звіряче. У таборі його називають "Катом", - писав утікач Александр Клінгер.
В'язнів ділили на 3 групи. Перша - "політики" - політичні в'язні, друга - "контрреволюціонери", третя - "шпана" - кримінальні злочинці. Саме в СЛОНі були відпрацьовані нові способи управління табором, поводження з ув'язненими, трудові роботи, велика кількість методів фізичної та психічної ліквідації. Інші табори згодом перейняли методи тортур, трудових робіт та охорони в'язнів.
У наступні роки ГУЛАГ активно застосовував практику, яку випробували на Соловках. Спочатку “політики” (представники лівих партій таких як есери, меншовики, бундівці) мали певні пільги. Вони були звільнені від важкої праці, мали право листуватися, а також обирати своїх “старост”, які представляли їх перед адміністрацією табору. Політичні в’язні отримували дуже хороші умови утримування, що викликало протест інших груп ув’язнених. Тому в 1925 році “політики” були переведені зі СЛОН в материкові тюрми. Другу групу ув'язнених складали інші політичні в'язні. Їх називали «каери» («контрреволюціонери»). Це були люди різних інтелігентних професій, колишні студенти, колишні офіцери, священники різних конфесій (на 1925 рік чисельність ув'язненого духовенства за різними даними коливається від 120 до 500 осіб, до 1926 року серед ув'язнених було 29 православних архієреїв).Багато хто з них брав участь в антибільшовицьких повстаннях та рухах. Засуджених широко використовували на важких роботах.
Третьою категорією ув'язнених складали кримінальні злочинці та «побутовики», які прямували до табору за рішенням суду (перший час вони становили не більше 20% усіх ув'язнених), а також професійні жебраки, повії, безпритульні та злочинці-«малолітки», які прямували до табору із великих міст у позасудовому порядку. Станом на 1 квітня 1930 року в таборі утримувалося 3357 неповнолітніх.
Попри те, що в другій половині 20-х років Соловки все ще залишалися важливими, проте вони втрачали своє значення у масштабах країни. Особливе становище Слону було порушено реформою пенітенціарної системи в СССР, затіяної у зв'язку з колективізацією, що почалася, - місцеві табори не могли вмістити стільки нових ув'язнених. Але безпосередньою причиною занепаду Соловків стало перше мегаломанське пропагандистське сталінське будівництво - будівництво Біломоро-Балтійського каналу. У зв'язку з утворенням Біломоро-Балтійського виправно-трудового табору (Белбалтлаг) у 1931 р. табірна адміністрація та трудові ресурси поступово були перенесені на велику землю. У 1937 р. табірний режим на Соловках було припинено, а самі острови було виключено з ГУЛАГу. Якийсь час тут функціонувала Соловецька в'язниця особливого призначення, але її закрили в 1939 р., і в тому ж році органи держбезпеки остаточно залишили архіпелаг.
Перше рабське будівництво
У листопаді 1931 року ОГПУ вирішило використати в’язнів СЛОН в одному з перших “великих будівництв комунізму” Біломор-Балтійського каналу. Найбільшу кількість в’язнів було зафіксовано в 1932 році - 108 000 тисяч в’язнів. Праця в'язнів табору використовувалася для будівництва Біломорсько-Балтійського каналу, проведення лісозаготівель та ведення сплавних робіт у Вигозерському басейні. Канал мали побудувати як найшвидше. У Сталіна була ціль: канал мав бути побудований протягом короткого терміну і коштувати дешево. Для порівняння: Панамський канал протяжністю 80 кілометрів будували 28 років, Суецький канал протяжністю 160 кілометрів – 10 років, Біломорсько-Балтійський канал мав протяжність 227 кілометрів.
В’язням не було надано ніякої техніки - тільки важка ручна праця. Табірна адміністрація застосовувала так звану «котловку» − нерівне харчування: чим менше ув’язнений виробляв, тим менше він отримував їжі. Кожен, хто брав участь у будівництві каналу, позначався буквеною позначкою «з/к», що було скороченням від російського «заключенный каналоармеец». Саме від цього скорочення пішов жаргонний термін “зек”. Смертність була надзвичайно висока. Тільки за офіційними даними за 20 місяців роботи на каналі загинуло понад 11 тисяч осіб, точну кількість навряд чи вдасться встановити, оскільки померлі від виснажливої праці заривалися неподалік об'єкту в безіменних могилах.
У 1933 канал помпезно відкрили, але Сталіну він не сподобався. На думку тов. Кобе він був завузький та маленький. Тому процес будівництва йшов до 1941 року. Саме з риттям цього каналу пов’язана страшна сторінка нашої історії - розстріл української інтелігенції в урочищі Сандрамох.
Совіцька система вважала, що використання примусової праці має не тільки “позитивний” ефект. В’язнів вирішили використовувати на видобуванні ресурсів в надзвичайно складних умовах: Норильськ, Кенгір, Колима.Ціною швидких темпів освоєння північного сходу СССР стали: широкомасштабне використання примусової праці некваліфікованої маси ув'язнених, переважання примусових методів спонукання до праці та «штурмівщина», жорстка система покарань за невиконання планів, мінімізація витрат на соціальну інфраструктуру, техніку безпеки та промислову санітарію; негативні екологічні наслідки.
Система таборів ГУЛАГ поділялася на дві частини. Це був світ політичних вʼязнів та криміналітету. Останні визнавалися державою «соціально близькими». Цей термін мав популярність у совіцькій пропаганді. Деякі особи, що сіли за кримінал намагалися співпрацювати з адміністрацією табору, щоб полегшити своє перебування. При цьому влада вимагала лояльності та стеження за політв’язнями.
Численні «вороги народу», а також засуджені за уявне шпигунство та антирадянську пропаганду не мали жодних можливостей, щоб захищати свої права. Найчастіше вони вдавалися до голодування. З допомогою нього політичні в'язні намагалися привернути увагу адміністрації до важких умов життя, зловживань та знущань тюремників. Поодинокі голодування ні до чого не призводили. Іноді співробітники НКВД могли “потролити” засудженого. Для цього перед особою, яка голодувала ставили тарілки зі смачною їжею та дефіцитними продуктами.
Якщо ці заворушення були масовими, то адміністрація шукала організаторів та їх карала. Були випадки, коли люди самі признавалися (через відчай) в організації, тоді їх просто страчували. При цьому криміналітет був й “каральним мечем” адміністрації табору для політичних. За це їх звільняли від робіт. Коли до ГУЛАГу почали прибувати бійці УПА та члени ОУН чи інших націоналістичних організацій, то їм вдавалося давати відсіч криміналітету.
Особливим місцем були “шаражки”. Засуджених науковців та експертів по 58 статті кримінального кодексу відправляли в закриті тюремні наукові КБ та науково-дослідні інститути. Мабуть, найвідомішим в’язнем “шаражкіної контори” був Сергій Корольов. З 1938 по 1944 рік він відбуває рабську повинність в шаражках Колими, Казані, Бутирської тюрми.
До початку Другої світової війни колонії та табірні комплекси стали важливим елементом багатьох виробничих галузей. Система ГУЛАГу, існувала скрізь, де могла бути використана рабська праця ув'язнених. Особливо вона була необхідною у гірничо-металургійній, паливній та лісовій галузях промисловості. Важливим напрямом було капітальне будівництво. Багато великих споруд сталінської епохи зводилися зеками. Вони були мобільною та дешевою робочою силою.
Серед робіт, виконаних в’язнями ГУЛАГу, крім Біломорканалу, були: Волгоканал (1936 рік); залізниця Караганда – Мойинти – Балхаш (1936 рік); автотраса Москва – Мінськ (1937–1938 роки); дорога від Магадану до Якутська (Колимська траса); Балхаський мідетопний комбінат (1934–1935 роки); Норильський нікелевий комбінат; вугілля в Печорському, Кузнецькому басейнах; руди в Джезказгані, Південному Сибіру, Шорії, Хакасії; золото на Колимі, Чукотці, Якутії; апатити на Кольському півострові (з 1930 року); уран і радій під Челябінськом, Свердловськом, Турою; лісозаготівлі для експорту та внутрішніх потреб країни; постачання на фронт під час Другої світової війни мін, снарядів, пошиття спорядження; будівництво міст Магадан, Норильськ, Дудінка, Воркута, Куйбишевської; Нижньотуломської, Усть-Каменогорської ГЕС. Після війни в’язні видобували уран та інші радіоактивні речовини для атомної програми. У 1949 році, за оцінками дослідників, 10% усієї продукції в СССР було виготовлено в ГУЛАГах.
При цьому в ГУЛАГах були проблеми з ефективністю праці, особливо після скасування системи дострокового звільнення за “хорошу поведінку” та “стахановські темпи у роботі”. Сталін сам поховав цю систему наказавши НКВД скасувати систему виходу на роботу. Згідно з цим принципом день роботи на виробництві скорочував строк. Крім цього згадані раніше важкі умови праці, антисанітарія, знущання зі сторони адміністрації табору та погане харчування знижувала ефективність праці. Наприклад, можна зустріти статистику, що близько чверті в’язнів ГУЛАГу не працювали через стан здоров’я чи інші причини. Але причиною закриття ГУЛАГів стала смерть “Вождя народів”
У 1953 році, Лаврентій Берія вирішив реформувати систему, яка перестала бути ефективною. Насамперед Президія Верховної Ради СССР видала указ про масову амністію. Так було звільнено більш ніж половину ув'язнених. Як правило, це були люди, чий термін становив менше ніж п'ять років. При цьому смерть Сталіна стала поштовхом до повстань в Норильську, Воркуті, Кенгірі. Важливу роль в цих повстаннях зіграли українські політв’язні. І хоча ці виступи були придушені, вони принесли полегшення для тих, хто ще відбував покарання. XX з’їзд КПСС став не тільки цвяхом у гріб сталінізму, а й став вироком для системи ГУЛАГу. До 1960 року році система ГУЛАГів була замінена більш ефективними на думку партії системами репресій проти незгідних
ГУЛАГи стали для совіцької системи джерелом дешевої робочої сили, яку не шкода було експлуатувати заради того аби здійснювати великі будівничі та виробничі проєкти. Страх та надія на скорочення термінів мав мотивувати ув’язнених працювати в пекельних умовах. На кістках тисяч ув’язнених будувалися символи совіцької влади.
