Нарешті ти відповіла на мої листи, дорога подруго. Нарешті з холодним вітром та вогкістю залізла до моєї ковдри.

Я проїхала свою зупинку. Про що я думала?

Моя долоня накриває двері, які закривають мене від світу.

Вперше так гостро відчуваю неосяжність відстані до людини, тіло якої поряд.

Ми знову у синхронії. Вона відчиняє своє вікно у будинку навпроти, я стою на балконі у себе.

Я заховалась від спеки під ковдру. Знаю, так не працює. Але так на краще.

Можна любити місце, і все ж збирати речі, щоб піти.

Це стається мимовільно. Як і має ставатися.