Моя долоня накриває двері, які закривають мене від світу.
Розпливчаста лінія, що впала на фаланги пальців проводить поділ на тінь і світло, що прямокутником рухається вздовж дверей. Моя долоня гріється залишками дня, що відбиваються від скла панорамних вікон будинку навпроти.
Сонце прощається. І тихо кладе свою теплу долоню на мою. Воно легкими поштовхами віє теплом в спину, немов намагається погладити її, однак не вміє цього робити. Я знаю, що за спиною у вікні дерева ще зелені. Знаю, що вони були зеленими ще хвилину назад, як я стояла на балконі. Я купалася у сонці, яке вже інше, яке вже не пече. Бо прощається.
Колись [і, в якійсь мірі, зараз] на цьому балконі була весна. І нас було двоє тут. Ми сміялися з наших намагань написати бакалаврський диплом. Однак вона сміялася гучніше. Та напишемо! Та не напишемо! І що, що не напишемо?!
Моя сусідка, оповита сигаретним димом простягає долоню квітневому заходу сонця. Дерева вже зелені. Я оповита вересневим сонцем, повільно дихаю та усміхаюся. Слухаю її дзвінкий сміх. Немов час нікуди не дівається. Немов тут на балконі і весна, і літо, і осінь водночас. Я обійняла себе. Дерева ще зелені. Я напишу цю кляту магістерську.
Щось у подуві вітру просить прощатися поки не пізно. Поки я ще до цього готова. Поки ніч не перетягнула на себе ковдру. Поки я не прокинулась з снігом на віях. Я повертаюся до себе у кімнату. Закриваю двері.
Моя долоня накриває двері, які закривають мене від світу.
