Нарешті ти відповіла на мої листи, дорога подруго. Нарешті з холодним вітром та вогкістю, ти залізла під мою ковдру. О, Меланхоліє, як ніжно притуляєш до грудей, та все ж не даєш розради.
Я залишаю ці рядки на підлозі. Тобі на почитати, поки я крокую в темний день, що обіцяє зливу. Я дуже тобі вдячна, що ти прибула. Мені бракувало когось, хто б спостерігав, поки я вивішую одяг на балкон, перевдягаюся і фарбуюся. Мені бракувало твого осудливого, та все ж прощаючого погляду. Мені бракує запаху олійних сліз на іконі.
Тому я пишу тобі. Я довіряю тобі. Як Ліра довіряє Блакитному демонові. Як же я сумую за ними. За Ромою, за Лірою. Іноді на мене дивиться мій бузковий блокнот. Вони все чекають. Мої дівчата.
Я знаю, ти повернулась, щоб змусити мене знову приділити їм час. Знову про них писати. Натомість, я дарую їм лише бідні рядки чи ідеї в своєму щоденнику. Або мрію з ними. Крокую вулицями та слухаю байки Роми і те, як вона вкотре намагається повчати Лірку.
Прошу, не показуй мені образи Ангелів Смерті. Не засуджуй затишок, який я намагаюся створити у своїй оселі. Не підштовхуй мене бути людиною, яка кожного дня, дарує дівчатам життя. Ми обоє знаємо, що я не живу так.
Я живу життя людини, яка мріє про те, щоб дати їм життя сповна. Я знаю ти приходитимеш до мене ще. Ти прийдеш одного дня точно. В день, коли я дивитимуся на власного чоловіка і дітей відсутнім поглядом. А сама котитимуся у прірву, де поховала віру, що колись таки виплету рядками життя для Роми та Ліри.
І ти приходимеш ще не одного дня. Ти нагадуватимеш мені, що я не проживаю власне життя. Що я заховала себе в шафі, поки комбінезон чужого імені, покриває мене. Кожного дня я встаю, щоб жити життя незнайомки, на чиє ім’я я відгукнулась колись. І ти приходитимеш ще не одного дня, щоб нагадати мені мої злочини перед собою. Я поважаю тебе за це. Як поважаю осінь.
Я люблю холод за те, що він змушує мовчати на вулиці. За те, що пришвидшує людські кроки. Люблю стрімкий вітер за те, що жене лінивих хмар. Люблю сонце, що рано та неочікувано сідає , тим самим змушує поважати старіння днів.
Але не думай, що я зовсім без віри. Іноді посеред похмурої погоди, мене вдаряє електикою повітря, що обіцяє мені завтрашній день. Обіцяє мені прихід моєї сили, крокувати та писати своє життя впевненими ритмами. Як у піснях Стіві Нікс. В такі хвилини моя віра виганяє всі страхи. Я не боюся бути відьмою для когось. Я тріуфуватиму у вогні.
Як зараз. Коли я вимкнула систему, що працює та вчиться, поки я ховаюся. Погасли екрани, зникли числа. Іноді так трапляється коли я слухаю голосові його глибокого голосу. Але лише на мить.
Зараз я проплакана, сиджу з тобою. Мені неважливі ніхто і ні що. Лише твої дні, у моєму житті.
Дні, в які я особливо чутлива до світла. Дні, в які я спостегігаю як воно блідне, перетворюючись з вранішньої жовтизни на порожнечу дня. Як швидко воно синіє від холоду тіні, яка покриває мої вікна.
Осінь стрімка. І вона як і ти, нікого не жаліє, хоча дуже чутлива до цієї потреби. Такий її і твій годинник. Сірий світанок стає синім. Далі блідне, рожевіє і стає жовтим. Світанок заливає мою кухню, відбиваючись від вікон навпроти. Далі йому бракує спротиву та витримки і він блідне, синіє. Розчиняється у день.
Стає тим проміжком часу, що пролітає непомітно. Над яким сонливо треба боротися за кожну хвилину свідомості. Аж доки білий день знову жовтіє. Далі гарячіє до рожевого вогню. Далі сіріє і зрештою стає лише нічною тінню.
Я вдячна тобі за те, що з тобою я та людина, яка споглядає всі ці дрібниці довкола. Світло, листя, хмари, сонце, очі. Я вдячна тобі за те, що бочу Бога у речах.
Я вдячна тобі за те, що ти нарешті відповіла на мої листи та поклала свою руку мені на подушку.
Цілує завжди твоя
Імла.
