То який же я в біса
неблагонадійний?»
(За Василем Стусом)
Легка млість повільно прокрадається м’язами, огортаючи всеньке тіло. Фіранки пропускають тепле, майже літнє сонце. Проміння заливає кімнату жовтуватим, нудким світлом. Повіки помалу розплющуються й занурюються у життя нового дня. Тіло неохоче слухається наказів, приводячи в рух найменші ділянки, але руки вже інстинктивно тягнуться до синьої палітурки із золотавим написом «Стус».
Книга розгортається без знайомого видавничого хрусту - видно, не вперше читана. І тоді в ще напівсонному мозку зринає новий, загублений світ митця:
«Гойдається вечора зламана віть,
мов костур сліпого, що тичеться в простір
останньої невіді. Жалощів брості
коцюбляться в стінні. А дерево спить…»
Чи переміг їх Стус? Напевне, ні, бо й не змагався. Він ішов, тримаючи голову високо, приборкуючи навіть їхню жорстокість - змушував її тьмяніти перед птахом своєї душі…
