Сумніви здійняли хвилі вище гір,
Свідок істини на човні вцілів.
(ДК Енергетик і Третя штурмова, з пісні «Правда істина»)
Я чекала на нього біля річки, у моєму наплічнику були всі його речі: купка листів, маленький вирізаний з дерева човник і щось ще, зараз вже важко пригадати, але воно точно пахло його пʼянкими парфумами. Він завжди запізнювався, за цей час я розбирала найважчі теми у голові, проговорювала відповіді на його дивні питання. Уже за нашої останньої зустрічі я все зрозуміла, його мовчання уже стало зброєю. Але цього разу я точно знала, що він не прийде, і я його вже не чекатиму…
Мені було важко сказати чи я його кохаю. І ще важче сказати, чи він кохає мене.
Хоча чого важко, я віддавала задля нього все що тільки могла. Заради нього я катувала себе, заради нього я вбила любов:
-Ти ж знаєш, що я не готовий до цього!
-На жаль, мій любий, знала, тому і позбавила тебе… життя… хоча ні, не життя - кохання? Так, напевно, так і запишу…
Розумієте, треба було обрати щось небанальне, хоча звучне - аби преса змагалась за найкращі заголовки навколо моєї ж справи - своєї ж любові. Ми все життя з ним сперечались як це зробити, він підкидав мені свої виклики: намагався кинути ще в пологовому, потім у школі, декілька разів в університеті, ну і зараз, звісно. Я ж не хотіла йому піддаватись, хотіла аби все було за планом, залишилось лише визначити за моїм чи за його…
Так от, єдиним дійсно надійним варіантом стала річка - я як єдиний свідок мала б плисти по ній свою в останню, так скажемо, стати течією, змити всі сліди вже давно минуле кохання. Мабуть, це все я робила тільки для нього, тільки для нього…
Він - якийсь субʼєктивний обʼєкт, уламок мого зламаного життя, не вціліле правди сприйняття, коли істина не стала спасінням, коли життя стало вбивати, коли істина стала душити, коли життя стало співучасником; він - усе моє життя і образно, і на яву. Він - моя смерть, він - насправді, скін… Мені не шкода, що він мене не любив, мені боляче, що я його кохала, що дозволила кохати так глибоко, що я - єдиний свідок, що не вцілів; я - особистий тягар себе в нікуди…
Коли він прийшов - це було швидко та неочікувано, він ніби зринув з нереальності буття. А я просто відпустила. Розслабилась. І вдихнула. Вода прийняла мене ніжно - без зайвих слів… Єдине, що залишилось від мене - човник, та сама мала деревʼяна іграшка - свідок мого останнього «Він»…
