Кожну середу я ходив до міської бібліотеки та брав книгу. Здебільшого я брав книги по філософії. Сказати, щоб я їх читав – то ні. В мене була така звичка. Інколи я заходив до відділу художньої літератури – та брав книги там. Ось ті я читав. Читав та вчасно повертав. Грошей вистачало на те, щоб їх купити в книжковому. Проте, мені були до вподоби такі вояжі до бібліотеки.
Цю звичку я започаткував улітку, тепер же стояла холодна зима. Повертаючись додому, я вирішив зайти у невеличке кафе, щоб зігрітись. Замовив глінтвейну, та вирішив відкрити книгу. То була чергова на моїй пам’яті книга Пауло Коельйо. Поринув у читання, та посьорбував глінтвейн.
Я любив цей заклад. Тут було тепло та затишно, а ще… на полицях були книги – читай не хочу. Однак, я вже був з іншою, тож нехай він пробачить мені мою зраду. Людей у кафе не було, була десь друга година дня. Воно й не дивно – всі працюють, один я вибрав нелегку долю фрилансера. Замовлення цього разу було жирне – можна було добряче заробити та трохи кутнути з новою дівчиною. Але розмова із замовником мала відбутися увечері, тому необхідно було чимось себе зайняти.
Щось було магічне в цих обставинах. Дівчину звали, як одну з героїнь Коельйо, Вероніка… (аби вона тільки не вирішила померти). Вона на відріз відмовилася давати свій номер телефону. Списалися ми у Фейсбуці, де я її і знайшов після нашої зустрічі. Уговорив її піти випити зі мною кави. Але не сюди, не в «Монреаль». Це місце я ділю тільки зі своєю самотністю, і воно для мене свято. Підемо у «Coffee Life»…
На зустріч з Веронікою я прихопив із собою книгу «Три чашки чаю», проте вона якось холодно відреагувала на мій подарунок. Я не хотів банальщини, тому взяв ще батон. Саме ним ми кормили качечок у парковій водоймі. Але, як я потім дізнався, цього з качечками краще не робити. Для них таке годування шкідливе.
Починався дощ, тож ми пішли до кав’ярні. Була така зима 2016 року: то сніг, то дощ, то сонце. Вгадати, що з собою брати: чи то парасолю, чи то рукавички з шарфом, чи то захисні окуляри – було просто неможливо.
Вероніка не любила розповідати, і не любила книги. Працювала касиром у Сільпо. Потрібно було ще тоді ставити хрест на відносинах, які ще не розпочалися. Але ж я впертий. Ще два візити до «Coffee Life», троянда і швидкоруч написані вірші – і ми опинилися у ліжку. Однак, мій друг Андрій був правий: відносини для тільки для сексу – це не відносини. Тому ми після трьох місяців такого «спілкування» розсталися.
Кажу ж, Вероніка не любила книги…
А з тією книгою Коельйо вийшла ціла історія. Влітку 2016 я поїхав у інше місто, забувши про все: і про книги, які я залишив мертвою вагою у батьківській квартирі, і про Вероніку, і про фриланс, і про все на світі. Наближався 2017-ий, стояв сірий похмурий грудень без снігу. Коли мені зателефонував невідомий номер… я взяв слухавку. Як виявилося, телефонували з бібліотеки, вимагали повернути книгу, яка вже як рік числиться за мною. То був недочитаний Коельйо…
Книги можна недочитувати, а ось борги потрібно повертати завжди. Тож я повернувся. І новий 2017-й я знову зустрічав у рідному Дніпрі. І я знову беру книги по середам, але вже не в бібліотеці, а в «Монреалі».
