Хащі втрачали силу перед ним. Перед Дементісом Сакліфом. Саме він убив Ренді — репортера, який хотів показати правду про мера. Все йшло за планом, але відкриття тих дверей стало фатальною помилкою.
У понеділок, дев’ятого березня, він звернувся до міського бібліотекаря з проханням надати йому журнали 50–60-х років. Його цікавили статті про видатних людей і злочини, що досі лишалися в пам’яті міста. Родина мера відігравала значну роль у ті часи, особливо батько Дементіса, який підкупляв усіх: лікарів, патріотів, письменників, що вихваляли його персону, аби уникнути репресій.
Багато хто намагався розкрити правду. Репортери приходили і зникали, та все повторювалося знову й знову.
Гори здіймали туман, доки не спустилися сутінки. Ренді йшов ні з чим, а інформація, як і колишні президенти, не принесла успіху. Сучасність була жалюгідною. Виснажені люди тинялися містом, не в змозі дозволити собі навіть найпростіші речі. Ціни кусалися, а набір чоловіків у військо не припинявся. То збір для нападу на «прокляті Штати», то раптові зникнення молодих хлопців у місті.
Квартира з двома кімнатами не була найкращою. Інколи доводилося ставити відро, щоб зупинити потік води зі стелі. Та я не скаржився. У мене був одяг, очі бачили світло, ноги не мерзли. Хіба що взимку — трохи.
Я почав займатися журналістикою після університету. Хотів розповісти те, що замовчували до мене. Не заради слави, ні. Таких, як я, багато. Таких, як Дементіс, мало.
Ренді — це ім’я дала мені мати в Шотландії, коли батько був далеко, ближче до Сибіру. Тоді зима видалася лютою, морози доходили до тридцяти. Але мене зігрівало щось… Книга, телепередача, історія чиєїсь постаті. Я завжди любив поезію. Незалежно від походження — українську, американську. Але не кожен твір може називатися поезією.
Шкода, що я не почую жодного відгуку про свій останній матеріал. Я знав, що кінець близько. Якщо хтось із команди Дементіса дізнається про мене, вони поставлять крапку.
Я пишу тобі, Марку. Залишилося зовсім небагато — викласти матеріал і втекти до Петербурга. Якщо мені це дозволять. Якщо ні — знай, так сталося. Не сумуй. Вони швидко мене знайдуть. Якщо я не встигну — надсилаю тобі копію матеріалу. Пошир його. Анонімно. Хай прочитають. Хай вийдуть на вулиці. Хай заявлять про свої наміри. Зусилля не будуть марними.
Сьогодні я востаннє їду до матері. Чому востаннє? Білий седан 90-х років уже давно стежить за мною. Минулого разу мені вдалося відірватися від нього, але сьогодні все складніше. Білий день — і вся погань вилазить на вулиці.
Сигарети закінчилися, у горлі дере. Час вмитися. Мішки під очима нагадують, заради чого я борюся.
Я живу на третьому поверсі старої багатоповерхівки. Як добре, що є спосіб спуститися, не виходячи в освітлений хол. Важко, я вже не такий молодий, але подужав. Земля здавалася чужою. Чи тільки мені так здавалося?
Тут нічого не належало людям. Селянам заборонили приватизувати ділянки, які були здобуті тяжкою працею. Я б збрехав, якби сказав, що мені не пропонували підписати щось заради підвищення репутації мера. Але я відмовлявся. Мій батько загинув у В'єтнамі. І заради чого? Щоб його син склав присягу перед тим, через кого він загинув?
Вулиці стали холодними. Листопад. Все холонуло разом із підвищенням цін.
Мати дуже хотіла мене, незважаючи на докори знайомих.
— Вам ще рано, дівчино. Подивися на нього. Ти впевнена, що хочеш, аби цей чоловік став батьком твоєї дитини?
Але вона лише всміхалася і казала, що все буде добре. Два інсульти пізніше — життя думало інакше.
Проходячи повз стару забігайлівку, де ми колись обідали, я відчув незручність. Вітрина, вкрита пилом, приховувала красу, що ще залишалася тут.
Вітер піднімав поли мого пальта, а щетина ловила його подих.
Людей майже не було. Всі повмирали, подумав я. І не тільки я — про це писали газети. Ринки закривалися, люди виїжджали у пошуках кращого життя. Але де воно буде кращим, якщо будь-якої миті може початися війна?
Багатоповерхівка, де жила мати, була єдиною, що ще нагадувала про колишню велич цього міста.
Другий поверх, треті двері. Я постукав.
Втомлений вигляд, хворобливий колір шкіри, старий халат, що пережив не одну зиму. Мати боролася, як і всі тут.
Я заварив чай, приготував щось із того, що першим потрапило на полиці. Телевізор мерехтів тінями. Так само, як у дитинстві, коли в кімнаті батька лунало важке дихання і звук пляшки.
Тихий стукіт у двері.
Мати підвелася, але я зупинив її.
— Відкрию сам, — сказав тихо.
Очко дверей було запилене. Я важко дихав. Що, як це вони?
Я відчинив двері — і переді мною опинилося дуло револьвера.
Сріблястий корпус. Нашивка. Рукавички.
— Якщо ви мене вб’єте, що буде з нею? Вона ж нічого не знає. — спитав я.
Мовчання.
Він вказав мені сісти. Я послухався. Пацюк у клітці.
Лист Маркові вже був у них. Моє світле майбутнє згасло.
Він промовив лише одне:
— Співпраця або смерть.
Я бачив, що його голос здригнувся. Десь я його чув.
Ніж був схований за шиєю під тканиною светра, але чи зможу я дотягнутися? Самооборона – не найкращий варіант зараз, але іншого виходу немає. Я міг би вирватися. Я міг би врятувати себе й матір.
Що робити?
Він відвернувся, поглянув у вікно. Це був шанс. Один-єдиний. Як і життя.
Я зробив різкий рух. Замах вдався. Але…
Гримнув постріл.
Мати.
На гомін злетілися птахи. Я почув шум під вікнами. Там стояла службова машина.
Револьвер. Шість набоїв. Якщо вдасться – я закінчу почате.
Звуки бігу заповнили простір, мов рій розбурханих ос. Учнівський галас. Такий знайомий, але тепер – холодний і невблаганний.
Автомати. Нашивки. Маски.
Все це било в серце, але сильніше за все – передчуття смерті.
Ноги не могли втриматися. Я опустився на коліна. Кров текла по губах. Скло пробило шкіру на руці, пронизало біль через кожен нерв.
Один із штурмовиків повільно зняв маску.
Русяве волосся.
Схожі риси обличчя.
Марк.
Я хотів щось сказати, але не зміг.
Тепле дуло торкнулося лоба.
Він говорив. Щось говорив.
Секунди бігли до нуля.
Серце перескочило. І впало.
Можливо, воно зламалося ще раніше. Але я цього не знав.
Довіра – річ специфічна. Вона проковтне і не залишить сліду.
Тепер світ має відповісти.
