Чи справжня ця любов?
Так було написано на надгробку якогось видатного філософа.
«Цікава тема», — подумав художник-початківець Філіп. Можливо, з цього вийде гарна картина.
Він розташувався біля кав'ярні на тихій самотній вулиці й узявся до роботи.
Небо затягнули хмари, але дощу не було. На щастя. Минулого року все було інакше: злива затопила квартиру, яку він винаймав на Малкольна, 32/1. Район був так собі, але навіть у найгірших місцях завжди знаходилося щось хороше.
Неквапливими рухами Філіп намітив голову майбутнього портрета.
«Це буде жінка», — вирішив він.
Попиваючи гарячу каву, він мимохідь поглядав на дівчину за вікном кав'ярні. Вони купили напої з різницею у кілька хвилин. Лише кілька хвилин — а за цей час хтось народжується, хтось помирає, а хтось закохується.
Батько часто казав йому:
— У тебе ще багато часу. Не поспішай.
Шкода, що сам він повірив у це надто сильно.
Коли Філіп поїхав навчатися, він будував нове життя, нові плани, нові мрії. Але найміцніші підвалини його світу поступово вкривалися тріщинами.
Ракова пухлина прийшла несподівано.
Батько боровся до останнього. Іноді Філіпу здавалося, що саме від нього він успадкував цю впертість.
Незнайома дівчина сиділа за столиком і щось читала або писала в маленькому блокноті. Розгледіти він не міг.
Та й чи було це важливо?
Саме незнання притягувало його найбільше.
Образ, який народився в голові, поступово почав змінюватися. Тепер він ставав схожим на неї. Волосся спадало їй на обличчя, але, здається, зовсім не заважало. Очей він досі не бачив.
«Дурниця, — подумав Філіп. — Потрібна точність. Копія не повинна бути відображенням фантазії художника».
Та рука продовжувала рухатися.
Тонкий олівець ковзав папером, заглиблюючись у деталі, до яких так охоче чіпляється людський погляд.
Кава давно вистигла. Американо з молоком стояло осторонь, забуте своїм господарем.
Над містом згущувалися хмари, зливаючись в єдину сіру масу. Так само змінювався і портрет.
Зрештою Філіп перестав бачити справжню дівчину.
Перед ним залишилося лише її віддзеркалення — те, яке створила його уява.
Він подумав, що міг би подарувати їй цей малюнок. Не для знайомства. Не заради розмови.
Просто тому, що вона його зачарувала.
На краю неба замрячив дощ.
Філіп схопив аркуш і рушив до кав'ярні. Туфлі тихо ковзали по мокрій бруківці, а серце калатало швидше, ніж хотілося б.
Він озирнувся.
Дівчини не було.
Лише тонка сорочка прилипала до спини, а дощ ставав дедалі сильнішим.
Філіп ще раз оглянув зал через вікно.
Даремно.Її не було.
І тепер він не знав, що мучило його більше: те, що він не встиг подарувати портрет, чи те, що, можливо, більше ніколи її не побачить.
