19 липня. Декілька днів не писалось мені. Не писалось, можливо, тому, що я чекаю відповідь Каті. А коли чекаєш, то якесь внутрішнє напруженння, весь день про це думаєш, і не хотілось писати щоденник. Я тепер кожен день ходжу в магазин і питаюсь Параньку, чи часом відповіді не прийшло ? А вчора два рази був у неї. Стало мені стидно за себе, що я, як дітвак якийсь, і за вчорашні два рази, вирішив сьогодні не йти, а натомість писати щоденник.
Познайомився я блище з дідом. Звати його Федір Михайлович. Ми ніби умовились з ним, не розказувати про своє особисте. Він ні слова ще мене не спитав про моє життя, про причини мого перебування тут. Враження у мене таке, що він не питає мене з умовою, що я і його питати на буду, про його колишнє життя. Ось так і живем я з ним. Бачимся кожен день, деколи я годинами просиджую в нього, особливо коли дощ.
Прийшов я вчора до нього і приніс трохи срібла, золото ще не хотів витрачати. Приніс йому стрібла і питаю де і як можна його перевести в готівку ? Федір Михайлович повідомив мені, що він рідко їздить у місто, але паламар, раз на тиждень, буває в місті. Взяв у мене срібло і обіцявся завтра поговорити з паламаром. Виявилось, що цей Федір Михайлович досить набожна людина і служить в нашій церкві дяком, ще чи не від молодості своєї. Живе він як і я самотньо, і має ще він друга - Ігоря Анатолійовича.
Ігор Анатолійович тоже деколи просиджує години в діда, особливо в дощ, у Федіра таким чином, ми буває у трьох щось сидимо і говорим, а часто просто мовчимо і вздихаєм.
Коли я давав срібло Федіру, то Ігор був у сусідній кімнаті і не бачив, але Федір шепнув мені, що якщо Ігор захоче позичити гроші - не зич. Ігор бачив, що ми шепочимся і безцеремонно підійшов до нас. Федір не встиг сховати срібні ложки і Ігор догадався, що вони відправляться в ломбард, або перекупчикам.
Коли Федір вийшов надвір, щоб козі змінити пашу, то до мене з самим поважним і достойним виглядом підійшов Ігор Анатолійович і голосно, з розстановкою, високо задерши голову сказав :
- Звертаюсь до вас Іван Сергійович, як до благороднійшого чоловіка ! Я одразу побачив, що у вас благородне серце, ще в перший раз коли мене відрекомендували вам. У вас, Іван Сергійович, благородна душа і я відчуваю до вас високі і чисті надії. Надії, що ви відгукнетесь, змилосердитесь над мною нещасним старим, який звертається до вас з глубин своєї внутрішньої депресії й горя і просить вас позичити мені 3 - 4 карбованці !
Ігор Анатолійович уже був на підпитку, тай він рідко був не на підпитку. Я пояснив йому що грошей у мене нема, є у самого лиш декілька карбованців, але як тільки паламар приїде з міста, то я йому позичу ці 3-4 карбованці.
Тоді Ігор Анатолійович взяв мене обома руками за голову і поцілував в чоло, він вже хотів щось говорити, але знову повторив це саме. Очі його навіть, здається мені, заблищали і він продовжив :
- Бачите як я вгадую людей ! Скільки років я помилявся в людях і глибоко страждав від людей, тому тепер і вгадую, і я вгадав, що ви добра людина, апостольська душа, людина самих високих й чистих прагнень і бажань і ви позичити мені тих 10-15 карбованців як і обіцяєте ! Вірю, шановний Іван Сергійович, що ви людина слова, що ви стримаєте своє слово ! а зараз тихо, бо Федір Михайлович уже йде і не кажіть йому про нашу розмову.
Коли прийшов Федір Михайлович і влігся на диван, я сидів у кріслі, а Ігор Анатолійович ходив величавою походкою по кімнаті туди-сюди. Очі його блищали, від самогонки і моя обіцянка, напевно, тоже його якось розчулила, так як йому уже ніхто не зичив гроші.
Ігор Анатолійович заговорив дивлячись мені в очі :
Я тоже благороднійшої душі чоловік, тай якби я таким не був, то хіба б Наполеон взяв мене в "Битву під Ватерлоо" ? Хіба Наполеон взяв би мене в свої радники ?!
Я не знав як реагувати на такі слова, тому кинув швидкий погляд на діда, але дідо лиш уважно слухав розповідь Ігоря Анатолійовича і ніяк не реагував. Здавалося, він вже чув цю розповідь не вперше і під різними варіаціями.
Ігор Анатолійович увійшов у якесь словесне оп'яніня і торжественно говорив :
І хоч битва під Ватерлоо була програна Наполеоном і мною, та вина того програшу лежить не на мені. Бо я казав Наполеону, що треба атакувати противника з лівого флангу, а Наполеон атакував з правого і програв. О... О... як він потім плакав на моїх грудях і жалів, і казав, казав мені :
- Як мені шкода, як би ви знали, як мені шкода, Ігор Анатолійович, що я не послухав вас і не зайшов з лівого флангу.
Ігор Анатолійович кинув на нас погляд, якесь легке збентеження, якась легка недовіра до нас блиснула в його очах,- чи вірим ми йому ? Чи не насміхаєися ми з нього ? - читалось на його обличчі.
Але дідо і далі приспокійно слухав Ігоря Анатолійовича і навіть ,мені здалось, спеціально надав своєму лицю самий зацікавлений вигляд !
Ігор Анатолійович, переконавшись що історію дідо і я слухаєм уважно, знов глянув мені в очі і продовжив :
Я б узяв реванш, я уже вговорив Наполеона взяти реванш, Наполеон не хотів але я показав йому свій план перемоги і він аж вскрикнув і схлопнув лодонями ! Але тут... Але тут... вистрелила ворожа гармата і попала мені в ногу. Бабах ! Тоді Наполеон крикнув - Ігор Анатолійович, ви цілі ? Мені праву ногу відірвало - крикнув я !
Дійсно, мою праву ногу відірвало, але на щастя, не зачіпило ніякої важливої артерії. Я взяв свою праву ногу в свої руки і поніс її в медпункт. Коли я прийшов в медпункт на одній нозі, а другу тримав у раках, то попросив пришити мені ногу, бо я маю негайно повернутись на поле бою !
- Тут дідо звернувся до Анатолійовича :
- Але позвольте, Анатолійович, уточнити маленьку деталь, битва Наполеона під Ватерлоо була 200 років тому !
Діда перебив Ігор Анатолійович :
- І не стидно вам, не стидно вам Федір Михайлович, такі замічання мені робити ! Знайте, що це була інша битва під Ватерлоо, думаєте я сам не знаю, що битва під Ватерлоо була 200 р. тому ? - я знаю ! і вам повідомляю, що там ще регулярно проходили різні битви і проходять чи не до сьогодні і на такій одній я був присутній.
Я хотів спитати Ігоря Анатолійовича, як можна на одній нозі дойти в медпункт, несучи другу ногу в руках, але я вчасно спинився. Не хотів я ображати старого, мені жаль стало його, тай і дідові, тому про ногу ми обоє його не питали.
Але замічання діда не пройшли безслідно, бо Ігор Анатолійович звинуватив діда в насмішках з нього, обідився і вийшов у другу кімнату, втім через декілька хвилин вийшов і знов на його лиці виражалось якесь глибоке і страстне словесне оп'яніння.
Він ядовито глянув на діда, який наважився йому зробити замітку і сказав дивлячись на діда :
- Можна подумати ти святий ! Вот ходиш-ходиш, до тої церкви, служиш дяком, дякуєш-дякуєш, а толку ? Толку з того !- а я, хоч і до церкви не ходжу, за то я Апокаліпсис толкую ! Уже 10 років як толкую Апокаліпсис !
Ігор Анатолійович схопив Святе Письмо, яке стояло на столі, дяк кожен день перед сном читав його, Ігор Анатолійович знав це, швидко взяв у руки книжку, розгорнув де попало і прийнявся читати :
- Блажен муж, що не йде на раду нечистивих і не стоїть на дорозі грішних і не сидить на зібранні губителів, але в законі Господнім воля його і про закон Його роздумує він день і ніч. І буде він як дерево, посаджене при потоках водніх, яке приносит плід свій в час свій і лист якого не вяне і все що він робить, успіє.
Тоді дідо перебив Ігоря Анатолійовича, заявивиши що цей уривок, прочитаний щойно, це не Апокаліпсис, а перший псалом. Ігор Анатолійович здивувався, навіть розгубився трохи, але дідо так хотів послухати толкування на Апокаліпсис, що сам підійшов до Ігоря Анатолійовича, відкрив йому Апокаліпсис, а сам зручно знову вмостився на дивані і з самою серйозною і зацікавленою міною дивився на толкователя !
Ігор Анатолійович закрив очі, підняв голову до гори і пальцем тицьнув в випадкова місце на сторінці, тоді він розплющив очі, опустив голову і прийнявся читати то місце на яке указав його палець :
- І я глянув, і вот, кінь блідий, і на ньому всадник, якому ім'я "смерть"; і ад слідував за ним; і дана йому влада над четвертою частиною землі - умертвляти мечом і голодом, і мором і звірями земними.
Ігор Анатолійович уже закінчив і хотів розтлумачити нам цей уривок про цього страшного четвертого і останнього вершника Апокаліпсиса, та тут у хату ввірвалась жінка Ігоря Анатолійовича, за жінкою бігла її дочка, яка заспокоювала маму словами : “ Не бийте тата !”
Жінка влетіла в хату так блискавично, що я і дідо вздрогнули, я подумав що це військова поліція вривається по мене. Жінка швидко наближалась до Ігоря Анатолійовича зі словами : " де гроші ? всьо пропив ! всьо припив !
Жінка вже в метрі від Ігоря Анатолійовича зупинилась, бо побачила у його руках Святе Письмо, і не могла бити свого чоловіка, так як бючи його, чоловіка свого, Святе Письмо могло вирватись з рук і впасти на землю, а коли це перед дяком, і в хаті в дяка, то це вдвічі неприпустимо ! Тому вона як би завмерла в позі з замахнутою рукою.
Ігор Анатолійович не розгубився, він відійшов крок назад від жінки і пасторським гололосом вскрикнув :
- Відійди від мене жоно, бо думаєш ти про земне, а не про небесне. Відійди від мене і слухай, бо блажен муж твій тобі зараз буде Апокаліпсис толкувати !
Після цього Анатолійович глянув прямо на мене, він одним пальцем показував на свою жінку, а другим показував мені на текст прочитаний ним, я зрозумів, що він натякає мені, що цей четвертий страшний і останній вершник Апокаліпсису, що цей вершник щойно прискакав у нашу хату.
Одним словом, Ігор Анатолійович поспішно покинув нашу чоловічу компанію у супроводі жінки і дочки, але вже на виході з кімнати обіцявся мені і діду завтра прийти і відкрити нам " всі таємниці на сторінках Апокаліпсиса ".
Що це за Апокаліпсис ? - спитав я дяка. Дяк відповів, що перша книжка Біблії, це книжка про створення світу, а остання книжка - про кінець світу і називається вона Апокаліпсис. Тоді я спитав коли буде кінець світу ? Дяк здивовано відповів, ніби я спитав його про щось таке, що всі уже в селі знають, крім мене одного :
- Як коли ? Відомо коли ! Коли жінки встид втратять ! Коли жінка встид втратить, тоді і настане кінець, а ще в ті дні матом вже ніхто не буде сваритись. Матом перестануть сваритись. Бо усі будуть розмовляти матом, спочатку чоловіки, потім жінки, а потім і діти.
Ми ще трохи мовчки посиділи з дідом, було пізно, і я пішов до дому. Дійшовши до своїх дверей, я замітив там лист. В час моєї відсутності, вертаючись з роботи, напевно Паранька забігла до мене і залишила його у дверях. Це був лист від Каті.
