Іван Сергійович, вимучили ви мене, а я вас. Але ж не спеціально ми обоє один одного мучили. Не спеціально я вам стільки часу не писала. Не могла писати. Мені заборонили писати. Тай і зараз я пишу в таємниці.
Коли я прочитала ваш останній лист, де ви пропонували мені, пропонували мені щоб я, щоб ми, одним словом я вас розуміла, тільки мені дивно було, що це все так скоро, так ніби у нас ще життя не попереду. Дивувалась я, що так ви це все скоро признались мені, і це мене страшило. Вот коли б ви трохи почекали, бо мені треба було ще трохи привикнути до вас, мені треба час щоб привикнути, мені треба було нас омріяти, поуявляти, ви мені лиш приємні були, але після того як ви мене усю розбили, тоді... і вибрали Юстину, я і вас захотіла вигнати із себе, і вигнала, тобто не вигнала, але не злюбила. Я і далі про вас думала, тільки не з любов’ю, а зі злобою. Я вас ненавиділа люблячи. Або любила ненавидячи вас я тоді і саму себе винила, що про вас багато думаю, та чим більше я винила себе, що я про вас думаю, що я слабка, то тим більше думала. У свої юні роки я не знала, що таке може бути, такий бардак в голові, і в серці. І не знала як мені з тим справитись, і кому розказати. Потім воно все почало в мені стихати, згасати і були навіть дні, цілі дні, коли я ні разу не згадувала про вас, правда таких днів було мало.
Потім коли біда прийшла до вас, я змилосердилась над вами. Я вас ще не простила, я тільки пожаліла вас. І хотіла якось вам віддати свій борг перед вами, хоч ви цього не просили. Але коли ви мені написали це останнє письмо, коли я прочитала ваші слова, щось перевернулось в мені, і я вас знов полюбила як тоді. Більше як тоді ! І простила вам за Юстину, і її простила. Та й і в чому вона перед мною винна ?
Я не хочу любити скритно, любити таємно, любити приховано. Я десь читала, що любити приховано, як коханці якісь, це сама більша мука. Особливо для жінки. Це як вишня, яка весь час цвіте. Вона постійно цвіте гарним білим цвітом і пахне. Здається що це гарно. Здається що любовники, це в якісь мірі гарно. Але постійно цвітуща вишня,- це каторга для неї самої, бо якщо вона постійно цвіте, то вона не може принести плоду. Дерево яке не може принести плоду - нещасне. Так і любов таємна,- вона цвіте і це спочатку радує, але потім не можливість принести плоду приносить божевілля обом. Я не хочу такої любові, я хочу такої, щоб не ховати її, щоб не стидатись її, щоб вона була законна, цвітуща і приносяща плід.
Зрозумійте мене і простіть ( вам є за що ), бо я пішла із тим листом до мами своєї, все їй розказала і призналась, що без вас мені буде, що без вас я не хочу, що без вас я навіть не уявляю... Одним словом я сказала їй то, через що, вона заборонила мені більше писати до вас.
Вона не в той самий день заборонила, спочатку вона жаліла мене, гладила по голові і просила, просила вас забути. Нагадувала, що вам 31, а мені лиш недавно 17. Казала що в 17 можна влюбитись в будь-кого, і казала що в 38-ісім, коли мені буде так як їй, що коли мені буде тридцять вісім, то я навіть не згадаю про " цього Івана ". Казала що в 17-дцять це мені здається важливо, а у 38-ісім це вже буде не важливо. Але одного разу, в ночі, я не могла спати, прийшла до неї в кімнату і розбудила її й сказала, що я впевнена, я знаю, я відчуваю,- що в тридцять вісім це все для мене буде важливо !
Вона плакала і заспокоювала мене. Говорила мені,- Катя, вон в селі є Ігор, не поганий хлопець, ти б з ним могла жити, є ще Андрій, тоже гарний, розумний, трудолюбивий хлопчина, ти б і з ним могла жити. Тоді я відповіла, тоді я спитала маму :
- Мамо, а хіба заміж виходити треба за того, з ким зможеш жити ? чи за того, без кого жити не зможеш ?
Мама об'явила мені, що я ще мала, і нічого не розумію, обняла мене і ми заснули з нею. Але на рано я замітила, що всі наші з вами, які я берегла, листи ці, вона сховала і навіть лишньої карточки і ручки не було в цілому домі нашому,- все для того щоб я вам не писала. Вона до цього називала вас - Іваном. А після нашої з нею останньої розмови, почала вас називати - злочинцем, а одного разу навіть назвала - вбивцею. І сказала що не допустить цей шлюб, що не дасть благословення материнського на наш шлюб.
Хіба я могла противитись їй ? Тій, яка носила мене під своїм серцем ! Ах, Іван Сергійович, поспішили ви з признанням своїм, поспішила я з признанням мамі своїй. Обоє ми поспішили. Але більше я. Я все спортила. Простіть, що молода, юна дівчина, не змогла владнати з своїм серцем і побігла, і вилилась вся своїй мамі. Все це треба було мені зробити поступово, спокійно, плавно. Може вона тоді б не сприйняла все в штики. Я не хочу таємної любові, ніби якогось злочину, бо ми обоє будем нещасні, я хочу нормальної, а нормальна тепер не можлива. Ви би бачили її сльози, її істерики !
Не можу я так поступити з нею. Не ображайтесь Іван Сергійович, але я її більше люблю за вас ! Може з часом, мені час треба,- і я б вас більше полюбила як її, але зараз так не є.
Перед тим як я показала ваш лист мамі, я декілька днів жила в мріях, в казці. Я уявляла нас під вінцем. Я придумувала нашим дітям імена, я не знала чи це будуть дівчатка, я хочу дівчаток, але я вже була певна що будуть саме дівчатка ! Я уявляла різні сцени, як на Різдво сідаєм ми разом за стіл. Як я їх збираю в школу. Як я чекаю вас з роботи. Я все життя прожила за ці декілька днів. Я лягала спати і цілувала ваш лист. А коли просиналась, то першим ділом діставала його з-під подушки і знов цілувала. Я навіть пішла на могилу до Юстини і просила вибачення в неї. О...! яка я була щаслива в ці дні. Ілюзорно щаслива, мрійливо щаслива, але щаслива по-справжньому. Мені хотілось, щоб усі люди в нашому селі, в нашій країні в цілому світі, стали теж щасливими як і ми з вами. Я навіть одного разу злапала себе на думці, що хотіла щоб німці, які на нас напали, теж стали щасливими. Щоб вони зрозуміли свою помилку, пішли собі від нас і жили щасливо. Знаєте, в ці дні я зрозуміла, що коли людина щаслива, то вона вже “не від світу цього”. Ногою вона ще ходить по цій землі, але це тільки її ноги, а сама вона вже далеко не тут. Добре коли б кожна людина була “не зі світу цього”. Але трошки, чуть- чуть “не зі світу цього”. Цілих декілька днів щастя. Декілька днів блаженства. Хіба цього мало, Іван Сергійович ? Хіба цього мало хоча б і на все життя людське ?
Розстанемся ми. Але я вас бачити хочу. Мені з вами говорити треба. Дивитись на вас треба. Помовчати, на кінець, мені з вами треба. Щоб я пронесла, щоб я пронесла це все через все життя. Щоб моє серце не стукало пустим, щоб воно мало щось таке, що там буде завжди. Я вас у ньому сховаю. Мені ніхто не заборонить !
Коли я приїду до вас, ви все зрозумієте. Ви мене пробачите, ви мене відпустите. Обіцяєте ? Обіцяйте, що ви мене і пробачите, і відпустите ?! Ви мусите пообіцяти мені, бо у вас нема вибору, бо у нас нема вибору.
В листі я посилаю вам гроші. Вам треба. А у мене є лишні. Я багато шию і маю гроші. Приїду я до вас 18, або 20 листопада, зранку. Ночувати буду в Параньки. Вона все знає. Я їй тоже написала... Ми проведем день, уявляєте,- цілий день! І потім, на другий день, ще зранку на годинку побачимся. Цього ранку ми розійдемся, і я поїду. Як думаєте, якого кольору буде небо в цей ранок ? Я певна, що воно буде плакати, от побачите,- буде лити дощ ! Тільки умова,- не мучте мене коли я приїду до вас! Не примушуйте до нічого ! Нехай ті декілька годин наших будуть чистими і веселими, по при то що ми нещасні, що ми обоє приречені. І ще умова,- не будем те в ті години говорити багато. Будем говорити, але трошки, а решту часу будем на небо дивитись. Один на одного дивитись. Кругом дивитись. Щоб все запам'ятати. Бо в тридцять вісім це все буде важливо !
Мама не буде знати. Я маю поїхати в одне місце, досить далеко від дому, майже на тиждень. Я справлюсь скоріше і приїду до вас. Все поясню вам, як приїду. Я відчуваю, шо ми обоє як приговорені на смерть. А тим що приговорені на смертну кару, дають ще одне бажання. Я читала, що десь таке правило є. Вроді в Америці. І там різні люди, приговорені до смертної кари, говорять різні бажання. В день їхньої смерті, перед самою-самою смертю, це їхнє одне бажання виконується !
Переважно смертники просять дати викурити останню сигарету. Дехто просить стакан вина і говорить яку марку. Часто було, що просили великий гранений стакан віскі чи бурбону. Дехто навіть вибирав шампанське, ніби в нього празник. Один попросив книгу якогось автора, він останнє хотів прочитати якусь главу. Хтось просив священника. Один просив передати записку, якісь вже давно одруженій дамі. Один попросив на останок собі картоплю пюре, п'ять квашених червоних помідорів, два стейки з яловичини і кусок кукурудзяного хліба. Федеральна влада виділяє гроші, у різних штатах різний бюджет на такі останні бажання приговорених, але майже усі передсмертні бажання цих смертників з точністю виконуються.
Я часто тепер уявляю, що ми обоє ніби злочинці. Ви- тим що полюбили мене, а я,- тим що відповіла вам тим же. І світ нас приговорив, обставини нас приговорили до вічної розлуки. І у нас є лиш одне бажання наше. Востаннє провести час. Не пишу вам прощайте. Поки що не пишу вам так. Пишу вам - до скорої нашої зустрічі. До скорого нашого побачення. До нашого ЄДИНОГО побачення !
