Сьогодні зранку отримав і декілька раз прочитав твого листа. Чим був трохи засмучений. Даремно ти все зводиш до низького. Між мною і А. Федорівною нічого бути не може ! Тому що ні я, ні вона, цього не хочем. Ми просто дружим і ніщо крім дружби між нами не можливе. Ти не знаєш її - вона ангел і не можливо бути з нею, говорити з нею, і залишитись колишнім. Біля неї я і вищий, і чистіший. І твої догадки і прогнози на рахунок того, що все в кінці кінців закінчиться таємним романом, а потім, коли він стане не таємним - особистою трагедією моєю і її,- дуже мене засмутили, що ти такої не високої думки про мене. Але я пояснив це собі тільки турботою твоєю про мене і переживаннями як би чого не вийшло… Та запевняю тебе, що нічого такого не вийде і у цьому листі ти і сам зрозумієш.
Почну з того що на днях мені назначила побачення Єлизавета в тайні від своєї мами. Це було так - щовечора я сиджу на лавці в кінці подвір’я нашого, за яким починається подвір’я А. Федорівни. Починається воно невеликими зарослями здичивших вишень, сливок і яблунь і старою, ледве ще тримаючуюся купи альтанкою. У нас на подвір’ї гуляє пес. Старий і майже сліпий. Щоб він по своїй старості, сліпоті і глухоті кудись не пішов і не загубився, тітка мою начепила йому нашийник, на якому випалено її адрес. Пса за межі нашого подвір’я ніде не пускають, але він деколи перелазить на подвір’я А. Федорівни, так як в одному місці дерев’яний паркан майже весь прогнив і у деяких місцях провалився, якраз біля тієї альтанки. Я щовечора кличу того старого пса і погладжую. Жаль мені чомусь його і чогось він мені мене нагадує. І тут я бачу що до його нашийника прив’язаний клаптик паперу, скручений в трубочку. Я розгорнув його і прочитав :
-Приходіть сьогодні в 23.30 у нашу альтанку. Будьте самі і нікому не говоріть. Записку спаліть, негайно і одразу як тільки прочитаєте.
Записка була не підписана і я подумав що то А. Федорівна мені написала. Якась хвилююча радість загорілась в мені і ніякої низької думки не виникло у мене, як би ти міг подумати і про що ти мене попереджав в минулому своєму листі.
Коли я прийшов у альтанку то був розчарований, так як у ній я побачив Єлизавету. Вона вся тряслась, чи то від холоду, чи від страху і мовчала якийсь час. А я тут же почав уговорювати її повернутись до дому і йти лягти спати.
-Ну слухайте -перебила вона мене- ось сто рублів на столі, як тільки я піду ви їх візьмете. На столі дійсно стояло 100 рублів однією купюрою і на них лежав невеликий камінець, очевидно щоб вітер не поніс.
-Я чула про ваш, не дуже розумний поступок, і знаю що ваші домашні тепер прийняли рішення вам не давати гроші. Я думаю що чоловік з пустими кишенями себе не дуже відчуває, тому засуньте їх у кишень і не діставайте. Просто носіть. Нікому вже не роздавайте ! Може вам самим пригодиться. Гроші ці мої, мама про них не знає і я вправі розпоряжатись ними як мені захочеться. А я хочу їх дати вам. Навіть по при то що ви зрадили нашій дружбі і почали люб’язнічати з тою куркою !
-Не називайте її куркою !- вскрикнув я.
- Сядьте і заспокойтесь - махнула вона мені рукою і продовжила говорити але у всьому її тоні, манерах і словах проглядалась А. Федорівна і вона зі всіх сил і досить майстерно копіювала поведінку своєї мами, за якою напевно в подібних сценах з жадність спостерігала і уже вивчила.
-Нема нічого такого щоб курку назвати куркою - спокійним тоном але твердо говорила мала - і вам, mon ami ,треба буде зробити вибір, або ви дружите зі мною або з нею. (mon ami - мій друг - французька). Але це потім. А зараз, зараз я хочу… Зараз… Вона замовкла, потім зморщила лоб. Місячне світло добре освічувало її красиве дитяче лице. Відвернулась в бік від мене і замовкла. І догадався я, що вона хотіла ще щось сказати але передумала. Одним словам я за пів години відправив її до хати, але за ці пів години я зрозумів її повністю. Це було дуже красиве і миле людське створіння. Але вже мисляче не по дитячому і від цього вона ж сама і страждала. У неї не було подружок. Так вона мені в ті пів години розказала. Навколишні діти були часто з бідних сімей, називали її багачкою і гордячкою і змовились не дружити з нею. Мама часто докоряла їй, щоб вона йшла бавитись на вулиці з дівчатами, а не ходила взад-вперед по своєму подвір’ї, і вона коли підходила до інших дітей, то вони її тут же кололи словами або бігли геть. З часом вона і взагалі озлобилась і не підходила до них, а мамі казала що не хоче гуляти на вулиці. Юля тоже її прозивала гордячкою і навіть штовхнула одного разу. Через що та впала і розбила коліно. В свої майже 10 років вона була дуже самотня і деколи навіть боялась йти до школи, бо знала що її знову будуть дразнити. Коли вона переконалась що я пам’таю, що маю прийти до неї на відкритя фонтану, то дуже обрадувалась і на цьому ми й попрощались і розійшлись. І вже коли розійшлись, то вона ніби щось нагадала собі, не голосно крикнула мені а потім підбігла до мене і призналась що у Неділю їй виповниться 10 років і застерегла від подарка для неї. Вона пояснила що у їх найближчому оточенні не прийнято дарити подарки на дні народження. Таку традицію придумала її мама, тобто А. Федорівна і виправдовували це тим, що нема сенсу вибирати якусь дурничку з тисячі дурничок у подарункових магазинах, і шо тих дурничок вже повна хата, і якщо вона хоче протерти пилюку, то вона годину знімає з полок всілякі порцелянові, фарфорові, стікляні і метелеві, дерев’яні статуетки. Дві хвилини витирає пилюку і потім знову годину розкладає всі ці статуетки по своїх місцях. І якщо так піде і далі то треба буде продавати цю хату і купляти більшу щоб це все кудась вмістити. Єлизавета взяла з мене слово що я не буду дарувати їй подарок, дала слово що і вона не буде дарувати мені подарок, якщо я її запрошу на своє День народження і якщо там не буде Юлі і ще взяла з мене слово що ці 100 рублів я уже нікому не віддам а буду тримати для себе, й пішла спокійна і весела до дому.
В Неділю зранку лив дощ але я, як було узгоджено, рівно в другій годині постукав у їх двері. Єлизавета була нахмурена а А. Федорівна стривожена. Виявилось що фонтан не готовий, так як чоловіка А. Федорівни відправили на два тижні в якесь місто.
А.Федорівна провела й усадила мене за стіл, де вже сиділи двоє друзів Єлизавети. Перший це старий вчитель французької. Другий - ще більш постарілий вчитель музики. Як можна було замітити за столом, вчитель музики мав прекрасний апетит і не стидався свого апетиту і навіть не намагався його приховувати. І коли А.Федорівна розливала вино то він хвалив що у неї хороший смак на вина, що в житті не пив ще такого вина і наполягав щоб вона наливала під самий верх.
Справившись з 5-6-ти повними стаканами вчитель музики - Антон Борисович, прийнявся розказувати як не справедливо обійшлась з ним його доля. Почав він з того, що в юності виступав у пересувному театрі. Їздив по всіх країнах Європи але через свій талант нажив собі зависливих ворогів. Вороги його не хотіли щоб світ дізнався про грандіозний талант Антона Борисовича, тому робили йому його вороги постійно якісь напасті. То перед виступом сховають один чобіт. То на його костюм ззаду наклеять якийсь напис, і одного разу в Мюнхені, він з якимось непристойним написом провів усю сцену і всі в залі сміялись. Антон Борисович думав що вони сміються з того як він виконував свою роль. Він виконув роль коня і мав проскакати по сцені декілька раз і видавати певні звуки які видає кінь, і коли в залі роздався сміх, то Антон Борисович сприйняв його на свій рахунок і навіть зрадів що так міг завести публіку, але потім його вороги об’явили йому що причиною сміху був не його талант, а записка, яка була підступно приклеєна до його костюму перед самим виходом на сцену.
Але все таки талант Антона Борисовича так сяяв на весь світ, що не міг бути не замічений і не оцінений. По словах Антона Борисовича під час одного гастролю його помітила якась дама і змилосердилась і найняла його в свій домашній театр. Дама дуже просила юного артиста кинути гастролі і виступати у неї в домашньому театрі, так як була закохана в його талант. Вона обіцяла юному артисту чималі гроші по тих мірках, житло і опіку. Крім домашніх виступів вони ще давали благодійні виступи в окрузі і ця дама всю виручку перераховувала на дитячі притулки. Антон Борисович у своїх нових ролях вже не був змушений бігати по сцені і видавати звуки. Тепер його театральний рейтинг виріс і він просто стояв і виконував якісь безмовні ролі. Наприклад, одного разу він був сторожом і сторожив викрадену принцесу. Іншої п’єси він вдавав померлого батька головного героя. Просто лежав в труні і мовчав. Сцена не довга. Всього лиш 4-5 хвилин. Але як признався сам Антон Борисович в ці 5 хвилин його так почав чесатись ніс, що він чуть не втримався і не почесав його. Потім якась муха бриніла над його вухом і він чуть не відкрив очі і не прибив її. Він вже навіть примружив ліве око щоб подивитись що то за муха бринить над його чолом і хотів хоча б подути на неї, щоб прогнати її, але вчасно опам’ятався. Антон Борисович заявляв що це була одна з найважчих ролей у всій п’єсі і саме тому, знаючи його безрозмірний талант, витримку і самодисципліну, цю роль довірили тільки йому. Але й тут доля повелась до юного артиста несправедливо. Дама ця вже була досить стара і померла, а театр розпустили. Але перед смертю ця старенька дама написала рекомендаційний лист і Борисовича мали взяти в якийсь інший театр, можливо навіть і царський. Але щось пішло не так і нікуди його не взяли. Борисович і тут побачив прихований вплив своїх зависливих ворогів. Але нема лиха без добра і одного разу крім театрального таланту у нього появився ще й танцювальний. Він навіть танцював перед царицею. Правда не довго. Але він був певен що цариця аплодувала і дивилась тільки на нього.
Тут Борисович попросив трохи вина, так як його сушило від оселедцю і повідомив нам що зараз пригадає і станцює саме той танець, який виконував в балеті перед самою імператрицею.
А.Федорівна аж привстала щоб краще роздивитись і нічого не пропустити. Та в скорі А.Федорівна попросила Борисовича присісти. Так як під час танцю, у нього захрустіли коліна, та так захрустіли, що здавалось що на нас паде якась стіна. Потім коли Борисович поставив обидві руки собі на пояс, а ногами, почерзі, почав закидувати догори, то мало чуть не впав і не збив китайську вазу, але якимось чудом вирівнявся і почав далі закидувати догори почерзі прямі ноги, але тут же розчервонівся і почав задихатись. Так що А. Федорівна розпереживавшись за нього, підбігла і уговорила його сісти за стіл. Тільки Єлизавета не могла стриматись щоб не перестати хохотати.
Час проходив швидко і першим поїхав вчитель з французької, потім і Борисович. Я теж об’явив що мені пора. Надворі лив дощ. Єлизавета знов почала дутись і я бачив що в неї заблищали очі, перед тим як нам об’явити що її болить голова і вона вийшла до себе в кімнату попрощавшись зі мною. А. Федорівна уговорила мене перечекати дощ, дощ йшов сильний, проливний і вона запевняла що такі дощі проходять швидко. Вона усадила мене на диван і я не заперечував. Я бачив шо її шось тривожить, тільки вона все не наважується сказати що і з чого почати. І тут я згадав що і зустріла вона мене дуже стривоженою і я зрозумів що вона хоче щось сказати, то що для неї очевидно було важливим.
Почала вона з того, що зраділа що я не божевільний, а вроді нормальний. Ходять різні слухи по селі - казала вона- і я вже думала чи ви не пошкодились розумом. Але тепер така рада, така рада що ви тут і ви вроді такий як були завжди. І ще я вирішила, вирішила вас женити. Саме так ! Ви ж самі не вженитесь. Я вже навіть підшукала декілька кандидатурок. Іван Сергійович, я така самотня. В хаті у мене постійно шум, крик, але в цьому галасі можна, уявіть собі, бути самотньою. Ні з ким поговорити. Ні з ким порадитись. А тривог багато і кожен день якісь нові тривоги. Вот як ви поїдете геть, ви ж не назавжди приїхали сюди, ви поїдете геть і з вами і якась радість моя поїде. А так як би ви вженились тут, жили тут, діток народили, я б пішла за хресну, ми б дружили сім’ями. Так рідко в наш час зустрінеш нормальну людину, що таких треба не відпускати від себе далеко. Тому я твердо рішила вас женити. Якщо ви звичайно в нікого на даний момент не закоханий ?
Вона замовкла і по дитяче, з якимось страхом дивилась в мої очі і чекала відповіді, мені здалось що і вона дихати перестала, її груди піднялись на вздосі і так і завмерли.
-Нікого - сухо відповів я.
-Взагалі нікого ? -перепитала вона ніби трохи здивовано.
-Здається взагалі нікого - підтвердив я.
Я думала у вас там хтось був і тому ви … У вас там хтось був, точніше була ? точніше були ?
-Та так А. Федорівна, бувало що були, бувало що не були.
-І що ж ви нікого не любили?
-Вроді нікого…
-Ну як так можна жити і нікого не любити?
-Ну може хіба Полю, колись давно - задумливо пробурмотав я.
-Пооолю - протяжно і здивовано перепитала мене А. Федорівна, так як би можна любити всіх крім Полі.
-Одну Поліну, вона жила в Мокрому і там ми і повидались одного дня.
А.Федорівна нічого більше не питала, а тільки широко відкривши очі і розвернувшись до мене на дивані всім своїм станом пристально вдивлялась в моє лице. Хоч вона ні слова більше мене не спитала, але у всьому її жесті я бачив і розумів що тепер все треба буде розказати при чому в найменших деталях і за одну хвилину. Так як цікавість просто спалювала і мучила А. Федорівну ну і я прийнявся не вимушено розказувати. При чому,мій єдиний і справжній друг, ти і сам ще не знаєш про Полю, тільки чув про неї. Ця історія сталась ще до того коли ми здружились. Ще тоді коли я був молодий, здоровий і веселий. Коли я сміливо дивився в майбутнє і весь світ виглядав такий мені дружелюбний.
-В той час коли я почав грати в рулетку, зі мною тягнулись завжди три друга і дві подружки. Одна з них була сестра одному з моїх друзів і зустрічалась з іншим моїм другом. Сестра притягнула в компанію свою подружку і та почала зустрічатись з іншим моїм другом. Так що в компанії нас було шестеро. Двоє холостих і дві пари. Одного разу коли я виграв не малу суму, то на другий день повіз їх усіх в Мокре. Ми там гуляли майже добу і я спустив увесь виграш. Але Полі я тоді ще не бачив. - говорив я а А. Федорівна з якоюсь нервозною, чисто жіночою істеричною цікавістю слухала мене і всім своїм виглядом умоляла говорити швидше але і не пропустити нічого важливого.
Потім фортуна мені не посміхалась довгий час. Усі хто грають у рулетку програють більше, ніж виграють. Чи ти розумник, чи дурак, чи ти невдаха, чи щасливчик, в кінцевому результаті ти програєш більше ніж виграєш, причому кратно більше. Принаймні так серед моїх знайомих. Але тоді я про це не думав і постійно програвав, а так як гроші мамині у мене не переводились то я грав і надіявся на великий виграш і жартував, що як виграю великий куш, то знову промотаю все в Мокрому. В один ранок круп’є оголосив мій номер і коли всі програні ставки зняли з поля і підлягли оплаті у мене на руках появилось дві з половиною тисячі. Тисячу я тут же роздав за старі свої борги, а на півтори тисячі ми махнули в Мокре.
Мокре невелике село на об’їзній. Мокре відоме лиш тим що там є гостинниця і там часто зупиняються подорожуючі. Ми їхали в мокре на трьох екіпажах. Перший дамський. Там обоє дівчат. Другий наш,чоловічий, і третій був з коньяком і вином. Дівчата ще просили цукерки тому ми взяли пачками пташиного молока, перекладені шоколадом і згущеним молоком вафлі, фініки, інжир, курагу. Та й я і не дивився що вони там беруть. Ми заїхали в кондитерську і дівки змітали полки. А хлопці несли пару ящиків шампанського. Я тоді сидів на лавці біля входу. Сонце приємно ласкало лице, був жовтень. Все кругом різнокольорове і я думав вот воно життя. Вот воно тільки починається. Вот воно так завжди буде. Я думав пташине молоко то і є хліб насущний. А потім прийшов час що чорний черствий хлібець в воді розмочив тай так і поснідав. Та тоді ще до черствого хлібця пару років було і тоді я про то не думав.
Шум ! Крик ! Дівки сміються, пищать ! Дітям по дорозі гостинці роздають. Хлопці шампанське дідам наливають. А я сижу на лавці, і диву дивуюсь як добре мені в душі і знаю що зараз ще в Мокре поїдем.
В мокрому десертів нема, тому ми з собою брали. В Мокрому тільки м’ясне. Приїхали ми в Мокре в гостинницю. Гостинниця майже пуста. Лиш 7 якихось чоловік, якихось подорожніх заселились. Але нас відразу спізнали тутешні. Всі знали шо як Іван Сергійович приїзжає в Мокре то ні старого, ні малого не обідить. Старий п’яний, а малий з гостинцями ! Всі ще здалеку нам махали і питають всі - що ж ви Іван Сергійович давно у нас не були ? Поскучили за вами тут всі !
Розпалили ми мангали, баби тутешні почали на вогні м’ясо робити, хліб пекти. Почали закрутки зносити. Всім віддячив. Нікого не обідив. Всьо порахував. Приїхали цигани. Шум, музика, танці, вогонь. Там ще озеро на території гостинниці. Сонце сідає потроху, в озері переливається, дерева різними кольорами радують. Прийшли тих семеро чоловіків, якісь не наші, ми і їх посадили. Кучерів наших посадили. Позбігались тутешні діти на гостинці. Співи, танці ! Де дєвки ? Де дєвки ? - кажу я до старого ! Давай дєвок сюда !- а дід мені каже - Не посилали ще !
-Як же не посилали ? Я ж казав послати !
-Не казали ви барин послати, ви циган послати казали, а дєвок не казали !
-Ну так посилай і за дєвками ! Ну чого чекати дідуля ! Давай посилай !
Через годину прибули дівчата. П’ятеро. Так я її і побачив. Як побачив так і кольнуло мене щось, але в тому крику, в тих танцях і сміху, в тому легкому оп’яніння я не зупинив погляду на ній, так і дальше почав щось говорити, кричати, сміятись. Цигани помучились і стихли. Народу уже з села найшло багато і біля озера на березі заграв акардеон і заспівали вони,- дєвки, ті шо дід привів. Почали вони із “Била мене мати”. Так тут і всі стихли. Як русалки співали. Здається шось і в повітря перемінилось. У вінках всі. На плечах хустини червоні, оперезані зеленими поясами з позолотою. Писанки всі. Але до одної я прилип очими і знов ніби щось вкололо мене. Вона побачила що я в неї вп’явся поглядом. Раз глянула. Другий раз глянула. А далі співає, але вже не дивиться на мене. Я чув як дідо потім їй говорив- То все барин наш платить, Іван Сергійович звуть. Багатий барин, уже вдруге нас ощасливив своїм приїздом. Не скупий ! Нікого ще не обідив і вас не обідить, ручки ваші озолотить, скільки скажете - стільки заплатить вам ! Барин достойний ! Тільки вона слухала- слухала діда, тай пішла до дому. Подруги її лишились з нами. Співали, танцювали, вино пили, а Поля пішла до дому.
Пішла тай пішла думав я тоді. А веселості нема. І вже місця собі не находжу і гірко так стало. Взяв я діда за плече і кажу :
-Знаєш де живе ?
-Хто живе ? -перепитав дідо.
-Де живе та дівка що спати рано лягає ?
- Поля живе тут, діда її знаю, часто в них буваю.
-Ну і йди до неї, привиди сюда !
-Ну як же барин, ніч на дворі, третя ночі. У наших краях як дівчина до дому пішла то негодиться сон тривожити, не заведено так !
Ну я йому мовчки всунув двухгривеник і кажу :
-Приведеш її сюди, ще стільки ж всиплю ! Дивлюсь пішов старий. Пішов та скоро прийшов. Сам прийшов. Я його усадив біля себе. Ну розказуй - кажу йому.
-Та що барин… Я постукав. Вона відкрила. Я і кажу - Барин вас бачити хоче. Послав мене до вас. А вона - Барин бачити хоче, а я спати хочу. Ну я кажу - Барин наш нікого не обідив, не обідь і ти його ! А вона - Барин приїхав і поїде, а я нині весь день на полі і завтра в поле ! Ну тоді я кажу їй - Барин багатий, може і поле тобі купити і навіть пів Мокрого може барин купити ! А вона мені - Всього то лиш пів ?! А я то думала ціле. Хлопнула дверима і пішла. Вот і вся розмова.
Ну думаю я собі - вот гордячка ! Ранила вона мене тими словами, думаю - ще ми повидаємся з тобою до сходу сонця. Пішов я намовляти її подружок. Подружки уже підвипивші, веселі, тут же і без вагань пішли по неї. Дивлюсь ведуть. Страшно чомусь мені стало. Я з вулиці зайшов в кімнатку, на вулиці танці, співи, а я в тиху кімнатку зайшов і через вікно дивлюсь. Ось вже прийшли. Роздивляюсь її. Вогонь горить, спалахує, і її лице освічує. Тут то вона побачила мене що я в вікні на неї дивлюсь і сама зайшла в кімнату, а двері закрила за собою.
-Ну я вас слухаю, вся я тут, що прикажите тепер зробити ?
І злобно так ледь-ледь посміхається. А я мовчу як дурак. Слова сказати не можу.
-Я вас побачити хотів.
-Ви привикли бачити того кого хочете ?
-Не зовсім розумію що ви цим маєте на увазі…Поля,Поліна !?
-Я прийшла на пів години- злобно проговорила вона,- чим займемся в ці пів години ?
І тут я почув сміх за дверима. Я замітив що двері вона не закрила до кінця, так щоб було чути дівчатам про що ми говорим. А дівчата стояли за дверима, підслуховували і ледве стримувались щоб не хохотати.
І тут мені стола ясно. Я обідив її тим, тим що …тай я і не знаю чим конкретно, але було видно що якась злоба в ній кипить до мене і вона прийшла тільки із-за того, щоб насміятись з мене і насміятись так, щоб і подружки її чули.
-Ви не так зрозуміли мене - поспішив я їй сказати !
-Як же я вас мала зрозуміти ?
- Я просто… я хотів…ви інакша і я хотів, ми б могли… Я не знав як виразитись і вона перебила мене
-Як би ви самі прийшли до мене, я б просто прогнала вас. Але коли ви посилаєте по мене, так ніби, ніби ви привикли все купляти … Ви навіть самі не потруднились прийти, а послали старого, підкупили старого, як низько з вашого боку, навіть якщо вам приглянувся товар, а ви на мене дивитесь як на товар, але ви навіть і не потрудились самі прийти по цей товар а підкупили старого, знаючи його бідність, а тепер ламаєтесь і хочете переконати мене що ви лицар, і не правильно зрозумілий мною. Я прийшла тільки із за того до вас, щоб галас моїх подруг не розбудив мого хворого діда, які мене беззупинно упрошували прийти до вас. Пів години я тут і ні секунди більше і 20 хвилин уже пройшло.
-Помилуйте Поліна, ну яких двадцять хвилин, хвилини три не більше !
Я чув як хтось не втримався і захохотав за дверима, а я підійшов ближче до неї, так що пів метра напевно, більше точно не було… Місяць і блиски вогню освічували її лице і я мовчав і дивився.
Вона тоже, не то здивовано, не то з цікавістю, не то з якимось страхом і недовірою дивились теж на мене. Змучене було її лице. Сонливе.І через цю сонливість ще більш прекрасне. Так якби трохи з коса вона дивилась на мене і чуть привідкрила губки. Пам’ятаю її маленьке кругле підборіддя. Трохи спухлі і короткі губи, а за ними блестіли, ніби білосніжні перлини одіті на нитку, зубки. Великі темні очі широки дивились на мене і брови трохи припіднялись на її лоб. З якого рівномірно на два боки опускалось волосся щільно прилягаючи до голови. І шия. Округла і довга. Я пам’таю що я опустив погляд і так чомусь і вдивлявся в її шию, якась така витонченість була в її шиї тай і у всіх рисах її, ніби якісь майстер виточив її з білого мрамору.
Вона ступила крок назад. Не йдіть ! - пробуроматав я.
-Так що ж ми так і будем стояти мовчки ? Ви мене страшите !
-Говоріть до мене Іван, а я буду вас кликати Поля і станцюйте мені щось, скільки у нас ще хвилин ?
-Знов почувся хохіт за дверима, Поля тоже розхохоталась. Ми вийшли з кімнати. Двоє її подруг хохочучи взяли її попід руки і повели до вогню, там грали, співали і танцювали цигани під дві гітари, а дві подружки повели мене попід руки. Вони щось сміялись до мене і хохотали і шуткували без зупинку і перебивали постійно одна одну, а мені здалось що нас з Польою ведуть кудась, де ми вже будем як одне ціле.
Пам’ятаю я пив багато вина в ту ніч і все на неї дивився. Вона з дівчатами співали, танцювали і деколи тоже подивлялась на мене. То сміючись, то якось насторожено і з підозрою, то дружелюбно, так ніби ми знайомі цілий вік. Коли я в танці приближався до неї, то вона сміючись відверталась і давала зрозуміти що втече, тому я пристижений танцював поруч. Танцем це тяжко назвати. Я розмахував у всі сторони руками, підскакував на ногах які мене ледве тримали, деколи падав, мене піднімали. Пам’ятаю я багато сміявся і кричав. Я кричав - Гостинці всім ! Пташине молоко ! Скільки ще молока ? Несіть сюда ! Ще кричав - Мужикам налийте, тим ще налийте ! Я часто перепрошував тих сімох, що посилились в гостинниці і не змогли заснути через нас. Вони часто наливали мені і ми пили і цілувались з ними в чоло. Я танцював з малими циганками і Поля все частіше дивилась на мене і сміялась.
Більше я нічого не пам’ятаю. Я заснув мертвим п’яним сном і пробудився ранком коли уже нікого не було і наші вже зібрали екіпаж, а мені треба було лиш розрахуватись за номери, за циган, за дівчат, горілку і мясо і т.д. Розказували що коли Поля йшла до хати то дозволила себе провести до пів дороги. Так як я ледве йшов, то вона далі мене не пустила. Розказували, шо я щось їй доказував і бив себе в груди. Вона то сміялась, то уважно слухала. Потім я ставав на коліна і урочисто щось обіцяв, а вона мене піднімала і казала що я завтра буду жаліти за то що обіцяв і говорив і казала, що б я знав, що мої обіцяння не рахуються і що я не маю вважати себе зв’язаним такими обіцянками і що я не розумію про що говорю. На кінець, як розказували, вже в сам час відходу, в час прощання я добивався від неї “гарячого поцілунку”. Потім, коли вона кривилась то - “холодного поцілунку “, потім,- коли вона розсміялась, то хоча б на мить доторкнутись щокою своєю до її щоки. Закінчилось все тим, що я зміг впросити і добитись тільки того, щоб потримати її за лікоть. Ще довго з мене по-доброму сміялись мої друзі, що я в Мокрому спустив 1300 рублів і тільки бариню за лікоть потримав, тай і того не пам’ятаю.
Коли я від’їзджав, ми проїзджали попри її хату. Було ранок, холодно. Коли я поглядом і думками прощався з Мокрим і з нею, мені було дуже стидно за свою вчорашню дурацьку поведінку, то я приказав кучеру зупинитись навпроти її хати, метрів з 40-50. Мені здалось що як тільки ми зупинились, що б я ще раз, хоч на мить глянув той дім де Поля живе, спить, їсть, сміється, мріє і може плаче, то я побачив, точніше мені здалось що від вікна ніби хтось різко відійшов назад, фіранка зарухалась і хтось відійшов різко назад. Це була вона. Моя Поля. Бідолажка жила недалеко від гостинниці тієї і могла бачити з далека як ми збираєм екіпаж в дорогу і коли ми проїзжали по при її хату, вона стояла у вікні і спостерігала, але коли побачила що ми зупинились, то тут же шарахнулась і відійшла від вікна, не бажаючи бути заміченою. Я тут і згадав, що я на колінах обіцяв її завтра забрати з Мокрого, що ми будем жити разом в великій нашій багатодітній сім’ї і що їй вже не треба буде сидіти в полі. І я казав щоб вона неодмінно була на ранок готова до відїзду, що я по неї заїду. Звичайно обіцянки ці вона не сприймала серйозно. Але дівчина в 17 років, думала, може і надіялась, що я хоч зайду попрощатись, що я хоч два слова скажу на прощання. Але я сказав кучеру - “Пішов !” Кучер вдарив батогом по задниці коня і він повіз нас геть з Мокрого. Більше я ні разу не був у Мокрому. І як я жалів що не прийшов до неї. Як я жалів що не зліз з карети і не прийшов до неї. А вона бідолажка може чекала, може надіялась, сама розуміла що це все не серйозно, але все одно надіялась. І ці 10 секунд що я стояв перед її вікном,- ці 10 секунд могли в майбутньому зробити її моєю, а мене її чоловіком. Ці 10 секунд могли стати історією яка почалась би тут і не закінчилась б на небесах. Але в ці 10 секунд я зробив свій вибір. Я тоді думав що ще у мене буде сто таких Поль. Я думав що ще багато раз повториться те що було, але з іншими, що навіть краще ще буде. Але нічого навіть подібного не було. І зараз мені більше тридцяти. А тоді було 24. І від тоді нічого подібного зі мною не було. Я знав жінок. Але вони не можуть зрівнятись тим що було в Мокрому.
-Невже на цьому все закінчилось ? Хіба так може закінчитись ? Якщо так то це якийсь ужас ! - вскрикнула А.Федорівна.
-На цьому не закінчилось, точніше закінчилось, але не все, тобто майже закінчилось…
-Ну розказуйте, не томіть душу, ви дуже довго то тянете і ви невиносимо болісно розказуєте, якби ви записували свої розповіді в книжки, так як ви розказуєте, то читання ваших історій було б не розвагою, а справжньою каторгою, продовжуйте і не томіть мою ізмучену душу Іван Сергійович !
