Не думаю, що “коханий Курбаса“ це вдалий заголовок, але… саме в цьому їх з Лесем звинувачувала радянщина. Та все по черзі.
Микола народився 18 грудня 1892 року в селі Чаплинка, тодішній Російській імперії в сім’ї наймита і неписьменної селянки. З 5 років він теж наймитував, а після смерти матері батько одруживсь вдруге, й почав сильно зловживати алкоголем. З 9 років навчався у церковнопарафіальній школі, був дуже здібний. Його шкільний вчитель переконував батьків Куліша, що сина треба розвивати й селянська інтелігенція назбирала йому близько ста карбованців, аби він зміг продовжити навчання.
З 1905 року учився в Олешківському міському чотирикласному училищі. Приїхавши до Олешок, схоже, що йому не було, де жити. Мати майбутнього приятеля Куліша по училищу, Антона Алейника, привела його додому, побачивши ввечері на базарній площі. Вся родина, яка складалася з дев’яти людей і спала на підлозі в одній великій кімнаті, добродушно виділили майбутньому драматургу площу на печі. В 1907-1908 роках він потрапив до притулку.
В училищі мав погані стосунки з керівництвом, і не закінчив закладу з причини його відрахування. Куліш, не дивлячись на “добре личко“ був “різкої вдачі“ й виключений “за организацию кружков молодежи и непочтение к начальству”, як потім він напише в автобіографії.
Не зважаючи на невдале закінчення першого закладу, він все ж вступив до Олешківської гімназії в 1908 році, де й почав свій письменницький шлях. Жив на квартирі приятеля Всеволода Невелля. Він заснував російськомовний рукописний журнал “Наша жизнь” і взяв псевдонім Гурій Коняга. Директор гімназії довідався про існування журналу й заборонив його видання, та Миколу це не зупинило й він створив новий, назвавши “Колючка”. Над оформленням журналу він працював із братами своєї майбутньої дружини - Михайлом і Всеволодом Невелль.
У журналі публікували сатиричні твори, оповідання, фейлетони, епіграми й вірші, присвячені погоді, учителям, директорові, якого називали Козлом, бо він мав прізвище Козловський. Згодом він працював над журналами “Стрела” й “Веселое язычество”.
Також у той час творив свою першу російськомовну п'єсу – “На рыбной ловле”, яка потім стала основою для комедії “Отак загинув Гуска”. Навчання Микола не закінчив, але цього разу через закриття закладу за недовгий час до його випуску. Він їде до Кавказу і складає там екзамени екстерном. В той час й знайомиться зі своєю майбутньою дружиною - Антоніною Невелль.
"Миколі на той час було 14 років... Я була тоді вже гімназисткою й мені було 16 років: мала я довгі каштанові коси і очевидно сподобалась Кулішеві. Сестра зауважила, що Микола дуже задивляється на мене. Але я цьому не зовсім зраділа. Був він такий незграбний... Навіть не думала я тоді, що ця перша зустріч була, мабуть, Богом призначена йому й мені", — зі спогадів говорила вона.
У 22 роки (1914 рік) Куліш подав документи до Одеського університету на історико-філологічний факультет і його зарахували на перший курс. Але навчатися Кулішу довелося в іншому навчальному закладі – Одеській школі прапорщиків, адже почалася Перша світова війна і його мобілізували. Як на диво, Микола робить собі кар’єру у війську.
Спочатку він служив рядовим у запасному батальйоні й перед вирушенням на фронт захотів побачити свою наречену Антоніну, яка була вчителькою у селі. Він самочинно залишив казарму, через що отримав покарання від полковника, але не дуже суворе. Після того його й відправили вчитися.
В 1915 році він та Антоніна Невелль одружилися. Драматург закінчує школу прапорщиків і вирушає до Смоленська в 1916 році, де отримує поранення з контузією. Він потрапляє в Херсонський лазарет і продовжує писати твори.
Миколу любили в штабі і в полку. Він писав у польовій газеті такі дотепні вірші на генералів і полковників, що її буквально розхоплювали й у вільні хвилини всі читали й дуже сміялися. Писав він тоді й маленькі одноактові п'єси на злобу дня, що їх виконували вояки, переодягаючись, коли треба було, у жіночі одяги, пороблені з простирал, - Антоніна Куліш.
У 1917 році, бувши офіцером, Микола під час Лютневої революції стає на її бік. Після закінчення війни працює головою Олешківської ради робітничих і селянських депутатів. У липні 1919 року, перебуваючи в Херсоні, формує Дніпровський селянський полк у складі Червоної Армії (Радянська Росія). З цим полком він згодом захищав Херсон і Миколаїв у боях з денікінцями (війська під проводом Антона Денікіна - російського військового діяча і українофоба, що проводив репресії проти цивільних). Походи селянського полку відтворив у своєму романі «Вершники» Юрій Яновський, а сам Куліш став прототипом головного героя Данила Чабана.
За гетьманського правління Павла Скоропадського Миколу було ув'язнено на 5 місяців. Після повернення Червоної Армії в Україну, він став начальником штабу групи військ Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів.
Після демобілізації керував органами народної освіти в Олешківському повіті, редагував газету «Червоний Шлях» у Єлизаветграді (Кропивницький). Микола організовує школи та багато подорожує південною Україною. Наступає голод 1921—1923 років, а Куліш усіляко намагається допомогти школярам і учням. Події цього періоду він зображує у документально-нарисовій повісті російською мовою «По весям и селам». У ньому драматург використовує елементи художньої оповіді, публіцистичні міркування, документалізовані спостереження, за допомогою яких описує голод у Таврії (степова область в межах Запорізької та Херсонської областей).
У 1922 році працював у губернському відділі освіти в Одесі інспектором шкіл. В 1924 написав п'єсу «97», в якій розповів про голод 1921—1922 років на Херсонщині. Того ж року знайомиться із Юрієм Смоличем (Юрій Смолич - письменник, журналіст, літературний критик).
�97� виставлялася на харківській сцені безліч разів і на 50-ту, ювілейну, виставу Миколу запросили приїхати. Він узяв відпустку і поїхав. На харківському двірці зустріли його сам Гнат Юра і письменник Аркадій Любченко.
Микола вперше бачив свою п'єсу на сцені. Він сидів в льожі, його фотографували з усіх боків. Після третього акту режисер проголосив зі сцени, що автор п'єси — в залі. Зірвалися оплески і не вгавали, а Миколу, який не хотів іти на сцену, артисти винесли на руках. Побачивши автора, публіка зробила йому велику овацію. Люди кидали квіти і кричали".
В Одесі письменник стає членом письменницької спілки «Гарт». Починає цікавитись культурним життям України. У Кропивницькому з кінця квітня до початку червня 1925 року редагує газету «Червоний шлях», у тому ж році пише п’єсу “Комуна в степах“.
Перша редакція “Комуни“ вийшла в 1925 році, а остання в 1931. У цей час він листується з Іваном Дніпровським та іншими відомими культурними діячами.
Того ж року Куліш переїжджає до Харкова, а сім’ю залишає в Одесі. Знайомиться в місті з Лесем Курбасом, співпрацює з Миколою Хвильовим і редагує журнал “Пролітфронт“ та “Літературна ярмарка“. Згодом починає співпрацювати зі славнозвісним театром “Березіль”. За допомогою театру режисер - Курбас - мріяв створити модель ідеального суспільства. У першому номері "Барикади театру" він пише: "«Березіль» — проти академізму, проти естетства і проти безграмотності. «Березіль» — проти всякої флегматичності й сонливості".
В 1930 переїжджає до Будинку “Слово“ та знайомиться з коханкою - Олімпіадою Корнеєєвою. В той час у нього вже було двоє дітей, син Володимир та дочка Ольга. Корнєєва - начальниця дитсадка, куди ходив Володимир. Присвяченого їй вірша Куліш попросив занести сина.
Гра доньки на фортепіано надихнула на написання ”Патетичної сонати” в 1929. Він, до речі, умів грати на скрипці, мандалині й геліконі, а також разом із членами родини Невеллів організував невеличкий сімейний оркестр. У листопаді 1926 року його було обрано президентом «ВАПЛІТЕ» і до січня 1928 року він обіймав цю посаду. У 1926—1928 роках входив до складу редакційної колегії журналу «Червоний Шлях», друкувався в альманасі «Літературний ярмарок», писав статтю «Критика чи прокурорський допит», де захищав право митця на самобутність та внутрішню незалежність. З кінця 1929 року — член президії нового літературного об'єднання «Пролітфронт».
В 1927 році виходить популярна п’єса - “Народний Малахій“, в 1929 “Мина Мазайло“ і в 1930-32 “Маклена Ґраса“. Театри вибухають. Куліша вперше звинувачують в викривленні радянської дійсности.
Був, до речі, в “Мазайлі“ такий персонаж - Баронова-Козина. Вона була вчителькою "правильних проізношеній" й мала прототипа. Коли Куліш навчався у восьмому класі гімназії, директорка й власниця закладу запросила його диригентом хору. Він працював за їжу.
Мама директорки садила гостя за окремий стіл і пригощала тільки однією стравою. Якось сама власниця гімназії це побачила й зауважила матері, що то в неї безплатний учитель співу. Жінка на це відповіла:
Ах, Анечка, что ты волнуешься, он же хохол!
Миколу Куліша це повеселило, й більше він до тієї хати не ходив.
Новий тендем “Ку-Ку“, як то його називають, в історії українського театру переплюнути не вдалося ще нікому. Про них казали:
Загалом зовнішність обох письменників по-експресіоністськи контрастувала: вишуканий, елегантний європеєць Курбас, який вдягався в костюми англійського крою, і трохи незграбний непоказний Куліш, звиклий довгий час носити одяг із чужого плеча, але обидва блискучі оратори, обидва фанати театру й, сьогодні можемо сказати, масштабні фігури свого часу. Увага до досягнень нової драми й експресіонізму, одного з провідних напрямів модернізму, також об’єднують ці фігури, - Інна Кремінська.
І вони повністю міняли розуміння театру.
Лесь Курбас завжди тягнувся до феєрії, до високого мистецтва й відмовився наслідувати традицію театру, де грають лише про село та меншовартість, “Малоросію“. Про Курбаса говорили, що він міг поставити навіть таблицю множення. Як керівник декількох театрів він наполегливо перебував у пошуку нових, але водночас і давно забутих засобів передачі нюансів значення слова, ситуації, звідси увага до мови тіла (виразності жесту, руху у просторі як засобу вираження, дикції, спорту, акробатики, ідея техніки перевтілення/перетворення). Та театр не існує без діалогу драматурга і режисера. Курбас був для Куліша, а Куліш для Курбаса.
Я вибираю березіль.
Він ламає все старе…
Лесь ставив п’єси Миколи, наприклад, в 1928 році. Але одна з головних та вирішальних подій їхніх життів - це постановка “Маклени Ґраси“.
В 1932 році в театрі “Березіль“ починають ставити свою останню виставу Ку-Ку.
“Жане! Якщо маєш час і охоту, то забіжи о 9 год. 30 хв. послухати Маклену. Будуть ще троє-четверо друзів. Твій Кляус”, — написав у записці Івану Дніпровському Микола Куліш того ж року. До вистави залишається шість місяців, а її ставлять посеред Голодомору, й поміж репетиціями підгодовують напівмертвих хлопчаків.
Про чоловіка під час Голодомору Антоніна Куліш згадувала так:
“Я бачила, що голод знищує мою дитину (доньку Ольгу) і просила Миколу дістати десь грошей, щоб купити продуктів. Микола мені відповів: «Що Ольга?! Коли помирає від голоду цілий народ, вся Україна?» Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю”.
За місяць до вистави Курбаса намагаються вмовити скасувати її. Відректися від націоналістичних проявів і Хвильового, Скрипника й ВАПЛІТЕ Павло Постишев - секретар ЦК КП(б)У. Режисер відмовляється. В нього питають: “де ваш ентузіазм?“, але прямо перед “Березолем” вже три дні лежить жінка, померла від голоду. Це не пробуджує великого ентузіазму, а Лесь так і відповідає.
На його квартирі проводиться таємна вечеря з усіма акторами. Чи був там Куліш - невідомо. Він каже, що це, певно, остання їхня праця разом. Й виявляється правий.
Прем’єра “Маклени Ґраси“ відбувається в складній обстановці. Ялового вже арештували, сталось самогубство Хвильового. Микола не може до пуття зібратись з думками після втрати друга, страждає на панічні атаки і нервові зриви, ридає на його могилі вщент п’яний… як в газетах пишуть купу обвинувачень на “бестолкового драматурга“ і “ужасающего режиссера“. Їх звинувачують в викривленні оптимістичної Радянської дійности. Водночас на Курбаса вішали ярмо в романтичних стосунках з Миколою, бо ж “зачем защищать бестолкового драматурга?“.
Далі - фатальний 1933.
Курбас їде до Москви, думаючи, що це допоможе не бути арештованим, а Куліш подорожує по Херсонщині, надивляється на трагічні картини Голодомору і розчаровується в революційних ідеях. Пише покаяльні листи, заперечує свої семирічні творчі досягнення, робить партійну чистку спільно з Епіком, що, як він засвідчив у листах, тривала протягом семи годин. Проти нього розгортають ідеологічну кампанію, а п'єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» називають ворожими комуністичному режиму. На першому всесоюзному з'їзді радянських письменників 1934 року його оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом. Під час «чергової чистки» відібрали партквиток. Під час свого візиту до друга Івана Сенченка Куліш сказав:
«Ось що, Ваню, всіх беруть, певне, візьмуть і мене. То я вам скажу, і ви це знайте: ніде й ніколи я не виступав проти радянської влади, ніколи й нічим не провинився супроти неї».
У грудні 1934 року, після похорону його друга Івана Дніпровського, який помер від туберкульозу в м. Ялта, Миколу було заарештовано органами НКВС і звинувачено у приналежності до націоналістичної терористичної організації й зв'язках з ОУН. Під час судового процесу у «Справі боротьбистів» в березні 1935 року разом з Г. Епіком, Є. Плужником, В. Підмогильним, О. Ковінькою та іншими був засуджений до 10 років Соловецьких таборів.
На Соловках Куліша утримували в суворій ізоляції. Він все ще страждав на психологічні розлади, тому коли його не могла заспокоїти варта, відправляли в камеру смертників: “Щоб плакати було через що”. 3 листопада 1937 року, за постановою особливої трійки НКВС був розстріляний в урочищі Сандармох. Разом з Лесем Курбасом.
Друзі знову були разом.
Тоді було розстріляно 1111 осіб, а з них понад 300 українських митців.
Антоніна Куліш останнього листа від чоловіка отримала 15 червня 1937 року. Вона продовжувала надіятись, писати йому і надсилати посилки до 1939.
Реабілітували Куліша 4 серпня 1956 року за відсутністю складу злочину. Отож, він був другом Хвильового, але не коханим Курбаса.
А перш за все був великим драматургом -
