Ми постійно маємо думати про життя і смерть. Для нас це звично, хоча й ненормально. Щодня в новинах чуємо про загиблих. Звикли, хоча не повинні звикати. Раніше палестинські хлопці мріяли стати героями, я ж не мрію. Мріяти про героїчну смерть — ненормально, нормально мріяти про звичайне життя. Коли я був малим, нічого не знав про окупацію. Знав, що є палестинці, а є євреї. Кидався камінням в ізраїльських солдатів, ті намагалися нас наздогнати, когось затримували, гинули люди, але для нас — дітей — це була гра. Маєш каменюку і кидаєш. Я й гадки не мав, чому ми це робимо. Моя родина так боялася за нас, що воліла, аби ми нічого не знали. Лише тут, у театрі, я почав розмірковувати: що тут робить ізраїльська армія? Як так сталося, що в арабів конфлікт із євреями чи християнами? У нас спільні пророки, а отже проблема не в них, а в окупації.
Театр працює для аудиторії, яка й без того обʼєднана думкою, що ізраїльська окупація — це погано. Ставити постановки проти окупації — безглуздо. Це все одно, що вимагати схвалення згодних. Джуліано хотів змінити спосіб мислення палестинців, щоб ті позбулися постравматичного синдрому, з яким тут виростають чи не всі діти. Якщо людина думає про себе лише як про біженця, що прагне повернуся в часи до 1948 року, — це шлях в нікуди. Треба змінити себе, а значить знайти індивідуальну свободу. Ми говоримо про свободу думки, свободу від статусу біженця, свободу від страху й репресій. Театр ставить питання “хто є героєм?”, “чому ми чекаємо на визволителя, коли треба звільнитися самим?”. Індивідуальна свобода як основа політичного звільнення — ось у чому основа естетики театру. Також тут ми говоримо про конфлікти, які розʼїдають суспільство, що живе в умовах репресій, про проблеми біженців, котрі не хочуть позбуватися свого статусу, адже це — частина їхньої приналежності. Той факт, що у людей відібрали дім, підгодовує їхню злість і врешті визначає їхню ідентичність, те, ким вони є.
Люди живуть у страху, від якого не можна втекти, бо виникає новий: ти боїшся свого батька, свого вчителя, сусіда, палестинську адміністрацію, ізраїльську армію. І немає способу сховатися. На нашому ж боці нікого, адже нас ненавидять усі: Ізраїль, палестинська влада і фундаменталісти. Та зміни починаються з нас самих. Ми були свідками, як розкручувалася спіраль насильства: спершу люди кидали в ізраїльських солдат каміння, потім коктейлі Молотова, згодом зʼявилася легка зброя. Коли з пістолетом ідеш проти танка чи купуєш вибухівку і підриваєш себе у Хайфі — це ніяка не боротьба, а вираження розпачу, злості, яку не можна стримати. Це в жодному разі не виправдання, але якщо тут не жити, цього не зрозуміти. Люди не говорять про це вголос.
Ізраїль поводився вкрай розумно, ми ж були дуже дурними. Вони створили окупаційну систему, не виглядаючи як окупанти. Ось є палестинці з Організації звільнення Палестини, які десятки років чинили збройний опір Ізраїлю, їм дають трохи влади, щоб вони виглядали, мов уряд, хоча контролюють лише частину території, узгоджуючи кожен крок з Ізраїлем. І навіть Ізраїль виглядає краще за цих правителів, бо якщо тебе затримує їхня армія — є шанс, що тобі нададуть адвоката, якщо ж тебе затримує палестинська поліція, — залишається хіба молитися.
