То була напевно субота, теплий літній день. Я — у бабці в селі на канікулах. Несу трилітровий слоїк сметани з літньої кухні в хату. Проходжу через подвірʼя, заросле споришем, минаю городчик і туї. Біля самісіньких вхідних дверей слоїк вислизає мені з рук, падає на сходи, і розбивається. Я в розпачі. Не знаю, куди себе подіти від сорому і жалю. Не впоралася, підвела.
Понад 20 років минуло після історії зі сметаною. Я переживала поразки, значно серйозніші за розбитий слоїк. Я підводила колег, розчаровувала друзів, завдавала болю найближчим людям і собі. Звичайно, я робила так ненавмисно і неусвідомлено. Але якби моє життя само було слоїком, зараз би від нього лишилися тільки найдрібніші уламки. Найневтішніший висновок, який може зробити жінка у 35 років.
Немає сенсу мислити життя як непорушну цілісність, думаю я, сидячи на зйомній квартирі на Празі. Так називається район у Варшаві на правому березі Вісли, який нагадує мені Позняки у Києві. CTO (головний технічний директор) моєї компанії сказав якось, що Прага — то й не Варшава зовсім. Яке оригінальне спостереження, подумала я тоді, але ввічливо усміхнулась.
Пора вже перестати називати ту компанію моєю. Пройшов місяць, як я звільнилася. За цей час я була лише на одній співбесіді і виконала один фріланс. Ситуація на ринку праці невтішна. Якби моя карʼєра була слоїком, зараз би від неї лишилися тільки найдрібніші уламки. Більше того, цього разу я була людиною, що навмисне кидає слоїк об бетон, а потім спокійно спостерігає, як навсібіч розлітаються бризки.
Переосмислення кар'єри після звільнення: про наповнення часу і простору новими сенсами
Немає сенсу мислити карʼєру як непорушну цілісність, думаю я, сидячи на матрасі, бо диван я викинула ще на початку вересня. Він був увесь в плямах, пошарпаний і громіздкий, а мені хотілося змін. Ми з хлопцем поїхали в IKEA, звідки привезли ще й полиці для книг, які тепер прикрашають моє так зване робоче місце. Зйомна квартира — ще не привід відмовляти собі у затишку.
Досвід повномасштабної війни позбавив мене розкоші планувати майбутнє далі, ніж на пів року. Разом з тим, він навчив мене цінувати і радіти тому, що є. Я позбулася мотлоху і виснажливої роботи саме тому, що хочу наповнювати свій час і простір речами, які мають цінність для мене. Мій слоїк — розбитий, тепер можна уважно придивитися до уламків, намацати ті, які надаються до роботи, і на їх основі створити щось нове.
Цінність тріщин: як “поразки” формують наше професійне життя
Ремонтувати пошкоджені речі — це мистецтво. У Японії керамічні або порцелянові фраґменти склеюють спеціальним лаком (уруші), а відсутні уламки доповнюють шпаклюванням, нанесеним у кілька шарів. До лаку додають найтонше порошкове золото або інші метали, такі як срібло та платина. Ця техніка називається кінцуґі, і вона підкреслює цінність речей і красу тріщин.
Про кінцуґі я довідалася завдяки She is Tech — онлайн конференції, присвяченій підвищенню ґендерної рівності в технологічній індустрії і запланованій на 23-24 жовтня. У рамках події я послухала вебінар The Power of Being Real: Vulnerability and Creativity in Tech із Анною Лебедєвою, спеціалісткою зі стратегічного маркетингу та розвитку бренду. Її розповідь про пошуки радості та сенсу в роботі змусили мене замислитися.
Визнати вразливість — не прояв слабкості, а сміливий крок до змін та інновацій
А що якщо замість приховувати вразливі місця, я зроблю їх видимими? Мої недосконалості — це той фундамент, завдяки якому зʼявляються нові звʼязки і точки дотику. Мене завжди гнітило, що заради карʼєри програмісткою я відмовилася від культурології. Зараз я шукаю можливостей, які розширять мою технологічну експертизу і спрямують її на створення, підтримку і розвиток проектів у сфері освіти і культури.
Поєднувати непоєднуване — ознака креативного мислення та запорука інновативності. Саме тому я зареєструвалася відразу на два курси: про штучний інтелект на Coursera (в рамках програми ReSkill UA) та про культурну спадщину на платформі Prometheus. Також я дочитую дві книжки про розвиток карʼєри та організацію робочого процесу, які заслуговують на окремий допис. Обіцяю тримати всіх вас (моїх чотирьох читачів) у курсі.
Я навмисне публікую цей текст для Друкарні. Мій англомовний блог на Medium — все ще існує і потребує вашої читацької уваги. Однак сьогодні я хочу говорити українською на важливу і щемку для мене тему. Мені залежить на тому, щоби в тексті ви читали “слоїк”, а не “jar”. Так я сподіваюся отримати крихту розуміння, а також висловити підтримку українським жінкам, переселенкам і біженкам, котрі освоюють нові професії. Ви — надзвичайні.
*Джерело зображення: Вікіпедія
