Київ, ранок 1 січня 2023 року
Ту ніч не стихала сирена. Я лежала в коридорі і слухала, як працює наше ППО. Час від часу блимав телефон — то приходили запізнілі вітання з Новим Роком. Сама, в арендованій квартирі у великому місті, я всерйоз міркувала, що вбʼє мене раніше — нестепний зубний біль чи влучання іранського шахеда. Хотілося і плакати, і сміятись одночасно. І хоча найрозумніше в цій ситуації було б піти в укриття, я лише долила собі вина, і продовжила дивитися “Квартиру” — улюблене новорічне кіно з Джеком Леммоном і Ширлі МакЛейн. На моменті, коли Френ у розпачі ковтає снодійне, я нарешті заснула, проспавши сигнал відбою повітряної тривоги.
Скільки вина я тоді випила? Пляшку? Дві? Я вже не пам’ятаю. Ще важче згадати, чому я взагалі тоді пила. Бо свято, і так прийнято. Тому що мені дошкуляв біль, і жодні знеболювальні не допомагали. Через те що в моїй країні війна, і я не вміла дати собі з тим раду; мало хто вмів.
Зрештою, свята минули, і я одужала. Тільки шахеди нікуди не ділися.
У травні було особливо тяжко. Здається, того місяця я провела більше ночей в коридорі, ніж у спальні. Кожного вечора я довго не могла заснути, прикидаючи, буде сьогодні тривога чи ні. Іноді, не чекаючи оголошення тривоги, стелилася відразу в коридорі. Коли ж загроза була реальною, я не спала, втикаючи в твітер і чати у телеграмі. Засинала під ранок, а після пробудження почувалася геть розбитою.
Вдень я працювала і ходила в зал. Вечором — гуляла і пиячила. Іноді сама. Занадто часто сама.
А потім у липні я поїхала у відрядження за кордон. Заново відкрила для себе світ без комендантської і з барами, що працюють до останнього відвідувача. Мене заворожувало дихання великого міста, яким безперешкодно гуляли люди вночі. І я була серед них.
Я пила, я дуже багато пила. Одного вечора це було кілька келихів frozen daiquiri, фінляндська горілка, розбавлена соком із паперових стаканчиків, а на завершення — пиво у футбольному пабі. Я не зімкнула очей, але на ранок почувалася фантастично. Мені навіть здалося, що я закохалася.
Алкоголь може не лише притуплювати емоції, подавлювати тривожність і маскувати біль — яка приємна несподіванка! Під його впливом я заново відкрила в собі сміливість, захват від себе і світу навколо. Це пʼянило найдужче.
Я повернулася до Києва піднесена, з планом переїхати до Польщі на деякий час. Мною керувало бажання мирного життя та передчуттям щасливого майбутнього. Але чим менше часу лишалося до відправлення мого потягу в Хелм, тим більше мною оволодівали неспокій і непевність. В останній день у Києві я знову дуже напилась. Вранці похмілля не було, я сприйняла це за хороший знак. А вечором розплакалась у таксі під пісню “Always” Bon Jovi.
У Варшаві усе посипалося. Я не могла працювати. Перед початком робочого дня мене накривали приступи нудоти і паніки. У безпечному середовищі мої внутрішні демони вилізли назовні. А мені бракувало сил з ними змагатися. Алкоголь не допомагав. У стані спʼяніння я почувалася ще більш розгубленою і зраненою. Я не бачила виходу, окрім як кудись заховатися або втекти, зникнути.
Я хотіла звільнитися, але на роботі запропонували піти у місячний саббатікал. Цілий жовтень я безцільно тинялася містом, ходила в музеї і кіно, намагалася більше читати, зовсім трохи програмувала. Свідомість отримала час і ресурси для перезавантаження.
Мені знову двадцять два роки, серпень в Криму, після тижня на дикому пляжі я заходжу в душ і теплою прісною водою змиваю з себе сіль, бруд і втому, перевдягаюсь у чисте, і виходжу надвір. Тішусь рівній приємній засмазі, сонцю і найсолодшим в галактиці персикам.
Чудово було б обнулитися до версії liubuntu 11.04. Але за одинадцять років я обросла такою кількістю травм, гіркоти і болю, що вони стали мені другою шкірою, моєю бронею. Я не маю ані можливості, ані права від них відступатися. Треба прийняти себе такою. І хоча я не в силах змінити минулого, я здатна робити висновки і рухатися далі.
Наприкінці саббатікала я відмовилася від риби і морепродуктів і перестала вживати алкоголь. У нескінченному потоці тривожних новин із дому, моя тверезість виявилася чи не єдиним в житті, що я мала змогу контролювати. Вперше за дуже довгий час я почулася сильною.
Вже більше шести місяців я не пʼю. І хоча тверезість далася мені відносно легко, я не буду применшувати її цінність. Як не буду применшувати цінність людей, що лишаються зі мною поряд навіть на відстані, вислуховують мене і оточують турботою. Вони — моя опора і мій моральний орієнтир.
Є багато причин, чому я пила. Але я хочу говорити про те, чому я залишаюсь тверезою. Бо це дає мені відчуття свободи і внутрішньої рівноваги. Моє життя, либонь, стало більш прогнозованим і якоюсь мірою нудним. Проте я вирвалась із замкнутого кола жалю до себе і самобичування. І сьогодні — це те, за що я мушу і буду триматися.
