Іван Б(а/і)гряний

Кожен у своєму житті (якщо ви, звісно, не найбільший лежень світу) колись читав хоч що-небудь від автора Івана Багряного. “Сад Гетсиманський”, “Тигролови”… Чи дивились ви на нього і його творчість інакше, ніж на такі канонічні українській літературі, страждання? Якщо ні, то це слід зробити. Ви багато втрачаєте.

Народився Іван Багряний в 1906 році, другого жовтня, в Охтирці під прізвищем Лозов’яга (варіація - Лозов’ягін), тодішній російській імперії. Його мати походила із заможного селянського роду із села Куземин (охтирський район). Крім нього в сім’ї був син Федір та дві дочки: Неоніла і Єлизавета. Навчався він в церквопарафіяльній школі, а потім закінчив “вищу початкову” школу. Згадував початок творчости письменник так:

“Першого вірша написав я в десять років у першім клясі начального училища. Написав українською мовою, як протест проти учителя, що бив мене лінійкою по голові за те, що я не вмів по-російськи. Ба, згодом уже й умів, та не хотів“.

В 1920 році вступив до технічної школи слюсарного ремесла, а по її закінченню до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

У тому ж році життя Івана Багряного перевернулось. Більшовики закатували на очах юного хлопця (якому було лише чотирнадцять!) його дядька, солдата УНР, а також 92-х річного діда (батька дядька), пасічника-інваліда; інший дядько загинув на Соловках. В памфлеті “Чому я не хочу вертатись до СССР?“ , написаному через 26 років він розкаже, що діда закатували за заможне життя і засудження “комуни“, а дядька за те, що за часів війни більшовиків та УНР в 1917−18 роках бився на стороні Української Народної Республіки.

Це дало йому зрозуміти справжню суть СССР.

Через два роки Іван почав громадсько-політичне життя. Працював то замполітом цукроварні, то окружним політичним інспектором Охтирської міліції, то вчителем малювання в колонії для сиріт та безпритульних. Творчість письменника почалася саме з малюнків. Його портрети Петлюри та Грушевського були популярними, а такі твори, як “Тигролови“, “Старший Боярин“ та інші теж були проілюстровані ним.

З початком літературної діяльності, у 1925 році Іван… вийшов з комсомолу. Як пише журнал Vogue: “кожна наступна віха біографії дедалі більше віддаляла його від радянського ладу, аж поки між ними не пролягла нездоланна прірва“. І це справді так. Того ж року, щоб «збагатитись враженнями» (як він сам казав), хлопець побував на Донбасі, в Криму, на Кубані. На Донбасі він починає працювати, але робітнича біографія швидко закінчується, бо кличе поезія й мистецтво. Пережите, побачене, переосмислене вимагало письменницького вираження.

Того ж року Багряний починає працювати в Кам’янці-Подільському ілюстратором газети “Червоний кордон“, друкує там свої перші вірші. Видає під псевдонімом І. Полярний невелику збірку “Чорні силуети: п’ять оповідань“ в Охтирці. В оповіданнях він і описав враження від побаченого під час поїздки Україною. Це переважно сумні й реалістичні картини життя тогочасного суспільства.

В 1926 році вступив до Київського художнього інституту, але через матеріальну скруту та “політичну неблагонадійність“ не був допущений до захисту диплома. Навчаючись в університеті, вийшов з літературної спілки селянських письменників “Плуг“ та вступив до літературного об'єднання МАРС (майстерня революційного слова), де познайомився з такими літераторами, як: Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка та іншими, яких пізніше почала критикувати та переслідувати радянська влада. Того ж року, під впливом творчості Миколи Хвильового, бере собі псевдонім Багряний, що символізував революційні настрої. Тоді поет активно працював і друкувався в журналах “Глобус”, “Всесвіт”, “Життя й революція”, “Червоний шлях” та деяких інших. Він просто купався в увазі й похвалі критиків. Григорій Костюк відгукувався про його поезію: “це щось свіже, нове, непідроблене і щире“…

У 1920-х роках Багряний видає багато творів: збірку віршів “До меж заказаних”, поеми “Монголія”, “Вандея”, “Газават”, п'єсу “Бузок”. У 1929 році на власний кошт друкує віршовану поему “Ave Maria”, обманувши видавництво і радянську владу (сказав, що це поема про сумну дівчину, а читати твір ніхто в малій редакції не став), яка майже миттєво була заборонена цензурою й вилучена з книгарень.

Через рік після “Ave Maria“ побачив світ історичний роман у віршах “Скелька”. У ньому розповідається про повстання в селі Скелька у XVIII ст. проти свавілля московських ченців монастиря, розташованого поряд. Селяни спалили монастир, протестуючи проти національного пригноблення. Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка “Куркульським шляхом” у журналі “Критика”, де автор пише: “…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…”.

Одного разу, завітавши на квартиру в Будинку “Слово“ до свого друга Євгена Плужника, Івана Багряного затримують прям там. 1932 рік, а його звинувачують “у проведенні контрреволюційної агітації” за допомогою літературних творів, таких як поема “Ave Maria”, історичний роман “Скелька”, поеми “Тінь”, “Вандея”, “Гутенберг”, соціальна сатира “Батіг”. За іншими даними він оселився у легендарному кооперативі. Жив у “переїзній квартирі” поета Василя Вражливого. Одного вечора вийшов із будинку, а дорогу йому перегородили “два суб’єкти” із карного розшуку. Щоби хоч щось нашкребти на справу, “енкавеесівці” потлумачили поетову літературну фантазію за його життєві переконання.

“Дуже настирливо допитувалися, до якого друга це я звертаюся у своїй передмові до “Ave Maria”. Я сміявся з них. Так само вперто вимагали сказати, кого я мав на увазі, присвячуючи тему “бунтарям і протестантам”. Я сміявся також із цього, як і з уявного друга. Їх злило”, – так про свій перший арешт розповів Іван Багряний Григорієві Костюку.

Він провів декілька (за іншими даними - одинадцять) місяців одиночного ув’язнення у камері ГПУ (орган державної безпеки УРСР). 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на п’ять років відправили до спеціальних поселень Далекого Сходу. Про період перебування поета на засланні в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море (частина Тихого океану), тайга, життя серед українців Зеленого Клину (Зелений Клин - історична українська назва території в південній частині Далекого Сходу в Росії).

І тут ми підходимо до нашої незвичної назви. Іван Бігряний, скажіть, не звучить? Але річ в зашифрованому в прізвищі слові “біг“… Письменник кілька разів намагався втекти з табору. Про першу історію втечі відомо мало, але вона була вдалою лише на половину. Спочатку він втік і переховувався з групою українців в Зеленому Клині. Зустрів там свою першу дружину - Антоніну Зосимову. Потім, за деякими версіями його затримали вже в дорозі додому, а за іншими - у власному селі після чийогось доносу. Більш важливо те, що за спробу втечі йому дали термін у три роки БАМтаб-у. Тобто, в підрозділ ГУЛАГу. Якщо ви це читаєте, то, певно, не треба пояснювати що це за державна установа і чим життя в ній “чєрєвате“?

Наступні два роки пройдуть для поета мовчазним жахом. Іван Багряний піддається фізичним та психологічним тортурам з боку слідчих. У своєму романі “Сад Гетсиманській“, який він видасть набагато пізніше, письменник детально опише роботу “малого й великого конвеєра“, розкаже про всю брехню й абсурд радянських тюрем. Не дивлячись на постійні катування, Багряний не “розколовся“ і не написав “щиросердне зізнання”.

Вийшовши з БАМтабу, Іван повернувся до рідної Охтирки навесні 1938 року. В 32, маючи пенсію через інвалідність, він хотів повністю присвятити себе творчості, але ним зацікавилось Харківське НКВС. Чекісти за один день збирають на нього обвинувачення: “бере участь у контрреволюційній буржуазно-націоналістичній організації”, “ є керівником повстанського загону”.

15 червня до нього приходять з обшуком. Вилучають паспорт, військовий квиток, трудову книжку… І компас. Чому?
Компас – необхідний інструмент для того, щоб бути мисливствознавцем. Слідкувати за поведінкою тварин. Багряного цьому навчили під час першого строку обмеження волі, а от в цивільному житті володіння ним викликало підозру: недешева річ, яка дає багато додаткових можливостей. Чекісти вирішили, що це занадто велика свобода для людини, яка вже двічі була в таборах. І знову арешт.
Йому пишуть анкету, ставлять банальні питання. Катують, давлять психологічно, однак поет нічого не визнає і його відпускають за відсутности доказів для засудження в 1940 році. На це дуже вплинув розстріл М. Єжова - минулого депутата верховної ради УРСР та СССР. Його гасло: “Краще зламати ребра ста невинним, ніж пропустити одного винного“. Але на його місце приходить інша людина. Письменник з відбитими легенями та нирками в тортурах знову приїжджає в Охтирку. Деякі джерела кажуть, що він працював декоратором у місце­вому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», а потім застав там… Гітлерівські війська. Інші ж, що приїхавши одразу стикнувся з ними. Приблизно в цей час у нього вже є двоє дітей від Зосімової: Борис і Наталя. Точні роки невідомі.
Його мобілізують на Другу світову. Рятує поета лише одне - ешелон з новобранцями розбомлюють і він, вже маючи якийсь досвід втеч, тікає на Галичину і долучається до лав Організації Українських Націоналістів.

Багряний підробляє документи, щоб підлітків не відправили до Третього Рейху. Пише пісні, малює карикатури та агітаційні плакати, працює у підпіллі. Очолює відділ пропаганди УПА та пише вірші з критикою радянських та фашистських настроїв. Також він розробив програмні документи Української Головної Визвольної Ради.

Одного разу Івана Багряного ледь не розстріляли агенти Гестапу (німецька державна поліція) за ящик, в якому знаходились пару гранат, заборонена література та зброя. Не зважаючи на таке велике навантаження роботи, Багряний пише і те, що йому літературно цікаво. Так з’являється роман “Звіролови“ - найперша версія його magnum opus “Тигролови“ про пережите ним під час заслання. Він тоді переховувся від Гестапу у Карпатах.

У 1944 році цей роман отримав першу нагороду на літературному конкурсі Українського видавництва Краків–Львів. У скороченій версії твір вийшов у щомісячнику "Вечірня година" теж в Кракові. Але через війну рукопис загубився, тому письменнику потім довелося відтворювати його з пам’яті. В тому ж році він видає у Тернополі поему “Гуляй-поле“.

У квітні 1945, коли радянські війська почали наближатися до місця перебування українців, вони виїхали до столиці Незалежної Хорватської Держави Загреба. Пізніше до них приєднався й Іван Багряний, але один, без сім’ї. Можливо, його перша дружина була на нього вкрай ображена (що й недивно), тому налаштовувала дітей до батька так само.

У столиці Хорватії делегація провела весь квітень, а ця країна відбилася й на творчості письменника. У цей період він писав роман “Люба” про партизанську боротьбу ОУН/УПА, в якій сам недавно брав участь. У тексті уривка, що зберігся, часто трапляються хорватські топоніми і явища, а назву твору письменник дав на честь Люби Комар, радистки місії УГВР, учасниці “Процесу 59” в 1941 році. Рукопис роману був знищений самим автором, бо “розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв „таборових держав“, моїх запеклих ворогів”.

В його 38 років Івана Багряного хочуть вбити дві найбільші тоталітарні держави - Фашистська Німеччина і Радянський Союз. Та їм не вдається. Після розгрому фашистів, поет емігрує до Німеччини через “оунівське підпілля“. Що це значить? Чесно, я не можу пояснити, бо й сама не розумію.

Одразу після війни Багряний активно долучився до організації українських письменників в еміграції Мистецький український рух (МУР). За задумом її ініціатора Юрія Шереха-Шевельова, група мала творити повноцінну українську літературу. Силою таланту й хисту Багряний був серед найважливіших повоєнних письменників. В 1946 році він, знаходячись у таборі Ді-Пі (переміщених осіб) для українців в Німеччині, по пам’яті знову пише “Тигролови“. За два тижні.

Йому й належить той девіз, що допомагає вижити героєві при найнесприятливіших життєвих обставинах: “Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи”. Ви могли вже десь його чути.

Для еміграційної публіки він був зіркою і символом людської незламности.

“Ще молодий і роками, і тим більше – волею й душею”

Він не втрачав драйву й зачаровував аудиторію своїм виразним читанням "суворих й захоплюючих поезій" з виданої збірки "Золотий бумеранг".

Юрій Шерех-Шевельов стверджував, що за силою поетичного слова темперамент Багряного дорівнює Шевченковому. “Багряний починається там, де він дає волю своєму поетичному темпераментові. А це буває там, де він створює гіперболізовані картини руїни й поразки, або врочисті гімни героїзмові й перемозі. Поет не шукає в них якихось суто національних образів, але дивним робом вони перегукуються з такими гнівно-патосними речами Шевченка, як “Осії. Глава XIV” і з такими піднесеними, як “З Ієремії”"

Він записував Багряного до “неошевченківців“.

Сам же Іван переосмислював спадщину кумира своєї молодости Хвильового та його ідею “психологічної Європи”, значення якої для української літератури у повоєнному світі змінилося.

“Щождо Европи, то як орієнтир вона нам зовсім непотрібна. Вона потрібна нам для іншого, не для наслідування, не для того, щоб ростити дрібненьких епігонів Ґете і Петрарки, а для того, щоб ми її проковтнули (висловлюючись фіґурально), засвоїли й пішли собі далі”, – писав він у статті “Думки про літературу”.

Радянська влада тим часом настирно намагалась повернути його на “родіну”. А він їм - бац - і “Чому я не хочу вертатись до СССР?“ видав! В 1946 році. Іван Багряний був першою людиною, яка викрила методи більшовиків та їх обмани. Двічі. Дало поштовх написати цей памфлет йому й бажання відкрити очі урядам західних держав, що за угодою з СССР примусово репатріювали мігрантів, які, повернувшись, потрапляли в концтабори.

"Любов до Вітчизни, до свойого народу, цебто національний патріотизм, в СССР є найтяжчим злочином… Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом» (...) При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною»", — пише в ньому Багряний.

Письменник Олександр Шугай потім скаже, що: “Якби сталося так, що Багряний, крім памфлету «Чому я не хочу вертатись до СССР?, не створив більше нічого, він би все одно увійшов до історії українського народу як його надійний оборонець, видатний полеміст і політичний діяч“. І в цих словах ні краплі брехні. Памфлет одразу стає всесвітньо відомим і розлітається різними мовами світу. Він логічно обґрунтовує закономірність еміграції з Радянського Союзу - “батьківщини-мачухи” котра пішла на геноцид проти власного народу.

В еміграції він знову одружується, тепер з Галиною Тригуб. Їхні діти: Нестор і Роксолана. Онуки Прогонов Дмитро та Бездрабко Володимир, на жаль, імена їхніх батьків невідомі.

В 1947 році письменник пише “Морітурі“, а вже наступного року засновує Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді 15 років — до самої смерти редагує газету „Українські вісті“. Також партія мала своє видавництво “Прометей“, де видавав свої книги Іван. В 1948 та 1949 він пише “Людина біжить над прірвою“ та є головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.

"Тільки звитяжні зухвальці в такий похмуро-безвихідний час можуть плянувати щось дійове, творче, масштабне" , – так прокоментував це Костюк.

Політична атмосфера в таборах Ді-Пі була напруженою. Багряному та його партії протистояли ОУН (б) (ОУН (бандерівська)). Деякі агресивно налаштовані конкуренти перешкоджали розповсюдженню “Українських вістей”, ширили чутки, що це "комуністична пропаганда". У квітневу Великодню ніч 1947 року на його помешкання у Новому Ульмі напав гурт людей: камінням повибивали вікна й намагалися виламати двері. При цьому звучала брутальна лайка із закликом: "Бий москалів, комуністів, совєтів!" Правління МУРу різко засудило таку “практику фізичного і духовного більшовизму” деяких бандерівців, зазначивши, що переслідування Багряного відбувалося саме на політичній основі.

За ним полювали органи КДБ. Один з агентів в Німеччині намагається убити Багряного, але йому це не вдається. В 1950-му році виходить ще один роман, автобіографічна сповідь письменника про пережите у ГУЛАГу, ще один magnum opus -

“Сад Гетсиманський“.

Він теж моментально розлітається в перекладах іншими мовами. Івана Багряного номінують на Нобелівську премію, але отримати її він не встигає. Всі завжди додають, що цей твір прекрасний, чудовий, (ми й не сперечаємось), і написаний за 20 років до роману Солженіцина. Що за Солженіцин…

Олександр Солженіцин - учасник дисидентського руху 60-80 рр. Лауреат на нобелівську премію з літератури, а ще… росіянин, відомий своїми українофобними поглядами і підтримці заперечення голодомору як геноциду українського народу. Він написав “Архіпелаг ГУЛАГ“, зібравши в книзі свідчення тих, хто там побував. Деякі гроші з своїх книг таємно надсилав сім’ям політично ув’язнених людей. Та говорити ми про нього багато не будемо. Все-таки, “Сад Гетсиманський“ має більший потенціал, ніж “Архіпелаг“. Я так думаю.

В. Винниченко назвав твір:

“Великим, вопіющим і страшним документом радянської дійсности” .

й сприяв його друкові у Франції. Багряний знову став першим, хто розповів світові про страшні катівні НКВС. Правдиві описи тюремного ув’язення головного героя засновані на його особистому авторському досвіді. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого головного героя, Багряний переконливо демонструє стійкий опір добра злу. Він змальовує героя, котрий ”чинить опір до кінця і зрештою тріумфує над нелюдською силою, яка хоче її розтрощити”.

Він кепкує з Радянщини, перекручуючи гасло “Буття визначає свідомість“ в “Биття визначає зізнання“. Це - справжнє гасло таборів, там і утворене.

Було – “Битіє опредєляєт сознаніє”, а стало – “Бітіє опредєляєт сознаніє”. Уявіть собі, змінено тільки одну-однісіньку літеру, але як геніально той перифраз відобразив епоху, її модерну філософію та внутрішню суть. “Бітіє”. Цебто биття. У всьому. Нещадне, тотальне, неперервне биття. Купка фанатичних, і малописьменних, і безпринципних реформаторів тресують 200 мільйонів. А тресуючи й шукаючи морального опертя, вони тезу про “бітіє” доповнили тезою, що стала заповіддю костоправів: “Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного”! І ця заповідь стала девізом епохи”.

12 червня 1956 року його сина Бориса Зосимова змусили звернутися до батька через радіо. Диктор спочатку засудив українську еміграцію останніми лайливими словами; найбільше під прицілом опинилися "самостійники і націоналісти", серед яких "главарь" – Багряний. Потім несподівано перед мікрофоном зазвучав син Багряного. Він сказав, що мав намір публічно зректися "батька-негідника", проте "синівське почуття" взяло гору й він закликає батька покаятися і припинити "ганебні наклепи на свою батьківщину і не вводити в оману своїх земляків, які страждають на чужині". Цю історію описав приятель Багряного, літературознавець і мемуарист Дмитро Нитченко-Чуб.

Письменник знайшов коротку відповідь синові, звертаючись до повісті Миколи Гоголя "Тарас Бульба": "Якщо ти – Остап, то ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити". Попри покірно спокійну відповідь на комуністичну провокацію, Багряний переживав дуже сильне нервове потрясіння, що дуже погіршило й так підірване сталінськими таборами та засланнями здоров’я.

Того ж року Іван видав ще одну брошуру, не менш гостру: «Феєрверк “колективної” демагогії (слово по доповіді Хрущова)». У ній письменник розвінчував цинічні заяви Микити Хрущова про нібито зміни у СРСР: він назвав їх брехнею і замилюванням очей. Доповідь Хрущова, наголошував Багряний, не говорить нічого про відповідальність за скоєні злочини й навіть більше – хоче поховати відповідальність разом з учорашнім "вождем і учителем" Сталіним.

Наступні 13 років він редагував “Українські вісті“, просував українську культуру і її справжні цінності. Західні дослідники його творчості відзначали унікальну здатність письменника до „кошмарного гротеску“, неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що “„Сад Гетсиманський“ перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків”.

В 1963 його номінують на Нобелівську премію з літератури за “Сад“, але того ж року письменник, набувши в таборах ту безліч хвороб, помирає 25 серпня в санаторії Сан Блазієн у Німеччині від туберкульозу, хворого серця та діабету. Його поховали у місті Новий Ульм.

Івану Багряному було лише 56 років.

Через рік після оголошення незалежности нашої держави поету посмертно присудили Шевченківську премію. На його надгробку написано: “Іван Багряний - український письменник“. Це - неймовірно, якщо брати до уваги відсутність такого поняття в той час, як Україна.

Його син Борис продовжив засуджувати батька і після 1991 року. Велика образа на те, що він поїхав без сім’ї? Можливо. Шантаж влади при Союзі, що створило його подальшу позицію? Майже стовідсотково.

Але нам такого робити не слід.

Іван Багряний - неймовірний поет і письменник, людина, що не здалася Радянській цвілі.

Іван Багряний - той, на кого слід рівнятися.

Іван Багряний - сталевої душі українець.