⠀⠀⠀⠀⠀Вітер-вітер, куди несеш?
⠀⠀⠀ ⠀ Задля чого ти літаєш?
⠀⠀⠀⠀⠀ То твій світ, ти можеш все
⠀⠀⠀⠀⠀Чого тільки забажаєш!
17 грудня 1932.
У тиші зимового вечора, коли місто вкрилося м’якою білою ковдрою, двоє постатей, загорнувшись у довгі пальта, впевнено крокували крізь засніжені вулиці. Їхні кроки приглушено рипіли, залишаючи по собі ледве помітний слід. Пухнасті сніжинки безперервно падали з темного неба, танцюючи у світлі ліхтарів, ніби завжди тут були. Дзвінкий сміх долинав звідкись, з-під купи ворсистих шарфів, якими закуталася дівчина. Вони палко про щось сперечалися та весело хихотіли, і кожне слово пронизувало тепло, що йшло від їхньої розмови.
Світло ліхтарів тремтіло на темних дахах, відбиваючись на снігу, що вкривав вулиці Харкова блискучим килимом, який з дивних причин не повісили на стіну. Місяць ховався за густими блідими хмарами, але міські вогні розливали м’який блиск навколо двох фігур, наче підкреслюючи кожен їхній рух.
Вони звернули на тихий провулок Барачний, де за рядами дерев і пожовклими фасадами сховалась стара будівля — так званий його мешканцями будинок «Слово». Майк — спокійний, але з нотками невгамовної енергії, йшов поруч із нею, незвичною пані, на ім'я Доротея, яка, здавалося, не тільки крокувала поряд, а й несла з собою щось невидиме, потаємне.
Завихорений сніг лише підсилював відчуття відстороненості від буденності. Її очі, сповнені холодної мудрості й тепла людяності, кидали мимовільні погляди на Майка, ніби вони обговорювали щось більше, ніж звичайні теми. Вона знову розсміялася та підняла руки, наче визначуючи, що програла та готова прийняти поразку.
— Здоров, Чернов! — басисто прокотився Майків голос крізь мороз, коли вони наблизилися до балкона першого поверху. Мокош миттю підняла погляд вгору та одразу ж опустила його, злегка збентежена — Леонід Чернов, наперекір завірюсі, стояв майже роздягнутий і курив папіросу, ніби сніг не існував. Що дивно для мандрівника, що доволі часто бував в Індії.
— Здоров, Йогансен, — хрипко відгукнувся Чернов, випустивши кільце диму в морозне повітря.
— Добривечір, — муркнула Мокоша, ледь втримуючи сміх від власних дій, і швидко пірнула у темний під'їзд, щоб приховати свої почервонілі щоки.
За зауваження Майкла, що він досі бачить навіть у темряві палаюче обличчя та здивований, що її можна так легко збентежити, дівчина легенько штурхонула його плечем. Він піддався. Вони обоє знову зайшлися сміхом, поволі підіймаючись сходами будинку.
— Думаю, наш загадковий, вічно похмурий Маркіян має найщиріший намір присвятити вам сонет після вчорашнього захисту його творчості, — сказав Майк, грайливо кидаючи погляд убік в очікувані відповіді на цю провокацію. — На моє досвідчене око, ви йому запали в душу.
— А ви жахливий пліткар, Майкле, — відповіла Мокоша, трохи посміхаючись. Якби ж то він відав про все. Та проникливості цій чудернацькій людині, ідеї якої міцно оплітали епоху Ренесансу, ніколи не бракувало.
— Настрій іноді трапляється. То що ви на це скажете? Люблю достовірні історії.
— Що вам сказати? Я маю чоловіка.
— О, то він ще той fortunae filius.
— Він? Не думаю, що схвалив би ваше твердження.
— Я навідріз відмовляюся. Чому, до речі, він з вами?
— На жаль, тут потішити вас не можу. Він людина зайнята, ще й знаходиться за кордоном.
— Буржуазія?
— Одна з найвладніших з усіх можливих.
Але її коханий таки був владнішим. Про що нікому знати врешті не варт. Проте Майк підняв брову, інтригований її відповіддю.
— А ви, пані Криченко, здійснили вояж…?
— Без його повноцінної згоди. Так, саме так, я втекла на деякий час, — промовила вона впевнено та без тіні страху. Її загадкова усмішка була майже грайливою, а вказівний палець м'яко торкнувся пухких вуст. Очі, темні, як ніч, блиснули у тьмяному світлі під’їзду.
Хіба втекла? Чомусь у голові виникла картина того як Велес все ж обурено нагадує, що він її вкрав, а неслухняна прядка його світлого волосся спадає на широке чоло. Таки вкрав. Її цілком.
Майк відповів усмішкою, але його внутрішнє хвилювання не зникло. Він відчував, як між ними зависла важка тиша. Ця розмова ніколи не вийде за межі цього вечора. Вони обидва знали, що те, про що не сказано вголос, звучить ще гучніше.
— Не змушуйте Гуровича чекати, Доро, — бадьоро промовив він, злегка змінивши тему, — Вони з Курбасом мають намір ставити вашу п’єсу вже наступного сезону. Тож передавайте моє вітання та бажання вам плідної праці.
Мокоша кивнула, її усмішка стала теплою, але десь у глибині очей мерехтіла втома. Майк відчув цей відтінок, хоч і не знав, що саме вона приховувала. Дівчина вже хотіла було піти, проте...
— І... Доро, — продовжив він, — я не мав змоги хоча б щось дізнатися від нашого мистецького колективу. Можливо, ви трохи піднімете завісу для мене? На мить. Про що ваш твір?
Її кроки зупинилися, і вона злегка повернула голову, наче щось всередині спинило. І то були не слова чоловіка. На обличчі з’явилася легка тінь сумніву, але водночас щось глибоко сховане виринуло на поверхню.
— Про глибокі особисті страхи, які отруюють наше життя, — промовила вона з таким спокоєм, наче говорила про щось надто знайоме їй. — Страх осуду, невзаємності, відмови, втрати контролю... — її голос став тихішим, але водночас ще більш проникливим. — Страх невдачі, самотності, розчарування...
Слова ці відлунювали у повітрі, як відголоски власних переживань, які давно оселилися в її серці. Богиня на мить застигла, немов заглядаючи в глибини власної душі. Обличчя набуло серйозності, а очі потемніли від спогадів.
— Це про те, як ми іноді ховаємо свої істинні почуття, — її голос тримався на грані шепоту, — бо боїмося, що інші не зможуть їх зрозуміти. Про людей, які хочуть бути близькими, але не завжди знають, як це зробити.
Майк прислухався до розповіді, злегка нахилившись уперед, ніби боявся пропустити щось важливе. Його зацікавлення перетворилося на глибокий інтерес, адже тема, яку мала б підняти п'єса, була надто знайомою. Для всіх.
— Це дуже сміливо, — тихо промовив він, дивлячись на неї з сумішшю поваги й розуміння. — Люди рідко говорять про страхи так відверто. А тим більше пишуть іншим. Доротея усміхнулася, але її погляд залишався серйозним.
— Я просто втомилася від удавання. Від того, що більшість з нас живуть, ніби в панцирі. А ми всі однаково вразливі, і в цій вразливості прагнемо бути не самотніми.
Однак богиня елегантно махнула рукою в бежевій шкіряній рукавичці, наче з легкістю хотіла скинути всю похмурість, гнітючість цієї розмови. Вона занадто щаслива, щоб скінчити на такій сумній, протяжній ноті.
— Утім… Це також великий реверанс найнеосяжнішому чуттю. Кохання не врятує все, але дасть шанс врятуватися. І тільки герої зможуть вирішити - чи варто воно того.
