«Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.»
Думаю, ці слова чули і знають багато людей, навіть тих, хто не читав «Тигроловів». Власне і я теж дізналася про того дракона набагато раніше (вже не пам’ятаю звідки), ніж взяла до рук саму книгу. Дізналася, що із драконом автор порівнював потяг, який вивозив українців на каторжні роботи.
«…Шістдесят коробок-вагонів – шістдесят суглобів у дракона… то шістдесят рудих домовин, і в кожній з них повно поглинених жертв, повно живих мертвяків…»
А серед них і головного героя.
У центрі оповіді – Григорій Многогрішний, нащадок гетьмана Дем’яна Многогрішного, якого також багато років тому вислали до Сибіру. Коли автор тільки починав знайомити з головним героєм, я уявляла собі чоловіка років 40-50, зі пошрамованим зморшками обличчям, який вже віджив половину життя. І яке ж було моє здивування (навіть трохи шок), коли я зрозуміла, що Григорію лише 25 і він – по суті учорашній студент. І він ВЖЕ встиг чимось прогнівити «державу». Настільки, що його засудили до 25 років каторжних робіт.
Проте Григорій тікає. Вистрибує з потягу на повному ходу. Адже «ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». І тут власне починається найцікавіша частина. Коли я тільки чула про «Тигроловів», я чомусь думала, що це буде щось схоже на «Любов до життя» Джека Лондона із домішком втечі від переслідувачів. Що це буде дуже важка історія, де події відбуватимуться на межі людського.
Проте я рада, що помилилася.
Майже всю книгу Іван Багряний (справжнє ім’я – І. Лозов’яга) описує життя української родини Сірків, яких доля також занесла на Далекий Схід (Приамур’я, Зелений Клин) і які рятують від хвороби та смерті Григорія, коли той блукає нетрями. Сірки – мисливці, тигролови, які живуть у гармонії із природою. Видужавши, головний герой стає їм партнером у полюванні та членом родини. За тисячі кілометрів від цивілізації і людей, які нарекли його злочинцем, зрадником і т.д. Григорій знаходить другу батьківщину, а ще закохується в доньку Сірків Наталку.
«Тигролови» наповнені неймовірними описами життя тундри, автор приділяє багато уваги кожному її мешканцю (чи то людина, чи то найменша тваринка). Поки я читала, весь час ловила себе на думці, що Іван Багряний не просто це все вигадав чи може описав зі слів очевидців. Було таке враження, що ВІН і був тим самим очевидцем.
А так воно і виявилося. У віці 25 років його заарештували за «контрреволюційну агітацію», близько пів року тримали під вартою, а тоді відправили на три роки на Далекий Схід. По дорозі І. Багряний втік, як і його персонаж, і близько шести років жив серед українців Зеленого Клину (звідси і детальні описи життя тундри, мисливських ритуалів, процесу полювання тощо). Потім хотів повернутися в Україну, але його знову спіймали і заслали ще на три роки. Після звільнення – новий арешт, допити, тортури…
У «Тигроловах» І. Багряний майже залишає за кадром знущання, яким піддавали арештантів, перш ніж знесилених викинути помирати в пащу Сибіру. До цієї теми він повернеться у «Саду Гетсиманському».
Натомість він зосереджується на житті в тундрі – жорстокій та одночасно прекрасній, описує долі українців, які через різні причини були змушені залишити рідну країну та виживати тут серед постійного холоду та самотності. І хоча вони десятиліттями не бачили рідну землю, спогади про неї досі живуть в їхніх серцях. Вони оповідають про Україну своїм дітям, передають свою культуру та традиції, бережуть рідну мови. Поки тюремники та кати розмовляють расійською, українці вперто продовжують берегти свою мову, співають народних пісень, а ще впізнають одне одного за рідною українською мовою.
«З гомону, уривків фраз, з дотепів, з уривків пісень та прокльонів поставало дивне вражіння… Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діялектами його – Григорієвої – мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським… І ще й хтось кричав – «Най би тя шляк трафив», – нагадуючи про далеке Поділля…»
А ще автор згадує про так званих «куркулей» і їх нащадків – тих, кого розграбувала держава та вислала до Сибіру. І він не знеславлює їх, не називає зрадниками чи злодіями, як це було поширено в совітському союзі (а писався роман у 1943 році). Натомість І. Багряний показує справжню трагедію цього явища.
«Раптом Григорій уловив фразу… [] Дівчата говорили українською мовою! І так, ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку:
Та це ж вони!!! – дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони втікаючи, рятуються! Рятуються від голоду й холоду, від безправ’я і смерті, – рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…»
Мені особливо боляче читати про розкуркулення, адже в моєму родоводі (як і багатьох українців) є ціла гілка таких самих розкуркулених предків. Яких вкинули виживати до Сибіру, а тут в Україні про них навіть не можна було згадувати чи говорити, адже вони вважалися злочинцями.
На останок хочу згадати про, мабуть, найулюбленішу лінію роману – це кохання між Григорієм і Наталкою. Зазвичай до подібних сюжетів я ставлюся байдуже. Проте тут це прописано так обережно, так ненав’язливо і чарівно. Іван Багряний змальовує двох сильних персонажів, які попри очевидну закоханість одне в одного не мають сміливості чи можливості сказати про це. Григорій мовчки страждає, а Наталка вдає абсолютну байдужість. Але, як каже мати Наталки і їй неодноразово відгукується автор роману:
«Сміливі завжди мають щастя».
P.S. І ще кілька цитат, які просто хочеться зберегти:
Про ставлення совітського союзу до своїх же людей:
«– А знаєш, – гукнув хтось, мов до глухого, – Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі, так кажуть: «шкідник»!
– Ба… – хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці, – як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!..»
І трохи гумору:
«В крамниці «Госспірту» був викладений з пляшок портрет Леніна в однім вікні, а в другім – Карла Маркса. Григорій засміявся:
– І досі не знав, що то були такі пияки! Воістину буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупиняється!»
