Історіям про подорожі в часі вже більше ніж сто років (якщо рахувати від «Машини часу» Герберта Веллса). І за цей час письменники неодноразово та багатьма способами переосмислювали цей троп. Тож, коли я беру до рук чергову книгу про часові мандри, то не очікую побачити щось кардинально нове. Але «Невидиме місто» Моніки Пец усе ж примудрилося мене здивувати.
Отже, зав’язка історії до банального проста: головна героїня – Гелена, п’ятнадцяти років, сирота, живе разом зі своєю тіткою і двома двоюрідними сестрами, мріючи бодай щось дізнатися про своїх батьків. Одного дня вона знаходить пристрій, схожий на годинник із вісьмома стрілками, який і покладе початок її пригодам. Разом із годинником у життя Гелени вривається ще й таємничий «хлопець із різнобарвними очима з іншого світу» на ім’я Данте. Разом вони відкриють таємниці минулого і, можливо, ще щось…
То чим же саме ця книга змогла мене здивувати? Незвичайним сюжетом? Оригінальними персонажами? Продуманою світобудовою?
Пам’ятаєте, основний посил, який зчитується майже у всіх історіях мандрівників у часі? Правильно, будь-яке втручання в історію має непередбачувані наслідки, а тому цього слід уникати за всяку ціну. Наприклад, у «Патрулі часу» Пола Андерсона існує ціла організація, яка стежить за недоторканністю світової історії.
У «Серці часу» теж є організація, а точніше Невидиме місто, яке існує десь поза межами звичайного світу людей, і чиї співробітники… мандрують епохами і рятують людей, з якими доля обійшлась несправедливо. Еге, вам не почулося. Вони свідомо втручаються в чужі життя і рятують випадкових людей. Ви із середньовіччя і не вмієте мити руки? Не біда, Невидиме місто врятує вас і всю вашу родину від отруєння. Ви випадково впали з даху і скрутили собі в’язи? Буває. Невидиме місто вирішить вашу проблему за лічені секунди. Вас звати малюк Тедді і втопилися у річці? Це так сумно, що аж в очах пече. Уявляєте, як містер і місіс Банді будуть плакати на похоронах? Нічого, Невидиме місто швиденько витягне дитинча із лунки. Адже думати про можливі наслідки – це не їх завдання. Головне, щоби всі в цьому світі були щасливі.
Особливо парадоксально це звучить, коли до Невидимого міста потрапляє Гелена. Дівчина дізнається, що вона – теж мандрівниця в часі, як і її мама, а знайдений годинник – така собі портативна машина часу. Не зважаючи на застереження (Хоча ніхто особливо й не намагався. Так, Данте, фраза «Усе складно», не зараховується.) дівчина вирішує запобігти аварії, в якій загинули її батьки. Вона стрибає в минуле, напередодні трагедії, і побіжно змінює десятки подій, аби підлаштувати усе як їй треба. Зокрема, вирішує убезпечити свою тітку від невдалого шлюбу, геть забувши, що у майбутньому та має народити двійко дітей. (З іншого боку, Гелена на початку книги отримує одиницю з біології, тож чому я дивуюся?)
А що ж роблять в цей час мешканці Невидимого міста? – спитаєте ви. Вони просто вимикають комп’ютер, з якого можна було стежити за Геленою (буквально), мовляв най робить, що хоче. Чи схвалюють вони її дії? Авжеж, ні. Вони її глибоко засуджують і дуже стурбовані такою дурістю. Проте… чи будуть вони щось робити? Ну, відповідь ви вже знаєте.
Щоби не розтікатися сильно по паперу, я підсумую сюжетні дірки цієї історії по пунктах:
Непрописана світобудова. Хто такі мандрівники в часі, що живуть у Невидимому місті? Як воно з’явилося? Чому вони відгукуються про людей зневажливо, наче ті – окремий вид? Чому вони витрачають час на порятунок людства від важкої долі? Невідомо, невідомо, невідомо… Суцільні питання без відповідей.
Безглуздість дій мандрівників у часі. Вони рятують випадкових людей від їх важкої/несправедливої долі, у той самий час повністю ігноруючи можливі наслідки. Зокрема, мати Гелени рятує свого майбутнього чоловіка на очах у його друга, який решту життя буде намагатися вийти на Невидиме місто і розсекретити всю їхню діяльність. Невидиме місто, як вам там? Нічого не муляє?
Дурість головної героїні. Я розумію її сліпе бажання врятувати батьків, проте НЕ розумію той шлях, який вона для цього обрала. Замість елементарно стрибнути назад на пів години і попередити батьків про аварію, або ж ліквідувати самого винуватця аварії (це той самий батьків друг, який їх переслідував), Гелена хаотично міняє десятки подій, стрибає туди-сюди знову й знову. Авторка не пояснює, чому Гелена не йде простішим способам, вона не пропонує якихось обмежень для подорожей. Натомість вона силоміць тягне свою героїню до потрібного їй сюжетного повороту.
У результаті порятунку батьків гине найкраща подруга Гелени Боббі. Це лише один із наслідків того хаосу, що дівчина його влаштувала, проте її хвилює лише він. Тут я очікувала, що авторка поставить героїню перед складним моральним вибором: врятувати батьків чи подругу. Але, ні. Дівчина просто рятує подругу. Вона нічим не ризикує.
Фінал. Гелена рятує Боббі, проте не докладає жодних зусиль, щоби виправити ситуацію зі своєю тіткою. І-і-і... якимось чином усе виправляється саме по собі. Таке враження, наче дії з її першої мандрівки просто анулювалися чарівним чином. А її батьки знову потрапляють в аварію, хоча підозріливий друг батька до цього таємничо розчинився у повітрі. Логіка? Куди ти зникла?
Гелена не вчиться на своїх помилках. Хоча вона на власні очі бачила до чого призводить втручання у минуле, під час останньої подорожі вона віддає знайомому журналісту КОНВЕРТ ІЗ ПЕРЕЛІКОМ ВАЖЛИВИХ МАЙБУТНІХ ПОДІЙ. Нащо, Гелено, нащо?
І це не всі слабкі сторони книжки. Під гарною обкладинкою (яку малювала людина, що цілком імовірно не читала саму книгу і навіть не бачила абзацу із описом годинника) ховається нелогічна історія про часові подорожі, приправлена клішованою історією кохання, що зароджується за п’ять хвилин, не надто розумною головною героїнею і купою обірваних сюжетних ліній. Тим не менше історія утримує увагу кумедними діалогами та кількома колоритними персонажами. (Ні, Данте, ти не з їхнього числа.) А ще гарним оформленням. Тут варто віддати належне Видавничому дому «Школа».
Проте, уявляючи себе у світі, змальованому Монікою Пец, я не можу позбутися відчуття маріонетковості. Наче люди – звичайні люди, а не обрані з числа мандрівників у часі – самі собі не належать. Адже будь-якої миті може з’явитися хтось і змінити що йому заманеться. Крім того, авторка неодноразово зауважує, що із плином часу кількість невдоволених своєю долею людей тільки збільшується. Скільки би ці мандрівники не змінювали, люди усе одно хочуть іще чогось. То може це натяк облишити нарешті людей у спокої?
P.S. Питання із зірочкою до людей, які читали цю книгу: поясніть мені, бо я так і не второпала, нащо було називати годинниковою крамницею центр управління Невидимим містом, якщо там не продають годинники?
P.S.S. Кумедна річ – мандруючи в минуле, Гелена повсякчас страждала через нерозвиненість мобільних технологій, зокрема відсутність вай-фаю. І хоча це був тільки 2006-й, коли для доступу в мережу був потрібен комп’ютер, який безкоштовно можна було знайти, до прикладу, у бібліотеці, про що їй і каже одна добра жінка, Гелена цього так і не робить.
