Сьогодні 5 травня 1899р. Прийшла Неділя і я тут же відправився до Анни Федорівни. Спочатку я пояснював собі і переконував сам себе, що візит цей мій до неї, є зовсім небажаний, якщо не сказати абсурдний. Але чим більше приходила та година, тим більше доводи мої і переконання самого себе кудись випарялись і я подумав - а що тут такого ? Тай признаюсь тобі, дуже цікаво було подивитись що вийшло із цієї, моєї колись, Асі ? До цього я декілька раз бачив її здалека мельком, але вона або не бачила мене, або бачила але тут же оберталась і кудись в поспішності йшла.
Біля її калітки я був десь пів другої обіду, і вже взявся відкривати її, та тут і завмер. Мені подумалось, що зовсім не гарно являтись до когось в гості з пустими руками. Тим більше коли в домі є девятирічна дитина. Я так і завмер на калітці і вже хотів розвернутись в другу сторону, як Анна Федорівна, спостерігаючи це з вікна і очевидно сприйнявша цю картину як не рішучість мою і скромність, кинулась з усіх сил виправляти ситуацію і заманювати мене й заспокоювати.
Через дві хвилини я вже входив в її дім червоний як рак і на порозі мене чекав її чоловік. Високий блондин, років під сорок, досить приємної зовнішності і привітно мені посміхався. Я відразу замітив на ньому не дешевий світлий костюм і ще від нього приємно пахло духами.
- Я так і знала що ви, Іван Сергійович сьогодні неодмінно порадуєте нас своєю присутністю ! - весело говорила Анна Федоріна, вона вся пархала як метелик і сяяла своїм лицем й показала рукою на накритий стіл, який вже стояв посередині великої світлої кімнати.
-У нас так рідко бувають гості ! - продовжувала вона, несхвально і хмурячись з претензією дивлячись на свого чоловіка, але той не смутився і перебив її :
-А нормальні гості в нас майже ніколи і не бувають ! Посміхаючись він взяв мене за талію і посадив у крісло !
-Лізе ! Лізе ! - крикнула вона в зачинені двері і тут же обернулась до мене і тихо добавила :
-У мене слабкість до усього французького, як ви… Вона хотіла додати - як ви пам’ятаєте, але чомусь не добавила це і чуть зачервонілась.
Через хвилину великі дубові двері світло кавового кольору відкрились і в кімнату зайшла Ліза,- та сама дев’ятилітня її донька. Йшла вона ніби сонна і не виявляла ніякий інтерес до нічого і так мовчки дійшовши до столу, байдуже оглянула його, ніби намагаючись знайти на ньому щось їстівне і новеньке, але нічого смачного і новенького на ньому не побачивши, розчаровано сама собі відсунула крісло, сіла на нього, закинула ногу на ногу і почала намотувати білосніжну скатертину на свій палець.
-Єлизавета ! - в ужасі вскрикнула її мама і вся почервоніла, і така красива мені тоді здалась Анна Федорівна ! Так ці рум’янці йшли їй !
Тільки , не смійся з мене друг мій і не думай… Ніякі низькі наміри і думки я не мав і не відчував коли йшов до цієї заміжньої жінки. Тай і вона дитина, хоч їй і 28. Вона сама як янгол, що тільки, що спустився з небес і склав свої білі крила. Знаю, що тобі дивно таке чути від мене тепер, від того хто промотав весь свій спадок в сумнівних закладах з сумнівними жінками, але я завжди розумів хто перед мною. І якщо перед мною Анна Федорівна, я не міг поводитись і думати так ніби перед мною якась…
-Анна Федорівна то і діло угощала мене за столом всілякими салатами і десертами, час від часу робила зауваження Єлизаветі, коли та щось розливала або впускала на землю і благальний поглядом дивилась на чоловіка свого ніби просила його щоб він сказав хоть одне якесь слово і якось підтримав розмову. Але по вигляду її я бачив, що вона ним задоволена. Він не говорив дурниці і більшу частину часу мовчав, але коли говорив, то робив це не вимушено, розв’язно і навіть декілька раз пожартував,- що дійсно було і смішно і дотепно. Але сам він ніби думками був далеко від нас і часто дивився на годинник. Коли годинник пробив третю годину він встав, виразив жаль що не може більше бути з нами ні хвилинки, подякував мені за відвідини і знайомство і міцно пожав мою руку, після чого сказав що сьогодні все було дуже смачно і Анна Федорівна вкотре перевершила саму себе, на що та закотила свої карі очі і відмахнулась обома руками, але очевидно що їй це було приємно і чоловік її, витираючи губи салфеткою і не кинувши її на тарілку свою, а акуратно склавши і поставивши збоку, вклонився, присів на одне коліну і підставив щоку.
Так він стояв з підставленою щокою і закритими очима десь секунд із 10. Всі ці десять секунд він застиг як мумія і зовсім не ворушився, так що я вже і не знав що думати. Тільки тоді Єлизавета обернула повільно свою маленько голівку в сторону її тата, повільно підібрала одною рукою своє прекрасне кремове плаття і нехотячи встала з крісла, підійшла до тата і поцілувала його в щоку. На що той одразу вскочив, потріпав її по щічках і зі словами - “Справи не чекають” кудись побіг.
Коли вже ніхто нічого не їв, Анна Федорівна попросила щось зіграти на фортепіано Єлизавету і коли ми всі троє йшли у іншу кімнату, де стояло це фортепіано, вона тихо зауважила мені, і зробила такий вираз свого красивого лиця, ніби зараз повідомить мені щось неймовірно серйозне, якусь відвіковічну таємницю, і тихо сказала що Єлизавета займається музикою і кожного вівторка і четверга, для цього до них приходить якийсь старий поляк музикант. А кожної середи і п’ятниці Єлизавета займається вивченням французької мови і для цього до них приходить якийсь старий француз “і бере так дорого… так дорого…!” - Анна Федорівна навіть взялась обома своїми лодонями за свої щоки і ледь-ледь похитала головою, і додала - але я так переживаю за Лізі, в неї стільки багато енергії, стільки багато цієї дитячої дурної енергії, що потрібно цю енергію кудась і у щось спрямувати інакше вона спалить хату ! - Анна Федорівна присерйозно подивилась на мене і пошепки додала - Вона раз навіть погрожувале це зробити, уявіть… Мені буває так тяжко з нею, так тяжко…
Єлизавета грала хвилин 15 на фортепіано, грала признаюсь зовсім не дурно. Потім вона декламувала вірші Віктора Гюго, мовою оригіналу, себто французькою. Вірші вона розказувала з жаром, з переконанням, ніби сама любила і страждала, ніби сама вмирала і воскресала, тільки я ні слова не розумів французької і сама Анна Федорівна, як мені тоді здалось, з французької знає лиш Pardon( Вибачте ) і ще не більше 5-ти слів такого типу.
Накінець Єлизавета втомились і була похвалена мною і навіть заслужили мої оплески зі словами “ Bravo ! Bravo Маdame ! “ - що викликало сміх у Єлизавети і Анни Федорівни. Після цього ми всі троє пішли у сад подивитись на фонтан. Фонтан ще не був зроблений повністю і був без води, але чоловік Анни Федорівни, обіцявся на десятиліття Єлизавети, яке буде рівно через два тижні, закінчити роботи і запустити фонтан на її десятий День Народження.
В саду Єлизавета почала капризувати, ламати гілки дерев, бігати кругом мами, закінчилось все тим що в кінці вона взагалі знайшла якусь стару брудну хустину, яку вітром занесло звідкись у їх сад, намотала цю хустина на свою голову і об’явила нам з Анною Федорівною що вона - Наполеон. За що була тут же наказана і прогнана у свою кімнату !
Двоє ми залишились на одинці з Анню Федорівною і я не знав що казати і куда діти руки, тай і вона не знала. Я скоро об’явив що повинен іти до дому і вона взялась мене відпровадити до калітки. Ми мовчали поки йшли і коли опинились біля калітки вона ніби уникала мене і мого погляду і мені здалось ніби очі її заблищали. Вона хотіла щось сказати але голос її, її підвів і вона стихла. Але через якусь мить вона ніби опанувала себе і стараючись стримати своє хвилювання промовила :
-А ви Іван Сергійович ? Як ви ? — і тут вона вже повністю не стрималась і заплакала.
-Ася ! Ася!- кинувся я витирати її сльози, але вона тут же відійшла від мене на два кроки, витерла сама свої сльози і оглянулась чи ніхто нас не бачить. Тоді строго глянула на мене, так строго, що я не сподівався від її милого, то сміючогось, то збентежено- червоніючого, то плачучого лиця, не сподівався побачити такої строгості і серйозності. Вона дивилась прямо в мої очі і тихо але твердо сказала :
-Не називайте більше мене так ніколи !
Ми обоє замовчали, а потім вона заговорила перша, але вже спокійно:
-Як ви могли тоді забути мене ? Поїхати і забути ? Як можна було забути людину, людину з якою мож говорити про все, про все на світі, зустріти людину, зійтись з нею, полюбити її, полюбити її так, що мож було говорити з нею як з самим собою, а після поїхати і забути і не кажіть що це все моя мама, ах ! Ах ! - вона вскрикнула - що це я, вибачте мене, мою… мою неррозсудливість, забудем те ! Умоляю, забудемте те, що я зараз сказала сама не знаю чого…
Ми знов замовчали і знов вона першою заговорила :
-У вас було багато жінок ? Ви любили там когось ? Ах! Ось бачите, знову в мене це… Я деколи злюсь на Єлизавету за її витівки і що вона,- що вона така ! а деколи я і не дивуюсь їй. Яблуко від яблуні далеко не покотиться. Не думайте що я її надто розбестила ! Що я її домашнім ідолом зробила ! Я знаю, що таким тяжко оволодіти собою, мені майже тридцять і буває тяжко, буває розплачешся ні з того ні з сього,як дура, або буває мрієш-мрієш, розмрієшся так що чуть з розуму не зійдеш. А вона вся у мене… І її лиш 9-вять і вона дитина, і я хочу бути до неї строгою і не можу… Не можу, бо знаю що вона коли виросте, то багато страждати буде… А тепер прощайте Іван Сергійович. Я змучилась. Я тепер так скоро змучуюсь… Тай треба піти подивитись що вона робить… Ні хвилини спокою не знаходжу поки не взнаю що вона робить. Прощайте ! І чого ви сьогодні в церкві не були ? Ну нехай ! Прощайте і простіть як що… Ми люди сільські, ми не знаєм як гостей правильно приймати і чим розважати, і як у вас там у місті з цим заведено. Але у нас зате просто. А де просто - там ангелів з сто !
Я прийнявся запевняти Федорівну що все було чудесно і якщо й вибачатись учомусь, то я перший маю і все таке, але дійсно було видно, що людина змучена і я вже попрощався і пройшов пару метрів як почув знов знайомий крик:
-Єлизавета !
Єлизавета на якомусь ровері неслась в нашу сторону і в один момент, коли сильно розігналась, забрала руки з руля і повністю відпустила керування але їхала рівно і не падала і навіть лице її прийняло дерзкий, визиваючий вигляд і дивилось то на мене, то на Анну Федорівну. Очевидно вона хотіла нас чимось вразити і очевидно, що вона сама боялась що б не упасти але лице її тримало величний і торжествуючий вигляд ! Анна Федорівна тут же кинулась їй на зустріч спасати з невідворотньої біди свою дитину. І коли дитина була врятована,вона, Єлизавета, підійшла до мене і офіційно запросила мене на відкриття фонтану яке буде через два тижня, але про своє день народження не сказала. Я обіцявся прийти і ми розпрщались остаточно в цей день.
Цілий день я не міг думати про щось інше ніж про Асю. Я розумів її бажання, її ображене мною колись самолюбство, вона хотіла показати мені, показати і похвалитись своєю дитино, своїм домом, своїм садом, чоловіком своїм накінець ! Всі ці роки вона хоть і розлюбила мене давно, але якийсь шрам лишився в її серці. І сьогодні цей шрам був загоєний остаточно. Вона вже не любить мене давно і не полюбить - думав я. Вона мене жаліти стала. Вона ні разу не спитала про моє життя, чим займаюсь, як робота, а значить моя тітки говорила з нею про мене, може не у всіх деталях, але ж говорила… І я декілька раз навіть лапав себе на думці, що пожалів, що тоді лишив її. І мені б хотілось мати таку жінку, і таку дитину, і такий будинок і сад. Але в цьому жалю жовчі не було. Я радий був за неї. Та мій демон був не далеко. І час від часу нашіптував мені - От було б добре, якби чоловік її десь загинув нечайно, нещасний випадок, аварія якась. І пройде траур і в тебе появляться всі реальні шанси заволодіти цим всім. Прийти на все готове.
Вже пізно, коли я пишу тобі цей лист. І вже треба закінчувати. Я не знаю як буде далі, і що буде далі. Я положив собі подовше робити в тітки на фермі. І по менше думати про минуле життя, а більше дивитись вперед. Я не знаю що мене чекаю там ,попереду, але я не хочу бути брудним. Я хочу бути чистим. До цього я бачив тільки п’яний угар і безстидних жінок і думав що це і є щастя. Нині я побачив інше. Прощай, мій друг але не надовго…!
