з циклу «Дніпро — місто дивовижностей»
Бозна-коли це було — мабуть, ще восени 2022 року. Отже: жив у ті часи одинокий бармен. Немолодий уже, та й старим назвати його було ще зарано. З жінками якось не складалося: одруженим не був, дітей не мав, а останні серйозні стосунки завершилися зовсім невдало — ще дуже-дуже давно.
Одного дня він викупив підвальне приміщення в одному з районів Дніпра, влаштував там невеличкий генделик на три столики й сховався в ньому від життя — за барною стійкою. Робітників не наймав, бо більше за все боявся вільного часу.
Одного разу цілий день лив дощ. А бармен не любив дощові дні: це означало, що його основні клієнти — різна неформальна публіка, гопота і звичайні районні пияки — не вештатимуться вулицями й не зайдуть за розливним пивом, за напоєм, що трохи нагадував кріплене вино, чи за розведеною дешевою горілкою на виніс. Залишалося лиш одне — як і кожному бармену в дні нудьги — натирати до блиску склянки.
Та зненацька дзенькнув дверний дзвоник — і в бар зайшла дівчина.
Перша думка бармена: «Та це ж дитина». Яскрава рожева куртка, коротка джинсова спідниця, вершково-білі лосини, що скидалися на колготки, і вугільно-чорні замшеві чобітки на шпильках. Попри взуття, дівча стояло на ногах упевнено, хоча в її рухах не було й сліду поспіху. Вона мовчки сіла за дальній столик у кутку й поринула в свої думки, іноді лише крадькома зиркаючи на двері.
Цікавість розпирала бармена. Він зовсім не був проти компанії. Але жодного досвіду спілкування з дівчатами цього покоління не мав. Боявся злякати, спитати щось недоречне або просто здатися їй страшним. Тому спершу тільки уявляв можливі сценарії їхньої розмови.
Час тягнувся мляво. Бармен і не помітив, як довго міркував, аж раптом відчув, що ноги самі несуть його до столика в кутку.
— Даруйте, — несподівано промовила дівчина, помітивши його. — Я вже давно мала щось замовити. Просто...
Вона обірвала себе на пів слові, та й цього вистачило, щоб усі заготовлені репліки бармена розсипались на друзки. Він ледь не почав мекати, як теля, коли краєм ока побачив вологу на її щоках. Це був не дощ. Це були сльози.
— У цьому немає потреби, — нарешті вимовив він після паузи. — Я радий компанії, особливо в таку погоду. Прийшов просто привітатися... і спитати, чи вам чогось не треба.
— Дякую, — відказала дівчина з якимось прихованим змістом.
— Перепрошую, це «дякую, так» чи «дякую, ні»?
— Даруйте… Дякую, ні. Хоча… — вона спинила його вже на пів дорозі до барної стійки. — Вибачте, а можна чаю?
— Чаю?! — здивувався він. — Просто чаю? Звісно! Зараз заварю. Міцного? Чи слабшого?
— Як вам смакує.
— Домовились. П’ять хвилин.
Бармен зник у підсобці, та незабаром повернувся з великим, майже літровим червоним горнятком із написом «Тато завжди правий».
— Скільки з мене? — дівчина потягнулася до кишені.
— Ховайте гроші, — усміхнувся бармен. — Мої клієнти зазвичай замовляють щось міцніше. Ви — перша, хто попросив просто чаю.
— Тобто ви поділилися зі мною своєю чашкою?
— Вибачте, іншої не маю. Не подавати ж вам чай у пивному келиху.
— Авжеж. Це горнятко — від вашої дитини? — припустила вона, прочитавши напис.
— Ні, цей подарунок — лише нагадування про старі помилки, — у погляді бармена промайнула тінь смутку.
Він повернувся за стійку, не бажаючи продовжувати розмову. Сів на низенький табурет і занурився в неприємні спогади.
Дівчина миттєво зрозуміла: її необачне питання зачепило давню рану. Хоч і в самої день був не з кращих, вона не хотіла завдати болю нікому, навіть у дрібницях.
Опанувала себе й підійшла до бару.
— Вибачте, будь ласка, — щоки її палали від сорому. — Я завжди лізу не в свої справи. Не хотіла завдати болю. Ні вам, ні собі. Особливо сьогодні.
— Та досить вам, — зупинив її бармен. — Я ж не хлопчисько, щоб ховати душу за сімома замками! Сам винен у цій... ситуації. Це горнятко муляє мені очі ще з тих часів, коли динозаври їздили на паровозах. Зазвичай воно мене не дратує. Але тут заходить до мого бару файна панна, питає історію цієї клятої чашки — і я вже готовий ридати! Це не схоже на мене. Та й у цій чашці немає нічого страшного чи таємного. Просто...
Я зустрічався з дівчиною. Це було давно, ще в якомусь іншому житті. Вона завагітніла і подарувала мені цю чашку. Потім втратила дитину. А ми розійшлися. Ось і вся історія. Побутова. Звичайна. Нічого виняткового.
Дівчині кортіло відповісти: мовляв, ця історія для когось може й звичайна, та для нього — досі болюча. І що чашка, либонь, щось для нього значить, бо інакше він би давно її викинув. Але вона лише мовчала, вчилася не повторювати однієї й ті ж помилки — не втручатися в чуже. Вона слухала.
Коли бармен закінчив, у закладі запанувала тиша. Лишень дощ нагадував про себе, шурхочучи за вікном.
— Перепрошую, — озвався бармен. — Ви хвилину тому казали щось про себе і сьогодні. З вами все гаразд?
— Не знаю… — почала вона, та раптом замовкла, щось обміркувала — й продовжила. — Сьогодні зранку я застала свого хлопця… мабуть, уже колишнього… з моєю найкращою подругою. У нашому ліжку. Ваш бар був першим, що трапився мені на шляху.
Правда в тому, що я зайшла сюди з надією зустріти випадкового незнайомця і… Ну, ви розумієте… Це був перший спосіб помститися, що спав на думку. Йому, їй, собі. Але поки що мені щастить — у барі ще не з’явилось жодного клієнта.
— Ви впевнені, що це найкращий спосіб забути того хлопчика? Мені здається, ви шкодите собі більше, ніж йому.
— Будь ласка, не змушуйте мене остаточно зневіритися в собі. Я знаю, що, швидше за все, завтра вранці мені буде соромно. Але… Мені ще треба якось пережити сьогодні, аби дожити до завтра. І вже тоді — рятувати себе.
— Добре. Я сказав, що мав сказати. Все інше — лише ваш вибір, — бармен поставив перед нею чарку з тьмяною брунатною рідиною. — Є й інші шляхи до саморуйнування. Наприклад, віскі «Chivas», 16 років витримки — найкраще, що є в моєму барі.
— Дякую. Це не мій шлях. Я не п’ю — погана спадковість, — сказала дівчина й пішла назад до свого столика в кутку.
— Поважаю ваш вибір, — гукнув їй услід бармен.
Він спостерігав за кожним її рухом. Тепер у дівчині важко було впізнати ту, що увійшла раніше. Вона наче поблідла ще більше. Варто ще одному пір’ячку впасти на терези — і ці прекрасні очі заллються дощем дужче, ніж надворі.
Про що вона зараз думає? Що він має рацію? Що її «помста» вдарить по ній сильніше, ніж по них? Що навіть якщо її доторкнеться інший, колишній використає це проти неї — як доказ, що вона не краща за них?
А може, згадує уривками те, що сталося? Голі тіла. Пестощі. Хіть, що їй не належала. Не її бажання. Не її любов.
А може, найбільше її ранить саме те, що десь дуже глибоко, в найтемніших закутках душі, вона й досі тримається за те, що робило її життя простішим? І хоче пробачити їм. Сказати, що розуміє. Щоб усе це божевілля нарешті скінчилося. Щоб усі повернулися до нормального життя. А може, вона просто ненавидить себе за ці думки?
Бармен, попри всі зусилля, не міг не кидати погляду в бік єдиної відвідувачки. Тепер у кутку сиділа вже не дівча-тинейджерка, а молода, надзвичайно вродлива жінка. Він не хотів визнавати цього, але їй вельми пасував стан, у якому вона перебувала. Його серце тремтіло не так від уявлення її принад, як від того, як вона трималася. Одна думка вразила його до жаху: якби занурити її в ще глибший відчай, йому було б легше врятувати її й стати героєм. За цю думку йому було нестерпно соромно. Але він знав: найкращий спосіб упоратися зі складністю — визнати її і рухатися далі.
Він добре розумів, що сьогодні вже ніхто більше не завітає до його закладу. Однак терпляче чекав, що ось-ось з’явиться якийсь гідний парубок і дасть їй те, чого вона так відчайдушно потребує. Або, що ще краще — вона сама встане й піде, відмовившись від цієї ідеї. Але нічого не відбувалося. Вона все ще сиділа в кутку, майже нерухома, як статуя. Йому залишалося тільки мовчки спостерігати. Вона або занурилась у свої думки, або намагалася не думати взагалі — він не міг сказати.
Усе. Годі. Він програв цю битву. Не міг опиратися її впливу. Наче метелик, що летить на вогонь, бармен повільно підійшов до її столика.
— Я про те, що ви казали раніше, — мовив він. — Я старий. Безперечно, значно старший, ніж той, хто вам може знадобитися. Але якщо ви ще хочете бути з кимось… я хотів би стати тим чоловіком.
Вона не здавалася збентеженою. Радше здивованою.
— А що сталося з усіма тими порадами, які я почула від вас? — спитала дівчина.
— Я намагався вчинити правильно, — відповів бармен. — Змусити вас зупинитися, поки не пошкодували. Але, здається, ви не схильні передумати. Зрештою, я всього лише чоловік, який бачить дуже вродливу жінку і хоче провести з нею ніч.
— Не знаю, що сказати…
— Я бачу чарівну жінку, котра каже, що їй сьогодні потрібна безцільна, нераціональна, безглузда ніч із незнайомцем. Хіба дивно, що самотній старий чоловік захотів стати цим незнайомцем?
— Скільки вам років?
— Сорок дев’ять.
— Мені потрібна хвилина подумати.
— Я розумію. Тільки не зволікайте з рішенням, яким би воно не було. Вже одинадцята. Скоро комендантська година.
— Гаразд.
— Просто покличте, коли…
— Гаразд.
Дивне відчуття розлилося тілом бармена, коли він повернувся за стійку. Він почав уявляти, що може статися, якщо вона погодиться. «Усе гаразд. Ми дорослі. Я нічого поганого не роблю». Деякий час він думав, що допоможе позбутися вузла в животі. Потім знехтував усім, вихилив чарку, яку ще раніше пропонував відвідувачці, і з полегшенням відчув, що він вже не тремтить.
Не минуло й кількох хвилин, як чоловік відчув: щось змінилося в повітрі. Він одразу глянув у бік дівчини — напівсподіваючись, напівпобоюючись, що вона могла піти. Барменові навіть здалося, що помітив, як кілька сліз скотилися з її лівого ока.
— Бля… Блядь-блядь-блядь… — вилаялась дівчина, намагаючись стримати сльози. — У вас є вбиральня?
— Так. Одразу за баром. Я зараз відкрию, — озвався власник, витяг ключі й побіг до дверей. — Прошу.
Відвідувачка включила воду на повну, аби заглушити свій плач, і спробувала зібратись із думками. Та вдавалося це не дуже — чоловік чув усе, що відбувалося за дверима. Вочевидь, їй було необхідно виплакатись саме зараз.
Тим часом бармен мимоволі ставив себе на її місце. Ймовірно, вона розмірковувала, чи справді хоче пройти крізь усе це. Навіть із гіпотетичним чоловіком це було не так просто. А тут — конкретна особистість. І вона не мала жодного уявлення, хто він насправді. Не настільки дурна, щоб не розуміти ризиків. Усвідомлювала, як легко все може піти шкереберть, якщо він виявиться покидьком. Але навіть ці знання не допомагали. Вона ще не пройшла досить далеко шляхом саморуйнування, аби не сумніватися.
— Я хочу додати, — сказав бармен, коли дівчина повернулася. — Я не хочу, щоб на вас щось тиснуло. Давайте так: ви можете зупинити все будь-якої миті. Я не збираюся ні до чого вас примушувати.
— Гаразд. Я згодна, — рішуче відповіла вона. — Я піду з вами.
— Я би схитрував, якби сказав, що не радий вашому рішенню. Дайте мені хвильку закрити бар.
Заклад був маленьким. Уже за п’ять хвилин вони стояли надворі під навісом, ховаючись від дощу. Бармен зачинив двері й уже збирався сказати, що його машина за рогом, як по всьому місту залунала повітряна тривога.
— От підори! — вихопилося у чоловіка. Замість того, щоб запросити панну до автівки, він брудно вилаявся. — Ой! Вибачте…
— Не вибачайтесь, — заспокоїла його дівчина. — Йде війна. Вони й справді підори — ця русня. Тут є укриття?
— Мій бар у підвальному приміщенні. Він і є укриттям.
— Гаразд, спускаємось. Відчиняйте замок.
— Якщо ми не поїдемо просто зараз, доведеться ночувати в барі.
— Ви ж чуєте сирену?! Та мені, зрештою, байдуже, де це станеться.
Довелося хазяїнові знову відкривати всі двері й запускати живлення. Уже всередині він заварив ще чаю, і вони сіли за один зі столиків просто поговорити.
— У вас хтось воює? — спитав бармен.
— Так, — відповіла вона. — Батько, брат, дядько, двоюрідні брати й навіть тітка з чоловіком. А у вас?
— Я сам. Рідних нема. У лютому пішов у воєнкомат, але мене не взяли. В армії не служив, військової спеціальності не маю. Мабуть, вирішили, що з мене на передовій зиску мало. Спочатку волонтерив. А потім, коли знову дозволили продаж алкоголю, відкрив бар. Тепер майже весь прибуток щомісяця переказую на волонтерські проєкти.
— І зовсім нічого не лишаєте собі?
— У мене майже немає потреб. Мені треба лиш оплатити рахунки, мати їжу, заправити машину, ну і зрідка купити щось із одягу. От і все. Тому так — я можу собі дозволити витрачати гроші на перемогу.
Їх обох трохи збентежила невимушеність розмови. Усвідомлення того, що мало статися, тиснуло на дівчину. Обличчя її раптом змінилось, і вона різко промовила:
— Я хочу, щоб це якнайшвидше закінчилося.
— Гаразд, — гірко відповів чоловік. — Тоді не будемо цього робити.
— Ні. Ви мене неправильно зрозуміли. Я хочу, щоб це сталося. І я хочу, щоб це сталося швидко. Прямо зараз.
— От прямо зараз?
— Так! Зараз! Або ніколи!
— То, може, ніколи?
— Ні! Я! Сказала! Прямо! Зараз!
Бармен і дівчина різко підхопилися зі своїх стільців і опинилися обличчям одне до одного у вузькому проході біля стійки. Обоє раптом відчули себе ніяково — як підлітки, котрі не знають, що робити далі. В очах панянки світилася надія, що чоловік візьме на себе ініціативу. Бармен же, пам’ятаючи кращі часи, виявився не готовим до дії саме зараз.
— Може, візьмете мене за руку? — прийшла йому на допомогу вона.
Він незграбно посміхнувся й ніжно, наскільки міг, торкнувся тильною стороною вказівного та середнього пальців її ліктя. Потім лагідно провів ними по шкірі до долоні, і їхні пальці переплелися. Від цього дотику вона перестала тремтіти. Їй здалося, що по руці пробігло сонячне проміння, а тепло його руки вселяло інтимний спокій.
— Можна вас поцілувати? — спитав він.
«Що за питання? — подумала вона. — Після такого дотику — як можна не поцілувати?»
Вона ще не встигла як слід обуритись його нерішучістю, як її вуста вже були запечатані — щиро, жадібно, з тією самою пристрастю, що накопичувалася роками. Їм стало байдуже до всього довкола: до сигналу повітряної тривоги, що верещав, наче злякана дитина, до зрадливого свисту московської ракети, що летіла просто на них, і навіть до натхненної роботи українського ППО в небі над Дніпром.
Два самотні серця, нарешті, знайшли одне одного.
Коли все навколо почало тріщати, стіни складатися, а стеля — падати просто на них, бармен встиг штовхнути дівчину під стіл — перед тим, як його самого накрило уламками.
Свідомість бармена обірвалася.
***
— Агов! Пане! Ви мене чуєте? Чого ж я не спитала, як вас звати… Агов!
Він не хотів повертатися. Тут було краще, ніж там. Значно краще. І байдуже, що таке «тут», а що — «там». Але цей голос… Знайомий. Із ним пов’язане щось добре. Щось, чого давно не було. Щось, що вже здавалося втраченим. Щось, що тепер він більше ніколи не відпустить.
— Я щось пропустив? — пробурмотів він. Голос був чужий, глухий, ніби зсередини труби — радше хрипіння, ніж мова.
— Дякую тобі, Господи! Ви живі! — вона заплакала.
— Що сталося?
— По-моєму, це очевидно. В будівлю влучили. Ми під уламками двох поверхів. Ви відчуваєте руки, ноги?
— Руки — так. Ноги й спину — ні. А ви як?
— На диво, зі мною все гаразд. Тут поруч порожнеча, тож я навіть можу ворушитись. Єдина проблема — лежу обличчям у підлогу. Тобто я не побачу, як нас рятуватимуть.
— Скільки мене не було?
— Годин п’ять–шість. Я вже й не надіялась.
— Ви чули рятувальників?
— Так. Точніше — чула собак. Проблема в тому, що ми були у підвалі. Нас врятують останніми.
— Нічого. Поки чекаємо — можемо поговорити. Або поспати.
— У вашому стані спати не можна. Це я вам як майбутня лікарка кажу. Тому будемо розмовляти. Але спочатку — спробуємо допомогти рятувальникам знайти нас якомога швидше.
— У вас є ідеї?
— Так. Мій телефон зламався. А ваш при собі?
— Ні. Я залишив його в куртці.
— Шкода. Тоді в мене ідеї закінчилися.
— Зачекайте. Десь за півтора метра від мене я бачу чийсь телефон. Щось старе, типу Нокії 3210. Якби мені його чимось підчепити…
— Тільки не робіть різких рухів. Ніхто не знає, які саме травми у вас. Цілком можливо, ви ще живі тільки завдяки тому, що якась балка чи плита перекрила кровотік у поранених місцях. Спершу пошукайте щось…
— Уже дотягнувся.
— От дурень!
— Ви маєте рацію. На руці кровотеча.
— Сильна?
— Ні.
— Який колір крові?
— Звідки мені знати?! Тут темно.
— Скоріш за все венозна. Зробіть джгут із одягу. Порвіть сорочку, якщо треба, і міцно затягніть вище рани.
— Зробив.
— Як кровотеча?
— Краще.
— Тепер телефонуйте 101.
— «Ало, служба порятунку? Мене і ще одну дівчину засипало уламками після прильоту… Так… Ми були в підвалі. Тут бар. Так, я господар. Дівчина каже, що з нею все гаразд, але я її не бачу. У мене кровотеча на руці, я наклав джгут, не відчуваю спини й ніг… Ви нас уже пеленгували? Добре!.. Рятувальники давно працюють? Гаразд… Я не вимикатиму телефон». Агов, ви чуєте? Рятувальники вже близько, і вони знають, де нас шукати!
Але ніхто не відповів.
— Агов! Панно! Де ви? З вами все гаразд?!
У відповідь — тільки тиша.
«Мабуть, щось сталося. Треба терміново кликати на допомогу. Допоможіть!.. Чого це я кричу про себе?! Треба ж вголос!»
— Допоможіть! Людині погано! Чуєте?! Допоможіть!
Він волав кілька хвилин. Іноді зривався на хрип, але знову знаходив у собі сили добути звук з горла. Кричав доти, доки хтось не відсунув плиту перед ним, і він не побачив світло від прожекторів. За мить до нього дісталися рятувальники, натягнули кисневу маску й одразу щось укололи в плече.
— Там дівчина… Вона вже хвилин п’ять не відповідає… Знайдіть її, будь ласка… — прошепотів він.
— Що? — перепитав один з рятувальників.
— Він казав про дівчину тут поряд, — пояснив інший.
З полегшенням, що його нарешті почули, бармен охоче втратив свідомість.
***
За кілька днів бармен прийшов до тями в лікарняній палаті.
— А ви щасливою годиною народилися! — сказав лікар. — По-перше, стара радянська ракета не вибухнула. Якби вибухнула — сталася б пожежа, і ми б із вами зараз не розмовляли. По-друге, за словами МНСників, ви перебували в єдиному місці підвалу, яке не розтрощили великі уламки. Пів метра в будь-який бік — і ми з колегами замість чаклувати над вами вже кілька днів їли б пиріжки. По-третє, якби ви наклали джгут на п’ять хвилин пізніше, або якби рятувальники знайшли вас на десять хвилин пізніше — ви були б трупом. До того ж уламки впали на вас так, що перекрили всі внутрішні кровотечі. Вам не треба пояснювати, що почалося зі всіма тими пораненнями, щойно вас витягли? Так от, швидка довезла вас до Мечникова за чотири хвилини, хоча навіть із сиреною цей маршрут зазвичай не проходять менш ніж за десять. Вас оперували вже через сім хвилин після того, як вас витягли. Ви пройшли по межі життя і смерті настільки близько, що, за бажанням, могли б когось і з того світу прихопити.
— Зі мною в барі була дівчина, — говорити було важко. — На вигляд — до двадцяти. Хоча насправді старша. Рожева куртка, коротка світла джинсова спідниця, високі шпильки...
— Наскільки мені відомо, на місці трагедії знайшли тільки вас, — відповів лікар.
— Тобто вона не вижила?..
— Ні, ви не зрозуміли. Будинок, у який влучила ракета, був нежилим. У ту ніч там перебувала лише одна людина. І це ви. Ніхто не загинув, ніхто, крім вас, не постраждав. Сусідні будівлі, звичайно, зазнали ушкоджень, але всі люди, слава Богу, живі й неушкоджені. МНСники ще добу прочісували завали, розібрали все до фундаменту — нікого не знайшли. Ані тіла, ані фрагмента, ані натяку на те, що там була ще чиясь присутність під час удару.
— То хто ж тоді зайшов того дня до мого бару?..
— Не знаю… Може, ваш янгол.
