Такий пекельний пекельний дніпровський футбол

повість зі збірки «Дніпро — місто дивовижностей»

Передмова

Іменем Безодні, владою Пітьми, за підписом Ненародженого, що ще не прийшов, але мусить —

Іменем кіптяви з печей, де єретиків палили ще до сповіді —

Іменем чорного піску під язиком Юди, що не встиг прохрипіти каяття —

Проклинаю:

Тих, хто спалив мою відраду в мерзлоті забуття — хай жують попіл власного щастя, обпікаючись кожним ковтком.

Тих, хто тримав — і кинув, бо забув, що володіння — це тавро, що палає навіть після смерті.

Тих, хто зґвалтував любов мою, що жевріла століття, і кинув її, мов падаль на розплавлений камінь часу.

Тих, хто володарює — і глухий до чужої пристрасті, хто плекав байдужість, наче доблесть.

Тих, хто гірший за кацапа — бо зрадив не державу, а душу. А це — вже інша валюта гріхів.

Щоб земля під вами тріскалась і чаділа лоєм кісток.

Щоб з очей ваших дітей текла кров, а з рота — вугільна слина.

Щоб уночі вам шепотіли не мертві, а їхні язики — живі, слизькі, холодні, як жаб’яча смерть.

Щоб пам’ять про вас боліла тим, хто вас любив, — мов ножі, що не витягуються.

Щоб у ваших грудях билася не надія, а мстиві серця тих, кого ви зрадили.

Щоб кожен ваш світанок був прокляттям, а ніч — без сну, без спокою, без кінця.

Щоб ви жили вічно — і вічно розкладались, живцем у свідомості власного гнилля.

І це говорю вам я,

Перший після Світла,

Дзеркало Бога,

Хазяїн Сірчаної Платформи,

Гонитель праведних,

Винахідник сумнівів,

Небесопадник,

Множитель поразок,

Архітектор Крику,

Слухач крові, що ще не пролилась,

Коронований — Уперше і Востаннє,

Той, кого кликав Йов, а боявся Каїн,

Патрон усіх помилок,

Повелитель безсоння,

Темний ангел із синьо-біло-блакитним серцем, справжній фанат футбольного клубу «Дніпро»,

Сатана.

P.S. Не прощу вам, суки, знищення мого клубу.

I

Одного спекотного липневого дня, в самому серці Дніпра, просто посеред проспекту Яворницького, ніби з повітря — з’явився чолов’яга. Нічим не примітний. Його поява була настільки буденна, що помітив її лише дворовий пес на прізвисько Жоржик. І той — від несподіванки навіть гавкнути забув. Розвернувся й подався навтьоки — подалі від гріха, в затінок під каштаном. І там усе й забув — ще до того, як вклався подрімати.

У незнайомцеві не було нічого, за що могла б зачепитися пам’ять. Не високий і не малий. Не гладкий і не худий. Не чорнявий і не рудий. Ніякий. Одяг — буденний, по погоді: штани й теніска. Без сумки, без папки, без жодної ознаки мети. З обличчям, яке забуваєш одразу після того, як воно зникає з поля зору.

Йшов він спокійно. Без поспіху. Прямо до світлофора. Перейшов дорогу на зелений — як і личить законослухняному громадянину. І рушив у зворотному напрямку, вже по тротуару — просто до великої сірої будівлі, напроти якої й матеріалізувався.

Міська рада Дніпра, як і належить серйозній установі, жила з повагою до самої себе. Повага ця була сувора, дисциплінована — тут навіть поспішали з гідністю. Атмосфера чиновницького величу відчувалась, але тонко — наче партія третьої віолончелі в симфонії бюрократії.

Попри воєнний час, на вході ніхто не звернув на чоловіка уваги. Він просто зайшов разом із працівниками, що саме повертались з обідньої перерви. У холі незнайомець на мить зупинився, заплющив очі, вдихнув повітря — і задоволено посміхнувся. Потім упевнено рушив до потрібного кабінету.

Шлях до дверей опустимо — аби не допомагати кацапам наводити шахеди.

Зовсім скоро чоловік вже стояв у приймальні:

— Мені призначено, — лагідно, але впевнено промовив він і кивнув у бік кабінету шефа.

— Призначено? — здивувалася асистентка. — Чому ж я про це нічого не знаю?

— Подивіться уважно в розклад. Я наполіг вашій колезі, щоб зустріч була зафіксована. Сьогодні — четвер, 13:45. Я тут. Мій візит суто формальний. Я маю дотримуватись правил, встановлених іншими установами — вищого порядку, вищої влади, ніж ви можете собі уявити. Впроваджених задовго до вашого народження.

Секретарка, трохи розгублена, заходилася шукати розклад керівника — і таки знайшла. О 14:00 чітко значилось одне слово, написане почерком колеги: «зустріч».

«Як я могла це проґавити?!» — майнула думка.

— Нічого страшного, — мовив незнайомець, ніби відповідаючи на її думки. — Я й сам не раз опинявся в подібних ситуаціях. Головне — щоб зустріч відбулася.

— Як вас представити?

— Немає потреби. Я сам представлюсь.

— Але я повинна зафіксувати: з ким і коли у шефа зустріч. Ваше прізвище? Організація?

— Пані, я прийшов офіційно. За правилами, встановленими ще в часи народження світу. Обманювати я можу. Вмію. І залюбки. Але в цьому конкретному випадку — не маю права. Більше того: я застерігаю. Документування мого візиту — не у ваших інтересах. Особливо — того факту, що тут хтось мав справу з установою, яку я маю честь представляти.

— Гаразд... То бодай прізвище ви назвете?

— В мене немає прізвища.

— Як це — немає прізвища? Ви що, циган?

— Обожнюю здорову ксенофобію!

— Даруйте, ви ром?

— Не вибачайтесь, пані. Навпаки — я вважаю це приємною родзинкою вашої харизми. Чому, власне, циганів не можна називати циганами? Вони ж — цигани. І завжди були... циганами. Навигадували собі: тут — не кажи, тут — промовчи, а там — навіть і не думай! І це — демократія? Речі треба називати своїми іменами!

— І не кажіть! Ця європейщина — вже геть через край. Навіть думати страшно, щоб когось не образити...

— Радий, що ми порозумілись. Думаю, ми з вами ще обов’язково зустрінемось.

— Ой, та годі вам! Ви мене бентежите... своїм красномовством. Але як мені вас записати?

— В мене багато імен.

— Багато імен і жодного прізвища?

— Саме так.

— Ну і яке з них найвідоміше?

— Сатана.

II

Борис Альбертович Філатов — людина гострого розуму і непохитної волі. Він не терпить дурості й марнотратства часу, а надійність і прямота — його життєві кредо. Навіть у найскладніші моменти міський голова Дніпра демонстрував жорсткість, котра залишала мало місця для компромісів, а його дії завжди були чіткі й без зайвих емоцій.

Сьогодні зранку, як і зазвичай, він почав день із рутинної перевірки паперів, проте це не приносило жодного задоволення — ніби наганяло нудоту від необхідності робити те, що ніколи не хотів робити, але що ніхто інший за нього просто не зміг би зробити.

Всю першу половину дня Філатов займався тим, що вважав марною бюрократичною тяганиною — відписувався на нудні листи, затверджував формальні рішення і слухав численні доповіді, котрі насправді не мали жодного значення для реального життя міста. Важливо було виглядати зайнятим, але жодна з цих справ не викликала в нього ані іскри натхнення, ані навіть звичайної зацікавленості. Найгірше було те, що без нього цей мотлох ніхто не міг би рухати, і це змушувало його відчувати ще більший гнів і безсилля.

Думки крутилися у голові, як розлючений рій — Філатов розумів: сьогодні день буде вкрай важким, а його терпіння на межі. Ще й якийсь загадковий гість о другій змушував гостріше відчувати цю кволу рутину. Настрій остаточно згнив, і Альбертовичу дуже хотілося не стримуватися — хамити, різко відкидати будь-які нахабства, показувати, хто тут справжній господар. Саме в цей момент секретарка, яка з’явилася на порозі з обличчям білого від жаху, тихо промовила:

— Борисе Альбертовичу, до вас Сатана.

Філатов повільно підвів очі. Його погляд був колючим, важким — мов палець на спуску. Навпроти нього, на порозі — чоловік. На перший погляд — нічого особливого: простий одяг, звичайна постать, жодних візуальних претензій. Але щось у ньому було не так. Як зломаний метроном — трохи не в такт усьому, що навколо.

Філатов оцінив його миттєво. Як завжди — шукав слабкість, деталь, якою можна давити. Але цього разу… нічого. Навіть роздратування, яке зазвичай виривалося при вигляді чергового «важливого прохача», спіткнулося і зависло десь посеред грудей.

Натомість — холод. Ніби хтось відкрив вікно в іншу пору року.

Гість теж мовчав. Його погляд — уважний, але без виклику. Спокійний, навіть м’який — і від того ще небезпечніший. Він стояв так, наче вже давно тут. Просто чекав, поки господар помітить його присутність.

У кутку приміщення асистентка здавалася згустком нервів: руки тремтіли, погляд — у підлогу, мов боялася зустріти очі когось, кого не мала б бачити. Секунди розтягнулись, як перепалка між годинниковими стрілками.

— Дякую, Юліє, — нарешті мовив Філатов, не відводячи погляду від гостя. — Залиште нас.

Двері зачинились майже беззвучно, але у вухах відлуння було таке, ніби замкнулась кришка старого сейфу.

— Дозвольте, — невимушено промовив гість, вказавши жестом на стілець за столом для підлеглих.

Господар кабінету відповів лише ледь помітним кивком. Кивком, що більше пасував до наказу: сядь і не смій багато базікати. Повільно, майже з насолодою, він опустився в крісло, ніби той стілець — трон, до якого він давно звик.

— Ця зустріч — пуста формальність, — промовив він чемно, майже лагідно, з тією нещирою приязністю, що пасує дипломатам або душителям у білих рукавичках. — Я не хочу витрачати ваш...

— Хто ти? — перебив його Філатов. Коротко. Як постріл.

Гість на мить завис, нахилив голову — наче той, хто сподівався на інший початок. І все ж спробував зберегти тон:

— Ем-м... ваша асистентка щойно відрекомендувала мене. Я...

— Я повторюю: хто ти?

Голос Філатова був уже не різкий, а тихий. Тихий — як затишшя перед бурею, коли ще є шанс утекти, але вже нікому не хочеться.

— Борисе Альбертовичу, — гість усміхнувся знову, цього разу м'яко, як учитель першокласнику, якого вперше підловили з матюками,— ви впевнені, що хочете почути це вдруге?

Пауза. Він знову глянув прямо у вічі меру, повільно — наче перевіряючи глибину.

— Я тут з офіційною місією. Є чіткі правила невтручання у світське життя людей з боку моєї установи... і тієї організації, що виконує, скажімо так, протилежні функції. Свобода волі — це святе. Для всіх. Навіть для Нього. Тому коли я з’являюсь у містах без очевидної причини, я зобов’язаний повідомити місцеву владу. Щоб не було... інцидентів. Адже нікому не потрібна ще одна війна. Особливо між нами.

У кабінеті запанувала тиша. Та тиша, яка не означає спокою, а нагадує глухий звук перед тим, як лід тріскається під ногами.

— Слухай сюди, клоуне, — Борис стиснув кулаки. — Дніпровська мерія — не цирк. Мій кабінет — не місце для циркових номерів. Хто тебе взагалі сюди пустив?! Охороно!

— Я вам не раджу цього робити, — спокійно мовив гість. Той самий, що сидів, мов у себе вдома. — Розумієте, поки мені нічого не загрожує — я не маю права використовувати свої сили. Але все зміниться, щойно хтось наважиться напасти. А згідно з домовленістю... у такому випадку місто належатиме мені на добу. Ви справді хочете, щоб Диявол — у всій своїй могутності — отримав контроль над Дніпром хоча б на двадцять чотири години?

У дверях стрімголов з’явилася Юлія — секретарка. Вона кинулась до мера й впала навколішки — як у поганому фільмі про Середньовіччя:

— Борисе Альбертовичу, будь ласка… повірте йому. Це дійсно… Сатана. Прошу вас, рідненький…

— Опануйте себе, Юліє, — сухо відповів мер, лише мимохіть здивувавшись, як вона могла почути розмову крізь звуконепробивні стіни?

Коли двері за нею зачинились, відвідувач промовив:

— Ваша Юля давно працює на «зелених». Те, що відбувається в цьому кабінеті, давно вже не секрет. Тому вона й з’явилася так вчасно.

Філатов спробував щось сказати, але не встиг. Гість продовжив:

— Як бачите, я можу бути корисним. Просто так. Від щирого серця. Мені нічого не потрібно.

— Якщо вам нічого не потрібно, то що ви тут робите? — парирував Борис.

— Слушне питання. Я маю лише повідомити про свої наміри. Не узгодити. Не отримати дозвіл. Повідомити. І все.

— Гаразд. Повідомляйте.

— Сьогодні вночі я проведу матч на «Дніпро-Арені».

— Матч? Ви серйозно?

— Абсолютно!

— Досить нетипове бажання… для Сатани.

— Я розумію ваше здивування. Але зрештою ми всі — лише відлуння того, чого прагнули понад усе. А я — лише на вершині цього харчового ланцюга.

— Яке я маю відношення до «Дніпро-Арени»? Вона не належить місту — вона у ПриватБанку. А щодо матчів — звертайтесь до військової адміністрації. Тільки там дають дозволи на публічні заходи. Все, що стосується футболу — до УАФ. Вам у Київ.

— Ви мене не зрозуміли, пане Борисе. Мені не потрібні дозволи. Я прийшов саме туди, куди слід. Попередив вас про захід, що відбудеться цієї ночі на «Дніпро-Арені». Ваше завдання — прослідкувати, щоб ваші люди не перетинались з моїми. А я — догляну за своїми. Можете проігнорувати попередження. Але якщо щось піде не так — розгрібати будете ви.

— Вночі, кажете? А про комендантську годину чули?

— Борисе Альбертовичу! Господь з вами! Невже ви серйозно думаєте, що мене може зупинити якась комендантська година?! Вона у вас у Дніпрі якась особлива? Із святою водою та екзорцистами?

— І це допоможе?

— Звісно, ні. Пане Борисе, ви — міський голова Дніпра, доросла, успішна людина. І вірите в казки про чарівну воду і чуваків, які закляттями виганяють бісів? Друже мій, запам’ятайте: ні зло, ні добро не виникають на порожньому місці. Це системна робота, яку не знешкодиш ні чудотворними рідинами, ні магічними словами. Щоб створити зло — треба докласти зусиль. Щоб створити зло — треба постаратись. А щоб його подолати — вдесятеро більше. З добром — те саме. Тому нам обом вигідно, щоб цієї ночі на «Дніпро-Арену» ніхто не зайшов. І ніхто не вийшов. Домовились?

— Чому саме «Дніпро-Арена»?

— Відповідь складна. Але я можу заспівати.

Двері раптом розчахнулися. Із приймальні повалили всілякі потвори: зомбі, скелети, привиди, чорти, демони. У кожного — музичний інструмент. Хтось тримав гітару, інший — барабан, ще один — флейту. Вони мовчки розмістилися по периметру кабінету, стали в два ряди — і, наче за невидимим наказом, заграли гімн футбольного клубу «Дніпро». Солював особисто Гість:

— Синьо-біло-голубий —

Це наш прапор бойовий.

Так призначив жереб злий:

Дніпре, я назавжди твій!

Знає Бог - наш отаман:

Програш - то не для дніпрян.

Гасло в нас з ясел вросло:

Лиш - тріумф, лише - Дніпро!

В світі більше не було

Клубу ліпше за Дніпро.

Бо насправді шар земний

Синьо-біло-голубий.

III

Маестро був добротним воїном — не простим солдатом, а лідером. Тим, за ким люди йшли на смерть.

Для нього війна почалася ще на Майдані й тривала безперервно — вже майже дванадцять років. І він досі дивувався — як це: не втомився?

Іноді, аналізуючи власне життя в пошуках нових-старих викликів, він доходив висновку, що ще зі старших класів — на зламі століть — став адреналіновим наркоманом. У гонитві за враженнями Тоха Марцинайко, гордий носій позивного Маестро, не здобув диплома, не зробив кар’єри — і весь віддав себе дніпровському позафутбольному руху.

Він довгий час навіть не замислювався: а за рахунок чого живе? Просто гроші самі йшли до рук. Ні, Антон не був ані жадібним, ані корисливим, ані з тих, хто за будь-яку ціну тримається за вигоду. Такі речі його не цікавили. Він — з тих, хто почувався б комфортніше за часів лицарства, ніж у світі, де остаточно перемогли ринкові відносини.

Саме тому Маестро підсів на жагу до пригод. А маркетинг його ніколи не цікавив.

Перед бійкою в Тохи завжди свербіли долоні. Бувало, в Харкові, перед дербі з «Металістом», стояли вони на якомусь шкільному подвір’ї, чекали на візаві з ультрас господарів. Усі намагалися якось розслабитися, підбадьорити себе й один одного. А Маестро стояв осторонь і люто, майже з жадібністю, чухмарив долоні.

Так і тепер. За п’ять хвилин — штурм ворожого окопу. Свербіж — дикий, а тактичні рукавиці не зняти. Треба відволіктися:

«Анумо згадаю той самий виїзд… найдивніший!»

Ту поїздку він не забуде ніколи в житті.

Нульові й початок десятих — це золотий час українського футболу. У власників клубів з’явилися великі гроші — не лише на дорогих гравців, а й на фан-сектор. Часи, коли на гостьові матчі фани добиралися «собаками» (тобто кількома електричками, і безкоштовно, звісно), вже минули. Але не цього разу. Тоді, у грудні, інакше на Майдан зі сходу та півдня України дістатися було важко.

Проблеми почалися вже в П’ятихатках. Місцева влада скасувала всі приміські потяги в західному напрямку. Але вчасно прибула підмога від ультрас Запоріжжя і Кривбасу. Фани майже вкрали цілу електричку. Зрештою, сполучення між П’ятихатками та Знаменівкою відновили.

Далі — за дві доби дороги — були і бійки з «Беркутом» на станції ім. Шевченка, і побиття в Миронівці тітушок, які автобусами їхали з Одеси на Київ. Виходити довелося на Караваєвих Дачах — київський приміський вокзал уже був під контролем спецпризначенців.

Але який це був драйв — зустріти на Грушевського, біля стадіону «Динамо», ультрас «Металіста»! І піти разом, кожен зі своєю розою — футбольним шарфом клубу — давати пизди ментам і беркутні!

По ворожому окопу почав працювати міномет. А це означало одне — наші пташки вже в небі.

— Працюємо, хлопці! — дав наказ своєму підрозділу Маестро.

Він уже був готовий вистрибнути з укриття разом з побратимами, як хтось раптом посмикав його за плече. Різко розвернувшись, Тоха побачив чоловіка в цивільному. Він спершу навіть не повірив своїм очам. А за мить упізнав його.

— Привіт, Маестро! — завзято промовив чоловік у цивільному. — Як ся маєш?

— Життєствердно, — відрізав Маестро. — Що ти тут робиш?

— Тебе шукаю. Можемо поговорити хвилинку?

— Ні. Ти не вчасно. Штурм почався. Мої вже пішли. Мені тре...

— З твоїми все гаразд. Вони під захистом нечистої сили. Ми можемо поговорити хвилинку у більш спокійному місці?

— Даруй, не можу згадати твоє ім’я...

— Я нагадаю. Дай мені руку.

Щойно їхні долоні з’єднались — усе навколо змінилося. Вони опинилися в геть іншому місці. Тоха не сплутав би це ні з чим — фан-сектор «Дніпро-Арени».

— Як?! — тільки й видушив Антон, ще не відійшовши від подиву.

— Просто так я свої секрети не продаю, — посміхнувся чоловік.

— Хто ти?

— Представлюсь. Але трохи згодом. Спершу вислухай. У мене для тебе є одна пропозиція.

— А як же мої люди?!

— От Хома, що не вірить! Все з ними гаразд. Я ж сказав — під захистом. Вони вже провели зачистку. Всі живі, здорові. Взяли вісім полонених. Он, дивись.

Чоловік показав на ісполинський екран «Дніпро-Арени», де транслювалося відео з дрона — саме тієї позиції, яку штурмували бійці Маестро. І справді, все було добре.

Тоха встав, зробив кілька кроків до виходу, постояв, озирнувся.

— Ти поговорити хотів?

— Так, — кивнув чоловік. — Власне...

Але не встиг закінчити. Наступної миті в щелепу прилетів хук правою. Зазвичай після такого муперник Маестро падав одразу. Але цей — витримав. Нокдаун вийшов видовищним — аж щелепи клацнули. Втім, чоловік підвівся швидко.

— В мене руки свербіли, — спокійно, майже врівноважено пояснив Тоха. — А ти мене лишив доброї бійки.

— Справедливо, — спокійно відповів знайомий, намацуючи щелепу. — Претензій не маю. Тепер можемо поговорити?

— Кажи.

— Я хочу сьогодні вночі зіграти тут матч.

— А я тут до чого?

— А до того, що ти — один із лідерів фанатського руху «Дніпра». Старого «Дніпра». Не тієї блядської підробки, що здохла рік тому. Саме тому тільки ти й подібні до тебе маєте право зараз презентувати футбольний клуб «Дніпро».

— Ти ж розумієш, що я жодного разу не футболіст? Я фанат. Нє — попинати м’яча з хлопцями під пиво, звісно, можу. Але «Дніпро-Арена»?.. Тобі не здається, що це вже перебір?

— Не переймайся. Це не проблема. Найкращі тренери вже чекають..

— І кого ти хочеш у команду?

— Я думав, імена назвеш мені ти. Бо ти найкраще знаєш, хто з твоїх побратимів гідний одягнути футболку з ладдєю на серці.

— Найгідніші вже не з нами.

— Це не проблема. Де б не блукали їхні душі — на цю ніч я поверну їх.

— Нічого собі заявочка... Починаю розуміти, з ким маю справу. Як тебе, чорта, занесло в наш дніпровський рух?

— Я не чорт. Я — вище. І взагалі — я вболіваю за «Дніпро» ще з часів Брянського технікуму. З самої першої гри в березні 1919. Суто випадково вийшло. До того я багато разів був на футболі — в різних країнах. Але все головним чином по роботі. А от для душі — жодного. А тут я взагалі на студентські більшовицькі збори прямував. І тут — футбол. Просто на пустирі за Галицькою площею. Зараз там сквер за Українським Домом, той, що раніше ДК Ілліча називався. Уяви: пацани — 14–17 років. Грають проти мужиків з Харківського паровозного депо. Тим усім — під тридцять. Дехто з малих вперше в житті бачив справжній м’яч. Але як вони грали! За перші 15 хвилин пропустили тричі. Не здавались. Атакували. Хоч нічого не виходило. Перед самою перервою ще один пропустили. По дурості — самі собі забили. Я бачив, як вони впали духом. Як їм було гірко й боляче. Я вже думав піти. Але тут — виходять на другий тайм, а в очах у них — злість і азарт. Парубоцький азарт. Спершу подумав — хтось їм допоміг. Обійшов увесь пустир — нікого. Вони самі. Без тренера. Без підказок. Самі. Програли, звісно, 4:7. Але який дух!.. Після того я не пропустив жодного матчу за всі сто років.

— То ти краще знаєш, хто гідний грати за «Дніпро» після ста років вболівання...

— Ні, Маестро. Фани мають вирішувати самі. А фанатському руху — не сто років. Йому — зо сорок. Він народився у вісімдесятих. А ти знаєш усіх його дідів.

— Гаразд, чорте. Ось тобі список. Це наша команда на сьогоднішній матч.

— Я ж тобі казав — я не чорт...

— Та мені похуй, хто ти і як тебе звуть. Вважай, що «Чорт» — це твій позивний. Мені ж якось треба тебе називати для списку.

— Маестро, ти не зрозумів: я не граю...

— А список каже, що граєш. Якщо я зможу вийти на поле і не виглядати, як каліч, то Чорт — точно зможе. До речі... А проти кого ми сьогодні гратимемо?

IV

Погода в Раю зіпсувалась.

Спершу зникло світло — не різко, а як при затемненні: сонце, здавалося, відмовилось світити на повну. Потім з небес спустилася хмара, геть не місцева — ні тобі перлинного срібла, ні бавовняного білого. Вона була густа, як дим у кальянній, з вкрапленням багряного. А потім — легкий запах сірки. Але не тої, що від сірників, а такої... французької. З ноткою вишуканої декадансної розпусти.

У пташок зів’яли пір’ячка. Арфи захрипіли. Одна херувимська колісниця, пролетівши над брамою, спіткнулась об крило і круто пішла в піке. А небесні троянди, що зазвичай не в’януть, нараз почали ронити пелюстки.

Бо він ішов.

Сатана.

Не в образі дракона, не з копитами й не з хвостом. А в простому людському одягу, наче хотів загубитися в натовпу, і з обличчям, на якому був написаний вік — точніше, вічність. Йшов неквапливо, з сигарою в зубах, ніби на прогулянку Набережною Невинності. Йшов до воріт раю.

Брама — велична, перламутрова, з інкрустацією цитат із Блаженного Августина — стояла щільно зачиненою. Під нею, скрутившись калачиком на хмарі, солодко сопів Апостол Петро. Його ключі від раю були прив’язані до пояса мотузкою, а з рота стирчала соломинка. Зубочистка для праведника.

Сатана зупинився. Озирнувся. Легкий усміх торкнувся кутиків вуст: не щасливий — поблажливо-іронічний.

Потім глянув на сплячого сторожа:

— Це ж треба, кого поставили на двері... По блату, не інакше.

Здмухнув попіл із сигари, зробив крок уперед і делікатно, по-людськи, поторсав святого за плече.

— Петре.

— Ммм… Пруська мідь… Я не винен… — забурмотів той, ще не прокидаючись.

— Петре, прокинься. У тебе відвідувач.

Святий Апостол розплющив очі. Поморщився. Потягнувся, буркнув щось собі під ніс, підвівся на лікоть. Спершу він узагалі не зрозумів, що не так. Просто стало якось... тривожно. Не по-райському.

— Що за чортівня? — почав він і саме в цю мить зустрівся очима з Гостем.

— Вгадав з першого разу, — злегка вклонився Сатана. — Але я сьогодні — не за чортівню. Я — прохач.

— Ти... що?! — Петро рефлекторно потягнувся до ключів, потім згадав, що вони у нього на мотузці, і зніяковіло відсмикнув руку. — З миром?! Ти?!

— З миром, Петре. Без фокусів. Маю до тебе прохання. Без кривавих контрактів, обіцянок вічної муки і душ у заклад. Обіцяю.

З глибини Раю почувся скрегіт. Брама раптово клацнула й трохи прочинилась — рівно настільки, щоби можна було виглянути. І саме це й зробила голова святого Стефана, небесного покровителя каменярів:

— Хто, курва, згидив погоду?! — обурено пролунало зсередини.

Його очі вп’ялися в Сатану. Настала тиша.

Потім — хряск!

Брама захлопнулась, і з-за неї почувся ланцюговий ляск замків, защіпок, шухлядок, засувок, і навіть глухе скреготіння сейфового колеса.

Святий Петро зітхнув.

— Ти ж розумієш, що мені тепер за це буде? Навіть якщо ти й справді з миром.

Сатана посміхнувся ще ширше.

— Ти вислухай спочатку. А там уже вирішуй, кого підставляєш — себе, чи систему.

— Почекай, — раптом сказав Петро й відсунув Сатану легеньким рухом, як старенька — чергу в поліклініці, коли згадує, що забула талон у сумці.

Він дістав із-за пояса крихітний театральний бінокль. Примружився, приклав його до очей. Помовчав. Потім засунув бінокль назад і витяг вже військовий — зразка НАТО. Повозив по небу. Не задоволений, буркнув щось собі під ніс, дістав підзорну трубу, виставив триногу. Подивився.

Сатана тим часом, з вічливістю, якої від нього годі було чекати, спробував щось сказати:

— Послухай, я ж...

— Тихо, — різко обірвав Петро, не відриваючи ока від труби.

Далі дістав телескоп. Установив. Знову подивився. Знову буркнув щось на кшталт «Біс його зна», підняв із хмари невеликий дрон. Одним рухом запустив — і той з дзижчанням зник у небі. Поки безпілотник повертався, Сатана пробував іще раз:

— Справді, я прийшов із...

— Цссс! — спокійно, але рішуче просичав Петро.

Коли дрон повернувся, Петро вхопив у руки рацію:

— Четвертий взвод ангелів! Перевірити сектор алеф дріб 74 омега-ню. Повторюю: сектор алеф дріб 74 омега-ню. Ймовірне просочення супротивника.

Із-за воріт у небо вилетіла дюжина ангелів — синхронно, із шипінням реактивних систем залпового вогню. В хмарах залунали команди: «Відступи праве крило!», «Шостий, готуй мікроспис!», «Не стріляй по тінях — це я, дурень!».

Сатана мовчав. Довго. Потім зітхнув, схопив Петра однією рукою, легко, як пластикову ляльку, підняв угору, тримаючи на витягнутій руці.

— Що ти, сука, робиш?

— Шукаю твоє військо... — хрипко, але стійко відповів Петро.

Диявол знову зітхнув. Цього разу навіть трохи по-батьківськи. Опустив Петра в хмару. Той зник у ній, наче в пінній ванні, тільки з бухтінням: «Нема на вас пророка…»

— Петре, — лагідно мовив Сатана, звертаючись до хмари.— Петрусю. Слухай, ну не можна ж так. Я ж по-хорошому. Без попелу. Без прокльонів. Без рогів, як бачиш. Вийди. Побалакаємо. Як двоє працівників системи.

— Я зайнятий... — почулося зсередини хмари. — Мене немає вдома. Передай по Вайберу.

— Петре,— втретє вже, голосом більш роздратованим, але все ще дипломатичним,— я ж не прийшов тебе вербувати. Я ж не Волдеморт, не «той, кого не можна називати». Я — інституція. Співробітник! Маємо устав! Дисципліну! Спецодяг, зрештою!

Відповіді не було. Тоді Сатана нахилився, підібрав хмаринку — акуратну, круглу, як стиглий зефір, і щільно притулив її до воріт. З того боку почулись обурені голоси:

— Це що таке?

— Чому пішов дощ?

— Я не реєструвався на циклон!

— Мій вінок із лавру знову злипся, як в Одесі у п’ятдесят сьомому...

Сатана нахилився до хмаринки, і рівним, глибоким голосом мовив:

— Ти бачив фільм «Післязавтра»?

— Бачив... — почувся невпевнений голос Петра.

— Добре. Якщо ти негайно не вийдеш і не вислухаєш мене — я зроблю тут ще гірше.

Мовчанка. Потім тихе булькання. І Петро — нарешті — виринув із хмари, як морська свиня з піни, мокрий, сердитий, але принаймні живий.

— Та ну вас до біса... — пробурмотів, створюючи перед собою масивний різьблений стіл із золотими ніжками. Сів у крісло-трон. І поманив гостя. Для нього — табурет.

Сатана сів. Без жодного нарікання. Сів — і усміхнувся.

— Ну, давай, — зітхнув Петро, витираючи лоба. — Кажи вже, чого приперся.

— Прийшов просити дозволу на тимчасовий вихід. Двох.

— Кого саме?

— Ультрас. Дніпровських.

— Ультрас — це що, новий гріх?

— Навпаки, Петре. Це — нова форма мучеництва. І вболівання.

— Якого ще вболівання?!

— Петре, ти взагалі знаєш, що таке футбол?

— Даруй, я не розбираюсь у ваших пекельних тортурах.

Диявол зітхнув і з підкресленою театральністю підняв погляд вгору:

— Господи, допоможи… І ці люди невігластво вважають за порок.

— Незнання — то не гріх, — поважно відповів Петро, — не бажання знати — от де гріх!

На мить він ніби перетворився на мудреця. Але лише на мить.

— Гаразд, — кинув Звір. — Я про це, звичайно, пошкодую, але принаймні спробую… Розумієш, Петре, футбол — це така командна спортивна гра…

— Так, так, так, — перебив його апостол. — Пригадую. В пізньому середньовіччі ганяли чолов’яги громадного м’яча — село на село. Зуби летіли, кістки тріщали, іноді когось і затоптували насмерть. Однозначно пекельна забавка!

— То не той футбол! — рявкнув Сатана так, що стіни Раю на мить набули легкого бордового відтінку.

Петро завмер. Замовк. Навіть дихати перестав.

Сатана зрозумів, що дав зайвого, і вже тихіше додав:

— Я перепрошую. Цього більше не повториться.

— От тобі й на! — здивувався апостол. — Сам Диявол вибачається! Щось у лісі здохло… Мабуть, той ногом’яч таки справді важливий для тебе.

— Авжеж важливий! Інакше навіщо б я сюди перся? Я, знаєш, задоволення від цього місця не отримую.

— Гаразд. Поясни мені ще раз. Просто. Як для дитини. Що таке цей твій футбол?

— Це спортивна командна гра, в якій з м’ячем можна взаємодіяти лише без рук. Тільки два гравці — по одному в кожній команді — мають право торкатися м’яча руками…

— Стоп. Стоп. Стоп. — Петро підняв палець. — У мене одразу два питання. Якщо можна взаємодіяти м’ячем будь-чим, хоч би й сракою, то чому гра зветься футбол, а не, прости Господи, ессбол?

— …

— І друге: якщо у кожній команді є гравець, який має повне право брати м’яча до рук, як, скажи на милість, ця гра досі зветься «футбол»?

Сатана поклав руку на лице. Витримав паузу. Потім заговорив повільно, з металом у голосі:

— Якби ти бодай раз побачив цю гру, в тебе б таких питань не виникло. Просто так склалося, що у футбол здебільшого грають ногами.

— Чому?

— Через гравітацію, дурилко. М’яч скаче по полю, але врешті зупиняється на землі. Ану-но, спробуй вдарити по м’ячу сракою, коли він лежить. Уявив? Добре. Надіюся, тема ессболу на цьому закрита.

— Умовно, — хитро відповів Петро. — Знаєш що, вірити Сатані на слово — собі дорожче. Я краще прочитаю правила футболу, затверджені ФІФА.

Апостол витяг із шухлядки столу невеличку книжечку, повернувся на кріслі спиною до відвідувача й почав читати, муркочучи собі щось під ніс.

За кілька хвилин Петро різко обернувся:

— Ти можеш мені роз’яснити одну річ?

— Питай.

— У кожній команді є воротар?

— Так. У кожній.

— І тільки він має право грати руками?

— Саме так.

— А в нього є ключі? — перепитав Петро.

— Які ще, до біса, ключі?!

Петро урочисто розвів руки й показав на ворота за спиною:

— Диви: я — теж воротар. Це — мої ворота. І в мене є ключі. Ось вони!

Він витяг із-за пояса в’язку, на якій глухо дзенькнули кілька старовинних, неймовірно складних ключів — більше схожих на сувеніри з барокової Венеції.

Диявол важко зітхнув:

— Так… Цей матч буде довгим.

— Слухай, — озвався святий. — Я ніяк не можу збагнути: як пов’язані між собою цей футбол і дві світлі душі праведників?

На обличчі Диявола спалахнули промінці надії:

— Чудове запитання, Петрику! Ці двоє праведників за життя були футбольними фанатами. Вони пристрасно підтримували команду під назвою «Дніпро».

— Себто не грали?

— Саме так. Вони не гасали за м’ячем. Зате влаштовували яскраві шоу на трибунах, заряджали стадіон речівками, піснями, енергією. Вони були серцем фан-сектора.

— Я не можу повірити, що люди добровільно марнують час на таку маячню, — Петро похитав головою, потрясаючи книжечкою футбольних правил. — Це ж повна нісенітниця.

— Просто ти вже давно не бував на Землі, Петрусю. Світ за два тисячоліття дещо змінився. Футбол став витонченою насолодою. Особливо коли грають майстри. А коли до цього додається ще й щось особисте, коли ти асоціюєш себе з клубом, — це вже не гра, це мікромодель життя.

— Припустімо. Але в наших законах нічого не сказано про те, що Диявол може, з якоїсь надуманої причини, бодай на мить забрати праведну душу. А ти хочеш забрати дві.

— Та забудь ти, хто я. Зараз я тут не як князь пітьми. Перед тобою стоїть звичайний фанат «Дніпра». Я прошу — не вимагаю, не шантажую, не тисну — просто прошу поважного чиновника піти мені назустріч і відпустити на ніч двох членів нашої фан-спільноти. Клянуся, зранку поверну, як узяв. Без жодної подряпини. Будь ласка, Петруньчику.

— За дві тисячі років перед цими воротами не з’явилося жодного прохача з футбольних фанів. Ти — перший. Значить, не такий уже ти простий уболівальник, Звіре.

— Скажи, що мені зробити, аби ти бодай замислився над моїм проханням?

— Що я чую?! Сам Сатана мені хабаря пропонує?

— Навіть не жартуй так! Я це роблю не як інтриган чи спокусник. Я це роблю для душі. І, виявляється, щоб вчинити добру справу, треба пройти такі випробування, що наші кола пекла здаються поїздкою в Діснейленд. У нас над клієнтами так не знущаються, як ти наді мною біля цих воріт.

— Добру справу? Я щось пропустив?

— Уяви собі місто в Україні. За 150–200 кілометрів від фронту. Іноді прилітає, але не так, як у Харкові. Та з Харковом нині пов’язані дві футбольні команди. Вони грають не вдома, втім існують. А у Дніпрі футбол убили. Спершу, у 2019-му, знищили ФК «Дніпро». А рік тому той самий негідник ліквідував і його сурогат — СК «Дніпро-1». І вже цілий рік у прифронтовому місті немає футболу. Немає навіть надії, що щось з’явиться найближчим часом. Розумієш? Місту потрібен цей матч, щоб відчути себе живим. Фанатам — щоб нагадати собі й іншим, що вони ще існують як спільнота. А містянам — щоб знову відчути гордість за те, що вони дніпряни. Бачиш? Усім потрібен цей матч.

Петро довго вдивлявся у вічі гостя. Мовчав.

— Якось не дуже переконливо, — нарешті промовив він. — Та й твоя ідея — пустити до Колізею простих містян до померлих душ — не найкраща. Вважай, що я її не чув. Не дякуй.

— Не Колізей, а стадіон, — поправив святого нечистий. — І я не збирався пускати на «Дніпро-Арену» жодної живої душі. Тільки учасники матчу. І, згідно з правилами, — мер міста. Все. Саме тому я хочу провести гру вночі. Я хочу, щоб цей матч дніпряни побачили уві сні.

— Я б і радий тобі допомогти, — зітхнув Петро, обпершись ліктями об браму. — Але дай мені бодай одну серйозну причину. Ну от таку, щоб я не тільки дозволив, а й сам пішов з вами дивитися той матч. Ну?

— Заради культурної спадщини міста! — вигукнув Диявол, сподіваючись схопити хвилю.

— Мимо.

— Заради духовної реабілітації поствоєнного суспільства!

— Надто загально.

— Для відновлення локальної ідентичності й колективної пам’яті?

— Ще гірше. Слухай, ти говориш, як брошура ООН… Що не дивно — воно ж під твоїм патронатом.

— Заради мрії. Заради хлопчиків, які більше не мають на кого рівнятися. Заради…

— Все, — відмахнувся апостол. — Не вгадуєш. І я втомився.

У цю мить на них упала велика, жива тінь. Сонце наче хтось накрив пір’ям.

— Що за чорт?.. — почав Петро, але миттєво прокашлявся. — Перепрошую. Що за чудо?

Це було не що інше, як повернення додому Архангела Гавриїла. Його велетенські крила, сяйні й вітряні, затуляли небо, мов два білосніжні банери.

Приземлившись, Гавриїл дружньо простяг обидві руки: праву — Петрові, ліву — Дияволу.

— Хлопці, мир вам, — мовив він з усмішкою.

— Миру й тобі, Гавриїле, — буркнув Петро, — але поки що ти з нами, а не з раєм. Бо Звір — біля воріт. А коли Звір біля воріт — сам розумієш.

— Ясно. То в чому тут справа?

Сатана вже вкотре стисло переповів історію — про Дніпро, фанів, про гру, яка має стати сном надії для міста.

Гавриїл уважно слухав. У його очах, звичних до одкровень, з’явилася дивна, людська ніжність.

— Чув я… Про ваш Дніпро. Співчуваю, Звірю. Я б сам не витримав, якби розчинилася в історії моя Трієстіна. О, то були часи… Сектор BiancoRosso, хлопці з Альтамаріни, дербі з Удінезе…

— О-о-о, Трієстіна! — ожив Звір. — Пам’ятаєш їхній камбек у фіналі Кубка Легіону?

— Та як же! — Архангел аж блиснув очима. — А ті банери з цитатами Данте?

Вони заговорили на чистому фанатському, Петро ж стояв між ними, як селянин у хімічній лабораторії. Згадувались і «Capo Ultra», і «Curva Sud», і хтось на прізвисько Бруно, який нібито колись провів тайм у небі, бо заліз на верхівку купола.

І коли врешті-решт Сатана між іншим кинув:

— Але ж, на жаль, наш друг не відпускає душі…

На Петра вже дивилися дві пари очей, і обидві — з м’яким осудом.

— А чому ти, власне, не відпускаєш? — спитав Гавриїл просто.

— Бо... Бо з Дияволом праведників не відпускають. Бо… нема прецедентів. Бо якщо ми це дозволимо, то всі душі розтягнуть по світах, і…

— Петре, — перебив його Гавриїл. — Це ж на футбол. Це добра справа.

Апостол мовчав. Вітер колихав його бороду. Десь унизу клекотало земне життя.

Він зітхнув. У його серці щось клацнуло, як засув на старій скрині.

— Під твою відповідальність, Гавриїле, — тихо сказав він і підписав запит пекла.

Сатана урочисто взяв пергамент. Ворота повільно, безшелесно відкрилися.

І звідти — ніби з глибини сну — вийшли дві світлі душі.

Одна тримала шарф із написом Dnipro Ultras, інша — банер з гербом, з якого осипалось трохи хмари.

Сонце знову засяяло. І здавалося, ніби весь рай трохи усміхнувся.

V

Роздягальня «Дніпро-Арени». Порожня, мов храм після служби. Простора, зручні шкіряні крісла стоять, як мовчазні вартові. Яскраве світло зі стелі відбивається в хромованих поверхнях шафок, холодно блищить, мов операційна. Навколо — стерильна, гнітюча тиша. Така, що нависає над плечима. Як після фіналу, який програли не просто з рахунком — програли душу.

Маестро сидить. Нерухомо, застигло. У формі — тій самій, що багато років жила в його пам’яті, як мантра: синя футболка з білою смугою, зсунутою вліво, — точно до серця. А на смужці — герб. Ладдя. Не просто логотип. Святиня. Символ. Наш зв'язок ще зі стародавньої Руссю. Знак того, заради чого варто було дожити — і вмерти.

Він не рухається. Завмер, мов боєць у траншеї, який чекає свисту. Очі снують по стінах, ковзають по металу шаф, по лініях плитки, як пальці по клавішах — без музики, без порядку. І раптом — ніби хтось тихенько клацнув тумблер у його голові — з глибини виринає те, що не мало б виринати. Те, що мав би вже забути.

«Край наш козацкий…

На бєрєгу большой рєкі…»

Він мружиться, змахує рукою, як від нав’язливої мухи. Даремно. Старий довоєнний фанацький заряд, мов дух, упертий, липкий, повзе далі.

«Єсть команда Днєпр…

За нєйо болєєм ми… »

Він стискає щелепу так, що хрускає. Глибоко вдихає — крізь ніс. І спльовує. Гнівно. Презирливо.

«Усе перекласти. Кожну сучу букву. Навіть якщо доведеться вмерти сотню разів.»

Він рвучко встає. Розчиняє шафку — метал скрипить, мов стара рана. На внутрішній стінці, чорним маркером, ще тримається напис:

«Только Днєпр — только побєда»

Маестро витирає його рукавом — рішуче, мов стирає пам’ять. Знаходить на полиці маркер, твердою рукою виводить:

«Лиш Дніпро — і тільки він!»

І тут, за спиною, — голос. Рідний. До кістки знайомий.

— Вже керуєш, Маестро?

Антон не зривається. Не тремтить. Просто обертається. Повільно, як той, хто вже знає відповідь. У дверях стоять Лот і Марік. Живі. Цілі. Справжні. М’ясо, кістки, очі, усмішки.

Обійми. Міцні. Дружні. Чоловічі.

— Виглядаєте, ніби вас щойно відпустили з раю, — каже Тоха.

— А так і є, — відповідає Лот. — На одну ніч. Як виняток.

— Ви ж… загинули.

— Було діло. Але сьогодні — матч. І хтось там нагорі вирішив: хай зіграють.

Маестро пильно вдивляється в друзів, не вірить до кінця. Але й не питає. Не сміє розбити момент.

— Втікайте. Поки є час. Знайду гроші, документи, сховаю.

Марік усміхається з тією спокійною зневагою, яка завжди йшла разом з ним:

— Рай на життя не міняють. Це ж не бартер, а самогубство. Як продати «Ферарі», щоб купити віслюка.

— Ще й з трьома ногами, — додає Лот.

Маестро киває. Ледь помітно. Усе сказано.

І тоді — удар. Раптовий, як обстріл. Гуркіт. Запах паленої гуми вривається в легені. Світло гасне — клуб диму заповнює простір. Із його ядра, з криком, валиться тіло.

— Нєєєє… НЕ ХОЧУ!!! — кричить Колюнчик, вигинаючись на підлозі. — Не тягніть… не хочу назад…

Він скручується в кутку, звивається, мов підстрелений звір. Стара бойова форма висить на ньому як з обличчя смерті. Шеврон Dnipro Ultras. Голова — в чорній кіптяві. Пальці — обвуглені, облізлі. Очі — як провалля. Порожні.

— Коля! Коля, це ми! — кричить Марік, кидаючись до нього.

Дарма. Той не чує. Його нема тут. Він у вогні. Його охопила інша реальність — пекельна, липка, не відпускає.

Маестро підходить. І дає ляпаса. Сильного. Чіткого. Як постріл.

Тиша. Моментальна. Колюнчик завмирає. Потім — повільне кліпання. Глибокий, майже тваринний вдих.

— Дякую, Тоха, — шепоче. — Я вже думав, назад потягне…

— Звідки тебе вирвало? — питає Лот.

Колюнчик сідає, мов п’яний, тримаючись за голову. Плечі опущені, втомлені.

— Звідки… З пекла, звісно. Де ще можна опинитися після такого? Розстрілював полонених на початку війни. Вивозили їх з позиції, а я зірвався. Сказав: «Не доїдуть». І — бах-бах. Усміхався навіть. Думав, герой. Це вже після Бучі було… Я не виправдовуюсь… Так, для розуміння… А коли мене самого накрило під Херсоном… Відкрив очі, а там — вони. Чорні. Без облич. Без жалю. Повели мене.

Він мовчить. У залі — нічого, крім його дихання.

— Там не жарко. Там не фізично боляче. Там — якби твоє серце весь час стискали лещатами зсередини. За кожну хвилину. За кожен постріл. За кожне «а мені похуй». Бо там — нікому не похуй.

Очі його прояснюються. Повертається. Людяність повільно проривається крізь попіл.

— Знаєш, що найгірше? Там не кричать. Там навіть не плачуть. Там просто мовчать. Назавжди.

Маестро сідає навпроти. Пильно дивиться в очі. Вмовляє не словами — мовчанням. І каже:

— Виходь на поле. За нас. Навіть якщо програємо.

Колюнчик всміхається — трохи сумно, трохи зухвало.

— Навіть якщо горимо 0:7?

— Навіть якщо горимо 0:700.

За наступні п’ять хвилин роздягальня «Дніпро-Арени» заповнилася людьми — з плоті, духу й болю. Команда зібралася. Один за одним друзі виникали в найнеочікуваніших позах людської буденності — Сатана, як зазвичай, не церемонився з маршрутами чи обставинами.

Трьох бійців — Махача, Реббе і Сперідряхила — він витягнув просто з фронту. Як і Маестро. Щойно один грівся в бані, інший міряв окопи на слух — чи то зливовий дощ, чи свинець летить. А третій взагалі хропів перед нічною вилазкою. А тепер вони стояли у стерильній, як операційна, роздягальні — ніби й не було тих років бруду, болю й втрати.

Двоє були за кордоном.

Перший — Яничар, під сімдесят. На Мадейрі він жив як кіношний пенсіонер: з келихом вина, в капелюсі, й з виглядом людини, що переграла світ. Старість у нього була як дорогий плед — м’яка, затишна, і з запахом моря. Аж раптом — клац! — двері відчинилися, і в квартиру зайшов Сатана. Без черги, без стуку. З м’ячем у руці.

Другий — Сакс. Багатодітний батько з тілом Афродіта (але чоловічої версії). За це обличчя й плечі у фан-секторі його жартома називали Сексом. Насправді — слюсар у чеському передмісті, трохи втомлений, але усміхнений. Диявол витягнув його прямо зі зміни: щойно в руках був гайковий ключ, а вже за мить — футбольна форма і старі знайомі пики.

Юпі знайшли в київському хоспісі. Четверта стадія лейкемії, лежав тихо, без слів, під морфієм. Жив — умовно. Але володар пекла лише клацнув пальцями — і Юпі підвівся. Без запитань. Без претензій. Просто встав у роздягальні та сів поряд, усміхнений. У нього було ще кілька годин — і він не збирався їх марнувати.

Макар — старий боєць. Втратив ногу ще під час АТО, але замість того, щоби зламатися, почав складати інших: працював психологом, волонтером, аналітиком. Висмикнули його з Zoom-консультації — клієнт ще хвилин п’ятнадцять говорив сам до себе. А Макар уже був тут. І з ногою. Тимчасовою. Але такою рідною. Як повернення боргу з минулого.

Р-р-рик і Марта — подружжя. Дніпровські. Майже. Він — таксист з неймовірною картавістю, вона — тату-майстриня з фанатською душею. У них був вихідний, і вони, як справжні святі ледарі, святкували диваном, чаєм і телевізором. І тут — грюк у вікно — і вони вже серед старої компанії. У спідньому, але серед своїх.

Їхня історія почалася з класичної фанатської формули: Київ + Дніпро = алкоголь. Марта, киянка з динамівського сектору, поїхала в гості, щоб «перевірити теорію» — і натомість перевірила себе. Побачила Р-р-рика. І закохалася.

Про Марту говорили легенди. Вона — та сама, що на матчі за -17°C скинула куртку й стрибала топлес із розою на шиї під «Хто не скаче — той москаль!». Коли Дніпро грав з Динамо, перший тайм вона стояла з одними, другий — з іншими. Якщо не пускали — ставала якомога ближче до гостьового сектору й кричала так, що мікрофони стрибали. Одразу за двох. І то щиро.

А от у Казана — повернення було гірке. В'язке. Диявол зустрів його на кордоні. Його вже пакували румунські прикордонники. Маленький, змучений, з вічним виразом винуватості на обличчі. В очах — не страх навіть, а спроба втекти з себе. А тут Сатана, і: «Привіт, Дніпро-Арено!»

— Заспокойся, Казане, — Звір поплескав його по плечу. — Зранку я тебе разом з твоїми кайданками перенесу одразу в найближчій румунський поліцейській відділок. Якщо хочеш, то організую тобі такий протокол, що румуни до кінця життя тебе в Україну не віддадуть.

Але Казан тільки махнув рукою. Сказав, мовляв, постав мене туди, де знайшов. Як камінь на дорозі. Просто.

Почали розбирати форму.

— Ну шо, хто перший — той воротар! — крикнув Сакс.

Але тут уже виступив Лот. Спокійно, врівноважено, з тією гідністю, якою дихають лише ті, хто повернувся згори.

— Думаю, це я, — скромно промовив він.

І в цей момент навіть найкрутіші, найдотепніші жарти в кімнаті поховались. Бо Лот — це Лот. Там, де його світло, не жартують.

Слідом до пакунка підійшов Р-р-рик. Довжелезний, як антена на дев’ятиповерхівці, з обличчям хронічно ображеної лами.

— А ти, Р-р-рик, — гукнув Казан, — ти ж граєш хуйово!

— Та я й беру светр запасного воротаря — загарчав той, показуючи номер 12 на жовтому светрі голкіпера.

— По канону, — підтвердив Яничар.

Р-р-рик гордо натягнув свою воротарську форму, що сіла на нього, як натяжна стеля — ідеально, але з сумнівним відтінком.

Яничар одразу хапає вісімку.

— А шо, Геннадій Литовченко — цар. Мій кумир.

— А я за 28-й! — гаркнув Махач, і одразу штовхнув Колюню в плече. — Назаренко — це моє!

— Сергій Назаренко! — відрубує Колюнчик. — І я його фанат вже з початку нульових!

— Ти, бля, охуїв, Колюню... — почав уже роздуватися Махач.

Він не запалювався — він одразу вибухав. Руки вже самі шукали обличчя.

І тут між ними став Марік. Спокійно. Як тінь з іншого світу.

— Махач, брате. Віддай. Колі зараз тяжко. Дуже тяжко. Нехай йому хоч це буде.

Махач замовк. У повітрі повисли секундні блискавки — і згасли.

— Ладно, — буркнув. — Тоді беру 82. Дзеркало. А Колюня хай носить, що йому серце велить.

Марік усміхнувся. Куточками вуст — більше не треба. Всі зрозуміли.

— А я, — каже, — 57. Ні про що. Але моє.

— Я ж, блядь, дев’ятка, — сказав Реббе, наче і так це всі мали знати.

Сперідряхил натягнув 99-й, вдоволено шмигнув носом:

— На честь Матеуса!

Сакс мовчки взяв п’ятірку. Що п’ять означало? Ніхто не знав. Може, це кількість його дітей? Але ніхто не питав. У Сакса завжди були свої цифри.

Юпі вибрав 21. Очко.

— Раніше, до хвороби... — ледь усміхнувся. — Я був гравцем. Хочу ним і залишитися.

— Амінь, брате, — підтримав друга Лот.

— Макар, ну шо? Бери десятку! — крикнув Сперідряхил. — Ти ж охуєнний технар!

— П’ятдесят, — коротко сказав Макар.

— Та ти шо? — обернувся Казан. — Чому?

— Рік, коли мама народилась. Я її місяць тому поховав.

— …

— Тоді, — розвів руками Казан, — не буду соромитись. Я собі десятку візьму. Красивим теж щось треба!

— Охуїти! — засміявся Сакс. — Знову пиздюка пхаєш на обкладинку!

І от, коли всі вже реготали, як школота перед екзаменом, до купи підходить Марта. Стоїть, дивиться;

— Сімка?.. А може, одинадцять?..

Марта зітхнула. Покрутила. Приміряла обидва. І обрала двадцять п’ятий.

Хлопці розреготалися, поаплодували, втім ніхто нічого не сказав. Бо всі знали. 25 — це Мілевський. І, так, він до «Дніпра» не мав жодного стосунку. Ні з якого боку. Але це — Марта. Їй прощалось усе. Бо всі її поважали. Бо вона — своя. Без жодних сумнівів.

Маестро забрав собі вільну сімку. А Диявол, не моргнувши, узяв 13. І, здається, саме це число почувалося трохи некомфортно.

— Сіли всі, — сказав Маестро. І це була не пропозиція, а наказ.

Чотирнадцять дуп сковзнули на лавки. Маестро стояв.

— Я тут так само, як і ви. Мене теж запросили. І я не з’єбався. Я тут. Бо ця ідея — пиздець яка правильна. Ми маємо зіграти цю гру. Заради клубу. Заради міста. Заради себе самих.

Він показав пальцем у бік.

— А ось він. Той, хто нас зібрав. Ви його всі бачили. І на Північній трибуні. І на виїздах. Але ніхто чомусь не знає, як його звати. Вже всі зрозуміли, хто він. Тож я дав йому позивний — Чорт.

Сатана вийшов уперед. Усміхнений, чисто виголений, з легким запахом імпортного табаку.

— Привіт, браття і сестро, — кивнув Марті. — Гратимемо проти збірної Пекла.

Переляканий Колюня, вже з одягнутим 28-м номером, підійняв брову.

— Це що, демони, чорти?

— Та ні, — всміхнувся Диявол. — Це професійні футболісти. Ті, що вже в пеклі, або гарантовано туди потраплять після смерті. Легенди — моральні трупи. Але все ще з першою передачею, дриблінгом і перламутровими бутсами.

— А якого хуя в нас нема профі? — питає Казан. — В «Дніпрі» їх за 100 років — як гівна за банею.

Чорт перестав усміхатись.

— А де ці всі профі були, коли ФК «Дніпро» стік кров’ю, як зарізаний? Що вони зробили? Збирали гроші? Шукали спонсорів? Єбашилися з УАФ, УЄФА чи ФІФА? Хоч один з цих хуїв з брилем підняв руку на того бородатого підора з кавою? Ні. Лише сльозливе хуйло-шоу. Лише меми, хештеґ-Дніпро-має-жити.

І стало тихо.

— Лише ми маємо право носити ці кольори і цю ладдю на серці — сказав він уже майже пошепки. — Ми. І ніхто інший.

Махач зітхнув.

— Ми програємо. Як Тувалу проти Німеччини.

Чорт усміхнувся — тепер вже знову лукаво, блискуче.

— А хто сказав, що я прийшов без козирів?

І тут. Просто посеред роздягальні. Пух!

З’являється ванна. Вишукана, біла, з позолотою. І в ній — абсолютно голий, оброслий піною, весь червоний, наче тільки-но з лазні — лежить переляканий…

Пеп Гвардіола.

VI

Тиша.

Чутно тільки, як мильні бульбашки лопаються у ванній.

Сатана по-змовницьки посміхався. Тринадцять пар очей не вірили в те, що бачили. І лише Марта дивилася на голого Гвардіолу з непідробною цікавістю.

— Що за піздець?! — Пеп нарешті опанував себе.

У цей момент Р-р-рик помітив, що його дружина відверто отримує задоволення від цього шоу «Голі й знамениті» й прикрив їй очі рукою. Марта намагалася вкусити чоловіка за долонь, однак той її міцно обійняв ззаду.

— Єбать! — продовжував Гвардіола. — Що це за мова, нахуй?! Це ж просто якийсь дикий набір звуків?! Як я ще це розумію?! Йобані яйця! Як я це тільки міг вимовити — «щ-щ-щ»?! Це не звук — це справжній тортур!

— Ласкаво просимо в Дніпрі, пане Гвардіоло! — привітав Сатана і розгорнув перед тренером велетенський рушник-покривадло.

Пеп невпевнено виліз із ванни й у кілька шарів обгорнувся цим рушничком.

— Даруйте... — промовив він. — Ви казали Дніпро? Той самий фіналіст Ліги Європи 2015 року?

— Так! — закивали головами всі присутні, раді від того, що знаменитість знає їхній клуб.

— Себто, це мова...

— Українська, — прийшов на допомогу Диявол.

— Як ви тільки на ній спілкуєтесь, не калічучи щелепу?! Божа матір! Це ж якийсь пиздець! — здивувався Пеп. — Хто це тільки придумав: «Калічучи щелепу»?! Одразу три щиплячі підряд! НаЩо так знуЩатися з людей?! І знову, блядь!

— Як він узагалі по-нашому став шпрехати, як тракторист з Крижополю? — спитав Маестро у володаря темряви.

— Ну, якось ми ж мали розумітися! — знизав плечима Сатана.

— Перепрошую, а навіщо нам з вами розумітися? — поцікавився Пеп.

— До речі про це, — сказав Звір. — Сеньйоре Гвардіоло, ми запросили вас стати нашим тренером на сьогоднішній матч.

— Ну, знаєте, викрадення — не найкращий спосіб просити про допомогу. А по-друге, я професійний, ліцензований футбольний тренер. У мене контракт, зобов’язання, репутація...

— Вибачте за незручності, пане Гвардіоло, — лагідно промовив Марік. — Ми не професійні футболісти. Ми фанати. А нашого клубу вже шість років як немає. Саме тому ми тут і зібралися — зіграти цей матч. Нам вельми потрібна магія вашого генію, пане Гвардіола!

— Будь ласка, Пепе, — благала Марта. — Без тебе у нас — жодного шансу!

— Я не треную ані аматорів, ані жінок.

— Я тут одна! — обурено вигукнула фанатка. — І якщо треба команді — я взагалі не вийду на поле. Ти нічого не розумієш, Пепе! Йде війна. В місто прилітають шахеди ледь не щодня. А переселенців із окупованих регіонів тут — ледь не кожен другий. Ще й футбол — остання радість — остаточно здох. Ми маємо нагадати людям, що бодай ми, люди з Північної трибуни, ще живі. Хоча тут, у цій роздягальні, зараз і мертві, і живі, і ненароджені...

— Слухайте, містере Гвардіоло, — дочекався слова Звір. — Якщо справа в грошах, то це не проблема...

— Ні-ні-ні, — перебив каталонець. — Не хочу мати справу з податковою. Я й так добре заробляю.

— Тоді чого ви хочете?

— А проти кого ви граєте?

— Проти збірної Пекла.

— Ого! — вигукнув Пеп і на мить задумався. — Ось мої умови. Перше — вибачення від того, хто мене викрав у такий варварський спосіб...

— Прийміть мої щирі вибачення, пане Гвардіоло, — покірно, із сумом в очах, промовив Сатана.

— Трохи стає зрозуміліше, хто є хто в цій команді, — зауважив Пеп. — Вибачення прийняті. Друге — відшкодувати мені ціну ванної й ремонт...

У цей момент із хлопком зникла Пепова ванна, а на стіні ввімкнувся телевізор. На ньому йшла пряма трансляція з манкуніанської квартири тренера: ванна була на місці, в ідеальному стані, блищала так, ніби її тільки-но освятив сантехнік-архангел.

— Скільки вам перевести непомітно для податкової як моральне відшкодування? — спитав Диявол.

— Ніскільки, — відрізав каталонець. — Моя остання й найголовніша умова — дайте мені, будь ласка, якийсь одяг. Можливо, серед вас і є поціновувачі еротики від мене, але я почуватимусь значно впевненіше, якщо на мені буде щось серйозніше за цей готельний рушник.

Для Гвардіоли миттєво знайшли клубний костюм ФК «Дніпро»: піджак, штани та сорочка з емблемою клубу на серці. Побачивши дніпровську ладдю на всемогутньому Пепі, у хлопців защемило серце. Навіть сам великий каталонець відчув щось нове — майже дитяче передчуття дива, яке чекає просто за рогом. Вперше за довгий час він відчув легке хвилювання — як у день, коли вперше вивів «Барсу» на Камп Ноу.

На полі, перед початком тренування, команда зібралася в коло. В центр упевнено вийшов Маестро — бойовий капітан, що не звик до півтонів.

— Хто ми? — вигукнув Тоха.

Голоси фанатів розділилися. Половина відповіла українською:

— Дніпро!

Інша половина — по-старому, з совковим присмаком:

— Днєпр!

— Значить так! — очі Маестро налилися кров’ю. — Якщо я ще раз почую від когось із вас бодай слово на підарській мові — зроблю те саме, що я роблю з підарами на фронті. Ми з вами — шляхетні воїни Руси, козацького роду хлопи й дівчата. Ми не розуміємо підарську. Нехай по-підарськи говорять у підорашці. Їхнім понівеченим язикам не місце на нашій святині. Всім зрозуміло?

Ніхто не перечив. Атмосфера в колі стала щільною, як перед штурмом.

— Тоді повторюю, — прорикотів Антон. — Хто ми?

— Дніпро! — відповіла команда вже одностайно.

— Хто ми?!

— Дніпро!!!

— Хто ми?! Хто ми?! Хто ми?!

— Дніпро!!! Дніпро!!! Дніпро!!!

Рик фанатського кличу понісся стадіоном, мов артилерійська канонада. Гвардіола, що стояв збоку, спостерігав за цим шоу з легким прищуром. Йому подобалося. Якби вони грали так, як кричали…

…Але тренування почалося.

Гра на півполя — червоні проти зелених. І Пеп вжахнувся. Це була навіть не аматорка, а щось із категорії «після п’яти літрів і двох банок бичків». Десь між чемпіонатом району серед пивнушок і футболом у дворі на пляшку. Воротар Лот вистрибував за м’ячем, як затиснута пружина з ПТСР, а запасний — Р-р-рик — стояв у куті, вивчаючи траву, наче ботанік. Маестро намагався гасити все, що рухається, не розбираючи, де суперник, а де свій. Юпі щоразу бив повз м’яч, зате з вогником у серці. Сакс, з виглядом вікінга після удару берсеркера, постійно падав сам об себе. Казан плутав правила футболу й регбі. Махач грав ніби зліплений із гумових колін. А Колюнчик примудрявся втрачати м’яч навіть без контакту. Реббе бігав із закритими очима, Сперідряхил курив біля кутового, а Марта весь час з’ясовувала, чого вона одна жінка в нападі. Навіть Макар, хоч і вважався найталановитішим, виглядав так, ніби забув, що таке координація.

А найгіршим був Сатана. Він намагався не виділятися. Пасував повз ногу, ковзався на рівному місці, а один раз — узагалі, сам собі пробив у п’яту.

Гвардіола не витримав.

— Стоп! — вигукнув він і зупинив гру. — Я... Я тренер, а не маг. Я не можу творити дива... Вибачте.

І саме в цей момент земля під ногами загуділа, розійшлась, і просто в центр поля відкрилися ворота в пекло. Звідти вийшла дівчинка — років десяти. Начебто звичайна. Але одне око — біле, як мороз на склі. Друге — чорне, як дно дияволової ванни. Дитина рухалась обережно, але кожен її крок лунав, як постріл.

— Це до мене, — сказав Сатана, наче побачив пошту. — Не бійтеся, це моя секретарка.

— Слухай, Чорте, а чого це ти дітей експлуатуєш? — спитав Реббе.

— Ліліт — не зовсім дитина. І навіть не людина. Я попросив її «одягнутись» максимально неагресивно. Це її «легка» версія.

Ліліт підступила до Диявола і заговорила басом, яким наче ведмідь зранку проклинає весну:

— Володарю, це список, на який ви чекали. Ваші супротивники не зацікавлені у вашому складі. Вони вважають, що переможуть будь-кого, кого ви виставите.

— Недооцінюють, — усміхнувся запасний голкіпер дніпрян.

— Ну, вас вони точно переможуть. Навіть паралімпійською збірною, — додала вона й підморгнула Р-р-рику.

Сатана мовчки взяв список, прочитав, передав Пепу і кивнув.

— І як ви пропонуєте грати проти Марадони?.. — голос Пепа звучав, як дзвін у пустелі. — Нам на триста відсотків потрібна допомога.

Над «Дніпро-Ареною» зависла тиша. Глуха, наче на мить вимкнули саме життя. Усіх притисло — важко, як похмілля після великої брехні. Гвардіола мовчки стиснув кулаки, а Реббе втупився в поле, ніби намагався впіймати погляд Бога й переконати Його, що все ще можна змінити.

— Є одна ідея, — раптом прорік Звір і закрутив очима, мов глобусом. — Котра зараз година?

— Майже четверта дня, — відповів Пеп.

— Це в Манчестері чи в Дніпрі?

— У-упс... У Манчестері.

— Значить, у Дніпрі — шоста. Чудово. Майстерності за кілька годин не натренуєш. Але її можна позичити. На найближчі дванадцять годин. До шостої ранку ми точно закінчимо.

Обличчя команди поволі наповнювались кольором.

— Але є заковика. Цього разу домовлятись доведеться вам. Я не можу залишати місто. І не можу допомагати. Пропонуйте тільки те, що маєте самі. Не обіцяйте нічого, чого не виконаєте. Борг — річ тонка. Угода — тільки через рукостискання. Щирість — єдина валюта. І складайте списки: 10–15 профі на свою позицію. Без повторів. Краще — сучасних. Інтенсивність гри, знаєте.

— А як подорожувати? — спитав Казан.

— Подумки. Зосереджуєшся — і там. Телепортація а-ля «міждумисліє». Простота — ознака диявола.

— А квитки на матч їм запропонувати можна? — Сакс знову думав практично.

— Це, звісно, трохи проти правил... Але я не думаю, що наші антагоністи заперечуватимуть. Ліліт, зроби кожному квиток. VIP, з печаткою Пекла.

Черга до Пепа рухалась як черга за пивом у фіналі ЧС. Ліліт друкувала листи-благання, тренер їх підписував, як вірний бюрократ зі світу футболу, а потім — хльось від Ліліт, і гравець зникав. У прямому сенсі — випаровувався у повітрі, як совість у депутата.

Повернення відбувалось стрімко, мов турецький серіал — драматично і без передиху. За пів години повернулися майже всі.

Едерсон не зміг відмовити Пепу — й віддав Лоту свою майстерність на пів доби. Р-р-рик був у відчаї, але згадав про Луніна. Той, пам'ятаючи Дніпро і свою академію, погодився.

Юпі домовився з Фрімпонгом. Сакс — з Жулем Кунде. Маестро переконав Бастоні, а Марік дістався Альфонсо Девіса, бо, як з'ясувалось, той дивився серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія».

Махач уклав угоду з Декланом Райзом, Яничар — з Кімміхом, Макар — з Бернардо Сілвою, а Сперідряхил — з Мохамедом Салахом (той сказав, що він за мир і братерство — і віддав усе, що мав). У Реббе з Кварацхелія теж не виникло проблем.

Марта? А вона навіть список не складала. Одразу поїхала до Тьоми Мілевського. Той був радий, сказав: «Я завжди підтримую неформат» — і віддав усе, що міг.

Залишилося двоє.

Казан повернувся майже за годину — не одразу. Застряг. Перебрав трохи з малолітнім Ямалем — той пригостив якимись норвезькими льодяниками. Зрештою порозумілися. Казан повернувся з розсіяною, але крутою технікою.

А от Колюню всі відфутболили. У прямому сенсі. Але хлопець з характером. Випалив у думках: «А як же Мессі?» — і вже стоїть навпроти нього, в аргентинському промінні.

— Ти ж розумієш, що я не можу цього просити, — мовив Колюнчик. — Але мушу.

— Не проси, — відповів Мессі. — Бери. І передай Пепу, що я обов’язково прийду подивитись, як ти граєш.

Коли на арені залишилися лише троє — Пеп, Сатана і Ліліт, — тренер не втримався:

— Чорте, скажи чесно… ти грав, як... як бомж з-під моста. Ти не хочеш попросити майстерності?

— А навіщо? — Сатана всміхнувся. — Якщо всі грали як лайно — я теж. Я серед людей, Пепе. Коли вони включать світовий рівень — не хвилюйся. Я не буду найгіршим.

Ліліт пирснула, наче школярка, що зламала шкільну систему.

Новий свисток. Нове тренування. І нова команда. Пеп Гвардіола стояв біля лінії поля, вдивлявся в гру і шепотів:

— Так... Тепер ми маємо шанс. Справжній, чорт забирай, шанс!

VII

Міський голова Дніпра Борис Альбертович Філатов увесь вечір був на ногах. Одразу після знакової зустрічі в мерії він особисто повідомив поліцію, військову адміністрацію та СБУ про можливий теракт на «Дніпро-Арені». Мер передав усі відомості, які отримав як… установку від Сатани. До одинадцятої вечора стадіон уже був оточений трьома кільцями Національної гвардії. Але ніхто на територію самої арени не заходив.

Із стадіону не долинало жодного звуку. Як і мало б бути вночі. Жодного світла. Жодного руху. І саме ця надміру правильна тиша починала стискати горло кожному, хто стояв на зовнішньому периметрі. Відчуття було гнітюче, важке, немов довкола тримався тиск перед бурею. Наче щось наближалося. Щось поза логікою, поза звуком, поза формою.

Арсеній, боєць першого кола, стояв біля західної брами. Його автомат здавався холоднішим, ніж зазвичай. Він відчував, що дрижить не тіло, а сама душа — як стара вежа у вітряну ніч.

Богдан, із північного кордону, спершу намагався наспівувати щось з «Океану Ельзи», але слів не пригадувалося. І навіть ті, що виринали з пам’яті, звучали в голові фальшиво, ніби луна з зачиненої домовини.

Даніель стояв тихо, наче прикопаний. Він був ізраїльтянином за походженням і вночі часто розмірковував про світло. Але сьогодні він думав лише про тіні. Він не бачив їх — та знав: вони вже тут. Просто ще не зійшли з трибун.

Вероніка тримала в руці гумову іграшку-талісман у вигляді слоника, натягнутого на палець. Її очі, які зазвичай палали впевненістю, тепер наче втратили вогонь і застигли в безмовній молитві. Щось у серці підказувало їй: вони охороняють не стадіон. Вони охороняють світ — від того, що вийде з «Дніпро-Арени».

У ту мить, коли Борис Альбертович Філатов нахилився над картою оперативної диспозиції, ніщо не віщувало його раптового зникнення. Один лише порух повік — і мобільного штабу вже не було. Під ногами — не бетон, а килимове покриття; у повітрі — не запах кави й поту, а легкий дим ладанового тютюну та трюфельного масла. Він стояв — ні, уже сидів, якимось дивом, у м’якому кріслі ВІП-ложі стадіону, що потопав у сяйві прожекторів. Уся ця дивина виглядала надто реально.

Очі Бориса розширилися, рот трохи прочинився, плечі напружилися. Його обличчя наче втратило звичний вольовий вираз — разом із чиновницькою самовпевненістю. Замість неї прийшла тиха розгубленість дитини, яку залишили саму посеред базару.

Перед ним, у повній футбольній формі «Дніпра», з блискучими бутсами й номером «13» на спині, стояв Сатана. Волосся зачесане назад, усмішка рівна, обличчя — мов у телеведучого кулінарного шоу.

— Борисе Альбертовичу, — промовив він із теплою хрипотою, — нарешті. Ви ж знаєте, як я люблю пунктуальність. Хоча, мушу визнати, вас було непросто витягти з тієї вашої хатинки з пікселями та командуванням.

Він сів поряд, заклавши ногу на ногу.

— До речі, у нас сьогодні особливе меню. У ресторані працює сам Жоель Робюшон. Так, так — той самий. Майстер страусиних омлетів і вершкових гріхів. Замовляйте все, що душа забажає. Точніше — те, що залишилося від душі.

Борис не відповів. Й не міг. Його горло здавалося затягнутим мотузкою. Очі бігали — від Сатани до чаші з льодом, від трибун до засвіченого неба над ними. Ліве віко трохи сіпалося. Руки лежали на підлокітниках — пальці мимоволі стискали тканину. Його піджак, злегка з’їхавши, відкрив пляму поту під пахвою, що розросталася. На лобі з’явилась крапля — спершу одна, потім друга, а далі — цілий фронт.

Сатана не став чекати. Він кинув кілька слів про офіціанта — і зник у ту ж мить. Місце поруч спорожніло. Мер навіть не встиг перевести подих.

Він ковтнув повітря — не від страху і не від подиву. А від того абсурдного відчуття, яке виникає, коли розумієш: нічого з того, що відбувається, ти вже не контролюєш.

Філатов щойно трохи оговтався. Розплющив очі, підняв голову. Глибоко вдихнув — повітря в ложі було просякнуте ароматами лаванди, пального та смаженого м’яса. Він глянув на табло, наче намагався вхопитися за щось знайоме, буденне. Але реальність не збиралася його відпускати.

І тоді поруч з’явилася вона.

Висока, надзвичайно вродлива жінка — зі шкірою, блискучою, немов лакована червона емаль. У неї був хвіст: довгий, вузький, що закінчувався загостреною стрілою. Її хода була такою, ніби весь світ — сцена, а вона на ній виконує головну роль.

У Бориса виринув спогад із «Discovery»: суккуби — демонічні істоти, що зваблюють чоловіків у снах, вичавлюючи з них силу, розум і волю. Але у снах це виглядало безпечніше.

— Добрий вечір, пане мер, — її голос був шовковим і теплим, немов вино у Версалі. — Мене звати Наама. Сьогодні я буду вашою офіціанткою. Принесу будь-що, що ви забажаєте.

Він кліпнув. Вона нахилилася ближче.

— М-м-м… Які приємні думки, Борисе Альбертовичу!

Його щелепа трохи опустилася. Очі розширилися. Здавалося, він не подумав нічого конкретного — лише щось про ноги, шкіру, ці груди. А вона вже сміялася.

— А ви такий бешкетник! Я вся до ваших послуг. В усіх сенсах, які тільки здатні уявити. І навіть у цьому…

Наама провела кігтиками по його грудях. Він зойкнув подумки.

«Стій. Тільки не думай про це…»

— О-ляля! — захоплено вигукнула вона. — Я навіть не здогадувалася, що у вас така пречудова фантазія…

Філатов пересів у кріслі, випрямився, ковтнув слину.

«Візьми себе в руки, Борю! Це демон. Це пастка. Не треба…»

— О-о! А це ми впишемо золотими літерами в Біблію стосунків між чоловіком і жінкою… — прошепотіла вона йому на вухо. — Ну і що, що дружина! Ми їй не скажемо… А донька тут до чого?

Він здригнувся. Борис Альбертович поступово втрачав контроль. Остаточно.

— Це буде наш маленький секретик: між тобою, мною і…

— Hola! — пролунав м’який голос зліва.

Наама не моргнула. Лише продовжила:

— …і Ліонелем Мессі.

Ці слова пролунали для Філатова, мов грім, що розколов голову. Він повернув голову ліворуч — і завмер.

Поряд сидів Ліонель Мессі.

Так, отой самий.

Він усміхнувся просто й щиро. Простягнув руку.

І саме в цей момент чари Наами розвіялися.

Борис — усе ще з рум’янцем, палаючими вухами і зволоженим лобом — машинально потиснув руку. Його рот відкрився, щоб промовити щось на кшталт: «Сеньйоре Мессі, ви не уявляєте, як я вами захоплююся з часів Райкаарда…»

Вийшло:

— А-а-а…

Це було не слово, не вигук — радше звук пошкодженої сирени підсвідомості.

Мессі кивнув і знов усміхнувся, роблячи вигляд, що все гаразд.

Наама зітхнула. Не демонічно — жіноче. Розчаровано. Відсторонилася, відійшла, зупинилася й граційно обернулася.

— Хлопчики, вам пива?

— Sí, — коротко відповів Мессі.

Раптом праворуч від Філатова повітря стиснулося, запахло сіркою, розігрітим м’ясом і чимось мокрим.

На сусідньому кріслі матеріалізувалося тіло. Велике, потворне, м’язисте, вкрите вологою, наче щойно вилізло з душу, де замість води текла пітна ропа. І це тіло було майже оголене: лише тонка шкіряна перев’язь тримала щось, що лиш умовно можна було назвати гідністю.

— О! Борисе Альбертовичу! — зраділо втілення гріха, простягаючи дві липкі, блискучі долоні. Вони вхопили руку мера, затрясли так, що здавалося — зараз відламає.

Філатов уперше за вечір подумки потішився, що втратив здатність керувати голосом.

— Радий нарешті вас зустріти, так би мовити, у природному вигляді! Нас, щоправда, офіційно не представляли один одному, хоча… — демон підморгнув трьома очима, — …я вас добре знаю.

Філатов ковтнув. Тіло навпроти рухалося, наче не мало кісткової структури, а складалося з набряклого тіста й м’язів, які жили власним життям.

— Мене звати Астарот, — представився демон, гордо розправивши два невеликі, але товстелезні крила, більше схожі на підкопчені матраци. — Я архидемон. Між іншим, у мене теж є власне місто. Ми, так би мовити, колеги...

Він зареготав, і з його рота вилетіла язиката муха, яка миттєво зникла в гортані.

Філатов не відповів. Його очі бігали, як у людини, яка щойно прокинулася в клітці з левами, намагаючись не робити різких рухів.

А тим часом стадіон наповнювався з усіх боків.

Всю праву половину «Дніпро-Арени» відносно ВІП-ложі займали вболівальники збірної пекла. Тут було все пекло — у всіх сенсах цього слова: демони середньої руки, велетенські змії, душі проклятих, перевертні, зомбі, вампіри, зрадники, торгаші, збоченці і навіть кілька вічно жадібних душ із відділу торгівлі. Всі — в червоно-чорній атрибутиці, в шарфах і блискучих куртках від потойбічного жару. Усі страшні, крикливі, живі й зовсім неживі. І всі нетерпляче чекали свистка.

Справжнє пекло — у прямому, класичному, естетично-бойовому сенсі — оселилося на Південній трибуні. Її, а також гостьовий фансектор на стику Південної та Західної трибун, зайняли пекельні ультрас. У їхніх руках палали файєри, у зубах тримали факели, у серцях горіла ненависть до правил. Вони гуділи, наче двигуни старих літаків. Їхні заряди звучали, як заклик апокаліпсису. І все це — під акомпанемент гучних барабанів, у які били скелети.

Ліву половину арени займали ті, хто сьогодні вболівав за «Дніпро».

Тут усе було інакше. Без агресивних банерів, без зарядів. Ультрасів не було — їхні лідери сьогодні вийдуть на поле. На трибунах залишилися звичайні вболівальники — але насправді вони зовсім не були звичайними.

Тут були ті, хто любив «Дніпро» ще за життя — і кого смерть не змусила змінити команду: грішники з пекла, праведники з раю, ангели, святі, небесні звірі. Десь вище на трибунах — архангел із келихом «Оболоні», нижче — відьма, яка раніше працювала на Озерці, а тепер палко підтримувала красунчика під п’ятим номером «Дніпра». Поруч — дідусь із Мандриківки, який у 1983-му побив морду московському вболівальнику за образу Лютого. Вони не співали пісень — вони вірили. І віра ця наповнювала стадіон.

Борис Філатов сидів посередині. ВІП-ложа була точно на уявній межі, що ділила стадіон навпіл — не між добром і злом, а між вогнем і серцем.

Хоч він і мовчав, руки стискали підлокітники, на лобі виступив піт, а в зіницях відбивалися фанати, демони й ангели одночасно.

Філатов мовчав, але його вигляд кричав: «Мені це сниться? Чи я вже в телевізорі?..»

Суперники від розминки відмовилися і зачинилися у роздягальні. Що там відбувалося — ніхто не знав. Як команда Пекла дісталася «Дніпро-Арени», теж залишалося загадкою. Ніхто не бачив автобусів, ніхто не чув моторів. Вони просто… з’явилися.

Нежить, що працювала стюардами, прибиральниками, носіями м’ячів і навіть операторами VAR, кілька разів чула дивне з роздягальні. Один раз — ніби шкребли металом об закостеніле м’ясо, іншим — високий писк, наче мучили духовку. А був і регіт — різкий, рваний, з гортанними перегуками, мов десять істот намагалися імітувати людський сміх без голосових зв’язок.

Паоло, зомбі з блідо-сірою шкірою, волонтер на вході для VIP-гостей, притиснув до грудей бейдж і прошепотів:

— Мамо...

Скелет Наруто, що чергував під трибунами, раптово згріб усі свої кістки, що розсипалися від переляку, і попросив заміну.

Ранкова Печаль, вампірша з південного заходу Аризони, мусила вдягти сонцезахисні окуляри — не від сонця, а щоб сховати тремтіння в очах.

Лічка Урсула, старша помічниця по озвученню замін, одягнула додаткову пару навушників, хоча мала лише одну голову — лиш би не чути того, що лунає звідти.

Стадіон набирав тихого шуму. Але це не був порожній шум. Він був наповнений очікуванням чогось великого, жахливого і, що найстрашніше, прекрасного. Щось готувалося всередині стадіону, й навіть ті, у кого вже не билося серце, відчували, як воно стискається.

Пеп Гвардіола стояв у центрі роздягальні. Перед ним — список складу збірної Пекла. І хоча в ньому були імена — вони нічого не значили. Головного Пеп так і не дізнався: хто буде тренером у суперників.

Сатана лише знизав плечима:

— Спорт має залишатися справедливим. Інакше в ньому немає сенсу. Вони не повинні радитися зі мною. Особливо перед цим матчем, — сказав він, ніби мова йшла про сусідів по дачі.

Ліліт мовчки зітхнула.

Тому Пеп діяв так, як завжди — як професіонал. Тобто — розраховував лише на власні сили.

Тактична дошка вже не вміщала позначок — тому він перемикався на планшет. Кожному пояснював окремо. З кожним проговорював усе: від позиції при стандарті до моментів пресингу у другій фазі атаки. У деяких було по чотири плани. У Колюна — сім. У Маестро — дванадцять.

І все одно він не почувався готовим.

Пеп боявся. Але це був гідний страх: страх гравця перед останнім пенальті, страх генерала перед вирішальною битвою. Не паніка. Не сумнів. А відчуття межі — що ти вже зробив усе, що міг, а далі — залишилося тільки вийти.

Цей матч був для нього не волонтерством. Не жестом великого серця. А найбільшим викликом усього тренерського життя. Іспитом футбольної долі.

Нарешті він піднявся з лавки.

— Лот — у воротах. Юпі, Чорт, Маестро, Марік — захист. Яничар — опора. Вище — Махач і Макар. У нападі: Сперідряхил праворуч, Казан — ліворуч. Колюне, ти граєш там, де в тобі найбільша потреба. Всі решта — на заміні. Але пам’ятайте: у цій грі не буде глядачів із нашої лавки. Тут усі — гравці.

Він зробив паузу. Потім глянув кожному в очі.

— Я не знаю, хто буде по той бік поля. Але я знаю — хто тут. Ви не просто гравці. Ви — люди, які довели, що серце сильніше за зневіру, що любов до гри — не менша за талант. У Пекла є могутність. У вас — правда. Грайте серцем. Грайте за себе, одне за одного, за тих, хто сьогодні прийде на трибуни. І якщо доведеться впасти — падайте вперед.

Він мовчки кивнув. Команда підвелася.

У підтрибунному приміщенні панувала напруга, яку можна було різати ножем. Викликали команди. Година «ікс» наближалася. Уперше дніпряни мали побачити тих, хто стоятиме сьогодні по інший бік поля.

Але що це було за видовище! Одинадцять мовчазних, закутих у сліпучо-чорні товстовки постатей. Обличчя приховані капюшонами, фігури масивні, зловісні, неначе витесані з нічної темряви. Жодного слова. Жодного погляду. Жодного натяку на життя чи приязнь. Лише глуха присутність — ніби вони не живі істоти, а проекції самих тіней.

Дніпряни напружилися. У декого затремтіли коліна. Хтось опустив очі. Повітря стало густішим. У грудях щось завмерло.

— На мене дивіться! — пролунав голос Маестро. Твердий. Спокійний. Як якір.

Він стояв перед ними, немов скеля серед бурі. Спокійний, зосереджений, із м’якою усмішкою на вустах. А всередині — долоні чухалися, ніби їх покусали сто комарів. Але тривозі він не давав волі. «Буде добра пиздилка», — подумав із ледь вловимою насолодою.

Його постава, зверхня, впевнена манера оглядати суперників діяли на дніпрян, як щеплення від страху. Вони випросталися. Обличчя знову набули людського кольору. В очах з’явився блиск. Тепер перед суперниками стояли не перелякані хлопчики. Тепер це були чоловіки. Готові. Зібрані. Небезпечні.

Тунель. Півтемрява. Вузький простір перед полем. Ліворуч — дніпряни. Праворуч — чорні тіні. Попереду капітани. За ними — товариші.

Маестро відчував, як серце пульсує в грудях. Ніби не в такт пульсу, а в такт чогось більшого — очікування, ритуалу, гри.

«Ось воно. Я нарешті знаю, що відчуває футболіст перед матчем, за який не соромно згадати на смертному ложі», — подумав він. І додав з полегшенням: «Слава Богу, що на цю гру нас не діти виводять…»

Але не встиг він дотішитися думкою, як хтось смикнув його за руку. Легка тягучка в долоні.

Він нахилив голову — і побачив. Дівчинка-чортеня з маленькими ріжками. Зовні років десять, але очі — як безодня. У неї була виїзна форма Дніпра — біла, з блакитною смугою на серці. Вона серйозно тримала його за руку і мовчала.

Тільки тепер Маестро помітив: кожен гравець — і з Дніпра, і з темного табору — стояв поруч із маленьким чортиком. Дівчатка й хлопчики. Кожен міцно тримав долоню дорослого футболіста.

Мовчазний ескорт невідомої місії. Символ чогось, чого не зчитати першим поглядом.

До команд підійшли арбітри.

Троє. В отруйно-жовтій формі. Футболки, труси, гетри — все пекельно яскраве. Світло від ліхтарів тунелю відбивалося, мов від світляків.

Головний рефері підійшов до капітанів. Простяг руку дніпрянину.

— Архангел Гавриїл, — представився він.

— Антон Марцинайко, — коротко відповів дніпрянин.

— Я знаю, Маестро, — усміхнувся арбітр. — А це мої асистенти: ангели Ґаліла і Іовель.

Асистенти кивнули. Мовчазні, як темна команда суперника.

«А як вони з цими крилами бігати по полю будуть?» — проблиснула перша твереза думка.

Від капітана чорних — жодного слова. Лише руку простяг у відповідь. Стояв, як статуя, сховавшись під капюшоном.

«Нащо така таємничість?» — подумав Тоха.

І в цю мить над тунелем, над стадіоном, над усім Дніпром — залунав гімн.

Гімн «Дніпра».

Усі замовкли. Музика йшла крізь серця.

Все. Команди — на поле!

Стали. Ліворуч — Дніпро, праворуч — Пекло. Кожен ближче до своїх уболівальників. Музика затихла.

І раптом:

— Дядю Маестро! — почув Антон голос знизу.

Він нахилив голову. Це була вона — те саме чортиня-дівча, що вело його на поле. Стояла виважено, зосереджено, майже поважно.

— Я сьогодні вболіватиму за вас.

— Дякую… — розгубився капітан.

— Не просри все, бля!

Шмиг. І наче її й не було. Зникла, розчинилася, ніби тінь, проковтнута прожектором.

І одразу:

— Пані і панове! — залунав гучний баритон диктора. — Ангели і демони! Живі та нежите! Грішники і праведники! Любі вболівальники! Вітаємо всіх на фіналі кубка «Спочилої надії»!

Дніпро-Арена заревіла, ніби прокинулась від забуття.

— Сьогодні зустрічаються команда «Дніпро»...

Загуділа ліва половина стадіону. І цей гул був схожий на рев водоспаду.

— ...проти збірної команди Пекла!

Права половина стадіону вибухнула. Виття, крики, зойки, регіт, ревіння, плач — усе злилося в єдиний вібруючий звук, що проникав у кістки.

Маестро піймав себе на думці, що їхнє поле наче гостьове. Такий галас підняли уболівальники суперників, що навіть тренований мозок фаната засумнівався, чи точно тут буде домашня гра.

Диктор почав оголошувати склад дніпрян. Але це було не просто перерахування імен. Кожного гравця представляли з пафосом, як вартового древнього ордену.

— Головний тренер футбольного клубу «Дніпро», — продовжував диктор, — Пеп Гвардіола!

Навіть сектор Пекла не утримався — з нього долинуло стримане, але щире «У-у-у!».

Але замить усе накрило хвилею гулу, коли диктор почав з протилежного боку:

— Збірна Пекла!

Гучно. Переконливо. Майже з погрозою.

— Номер перший — Тоні Шумахер! Бережіть зуби, суперники! І так — йому не соромно!

Тоні різко скинув куртку і показав своє усміхнене обличчя у всій красі молодості. Усмішка з ухилом у божевілля.

— Номер п’ятий — Андоні Гойкоечеа! М’ясник з Більбао! Він не просто відриває ноги — він ще й колекціонує бутси вдома як трофеї!

Баск ступив півкроку вперед. Вираз обличчя обіцяв біль.

— Номер двадцять третій — Марко Матерацці! Він завжди знайде, що сказати, навіть найкращому з вас, аби вивести з себе!

Марко махнув рукою Маестро.

«Вважай, попередив», — подумав Тоха.

— Номер третій — Пепе! У ньому успішно поєднуються жорстокість, агресія і схильність до симуляції. Руками, ногами — немає значення!

Пепе стояв із таким обличчям, ніби саме зараз хтось наступив йому на свіжий синець.

— Номер дев’ятнадцятий — Джої Бартон! Напади і бійки, груба гра і ставки, конфлікти з дружиною, скандальні висловлювання — справжнє пекельне бінго!

Бартон скинув куртку, почав позувати, мов бодібілдер. Стадіон реагував так, ніби він уже забив.

— Номер четвертий — Анатолій Тимощук! Зрадник, колаборант і «Батько року» за версією журналу «Втопи кошеня!» Вітаємо на українській землі, Анатолію!

Тимощук ні на кого не дивився. Роздягнувся і втупився в газон.

— Номер восьмий — Пол Ґаскойн! Домашній аб’юзер, расист, алкоголік — ми таких любимо!

Пол вийшов упевнено, навіть підморгнув сектору, що виглядав як справжнє пекло.

— Без номеру грає — Френкі «Святий» МакКол. У футболі ще номерів не було, а корупція — вже існувала! Батько договірних матчів, звір на полі, майже міф шотландського епосу ХІХ століття!

Таких густих вусів Земля не бачила вже півтора сторіччя. Втім невисокий Френкі почувався не в своїй епосі доволі комфортно.

— Номер дев’ятий — Луїс Суарес! У його арсеналі: укуси, расизм, провокації, симуляції! Якщо треба — він і руками зіграє!

Суарес нахилив голову. Виглядав, як грабіжник, що вже все запланував.

— Номер одинадцятий — Ернст Вілімовські! Еталон зрадництва. Грав за Польщу до Другої світової, а за Третій Рейх — під час! Неспортивна поведінка на цьому фоні — навіть не гріх.

Ернст віддав нацистське привітання. Стадіон здригнувся.

— Капітан команди, номер десятий — ідол нації, товариш тиранів, друг картелів, рука Бога, а для декого — саме божество: Дієго Армандо Марадона!

Навіть Леонель Мессі встав. Дієго скромно махнув рукою, вітаючись із трибунами. Тут він був наче вдома. І всі це відчували.

У запасі залишились: воротар Рене Ігіта та польові гравці — Торстен Гютшов, Джордж Бест і Рафаель Маркес. І кожен міг би вийти — і влаштувати окреме шоу.

Диктор продовжував:

— Граючий тренер збірної Пекла — Дієго Армандо Марадона. Менеджер — Бернар Тапі.

На лавці Марта нахилилась до чоловіка:

— А чого в них і тренер, і менеджер, а в нас тільки Пеп?

— Бо в нас менеджером був сам Чорт, — пояснив Р-р-рик. — А він не хоче вип’ячуватися.

Журналісти клацали затворами. Команди стояли на передматчевих фото.

«Цікаво, а в яку періодику потраплять ці світлини?» — подумав Гвардіола.

Капітани з арбітрами зібралися на коротку передматчеву нараду. Марадона був на голову нижчий за Маестро і здавався усміхненим, навіть теплим. Але при рукостисканні Тоха відчув холодок — мовби доторкнувся не до руки, а до мармурового надгробка.

У погляді аргентинця зблиснула вогняна тріщина — щось хижо-демонічне промайнуло на мить і зникло. Тошин кулак мимоволі стиснувся.

«Та щоб тобі… — буркнув Маестро. — От би впаяти йому хука. І Гавриїла принагідно, якщо влізе».

— Мушу попередити, панове, — промовив головний рефері, звертаючись до капітанів, — я належу до вузького кола істот, які вміють чути ваші думки. Рада обом: думати про щось більш гідне. За думки не караю. А от за дії — виліт одразу!

Секунди до старту. Команди в енергетичному колі. Очі гравців прикуті до Маестро. Він довго не міг зібрати думки в купу. І нарешті промовив:

— Ну, таке трапляється раз у… — глянув на Колюнчика. — Ну, ви зрозуміли. Виєбемо Пекло, хлопці!

Погляди — на Сатану.

— А що я?! — розвів руками той. — Сьогодні я не проти!

М’яч дістався суперникам. За «Дніпром» — вибір сторони поля. І Маестро без вагань обрав ліву. Не через вітер чи фанів, а тому, що так веліла традиція. Так завжди вибирали у старому «Дніпрі».

Гра почалась.

Запитання про те, як арбітри з крилами бігатимуть по полю, відпало одразу після стартового свистка. Вони не бігали. Вони літали — високо, майже під дахом, не затуляючи глядачам огляд.

А щойно на полі починала назрівати біда — Гавриїл стрімголов падав униз, наче сокіл із верховної висоти, і в його падінні було щось не просто суддівське, а судне. Удар повітря, тінь над травою, погляд, що випалює наміри ще до того, як ті стали діями.

Він не просто слідкував за дотриманням правил — він наглядав за всіма, хто бодай раз зрадив гідність гри. Не соромлячись, хто живий, хто мертвий.

А гра одразу стала жорсткою, брудною. Команди змагалися не у футболі, а в тому, хто більше вижене душ із опонентів. М’яча бачили рідко. Все діялось у центрі поля — суцільна м’ясорубка.

На другій хвилині Сперідряхілу знадобилась допомога. До нього підбігла Ліліт — в білих шкарпетках, із чемним портфельчиком. Вона мовчки присіла біля нього, доклала пальчики до травмованого місця — і той відчув, як біль розчиняється, залишаючи натомість легкий сморід сірки.

Ще хвилина — і Пол Ґаскойн катався по землі з криком. До нього не кваплячись підійшла сама Смерть — у класичному чорному балахоні, з косою.

Ні слова не мовивши, вона провела косою перед очима Ґаскойна — не торкаючись, просто на рівні лоба. Той одразу замовк і сів, мов школяр, якого щойно викликали до дошки.

Ізляканий, мов пташка в клітці, Пол підвівся, глянув на лаву запасних — і пішов далі грати, уже без зайвого героїзму.

Перший удар по воротах стався аж на 12-й хвилині. Макар зарядив правою з тридцяти метрів. Шумахер витягнув, мов кішка, і перевів м’яч на кутовий. Пекельні ультрас завили, засвистіли, хтось кинув кістку.

На подачу з кутового до воріт підтюпцем підійшов Сатана. Він глянув на Південну трибуну. Просто подивився.

І трибуни замовкли. Банери обвисли. Хтось із ультрасів навіть хреститись почав.

На «Дніпро-Арені» стало тихо, як у могилі на Страсний тиждень.

Перший гол прийшов із нічого.

Казан на фланзі перегородив шлях Гойкоечеа — міцно, плечем у плече. Баск озирнувся і зробив підступний підкат ззаду прямо в кістку. Казан упав із коротким вигуком, схожим радше на гавкіт. Проте Гавриїл свисток не дав — бо м’яч тим часом відскочив до Колюнчика.

Перед Колею захисників не лишилося. Голкіпер завмер у напівпозиції. Тоні Шумахер явно не розраховував на такий розвиток подій. Але Колюнчик, холоднокровно, майже нехитро, поклав воротаря на газон і черпачком, з гострого кута, перекинув м’яч прямо в дальній кут воріт.

Пекло — загуло.

Горло радісного крику дніпровських вболівальників раптом поглинула хвиля звуків від пекельних фанатів: свист, вереск, прокльони з тисячі горлянок. У футболістів полетіло все підряд: пляшки, цеглини, обгризені кістки. Хтось навіть кинув власну руку.

Святкуванню завадив іще один крик — цього разу не тріумфальний. Казан лежав, притискаючи коліно до грудей, і вже не гавкав. Ноші, крики, суєта. Ліліт з’явилась мов із диму, зі стриманим виразом обличчя і сталевим поглядом.

— Це складний відкритий перелом у живої істоти, — моторошним басом повідомила вона Гвардіолі. — Тут потрібна справжня медицина, а не пекельні фокуси. Я можу йому допомогти… тільки якщо Казан продасть мені душу. Якщо ні — я безсила.

— А він? — запитав Пеп.

— Ще не вирішив. Але страждає вже дуже натхненно.

Тим часом біля центру поля архангел Гавриїл вів непросту розмову з Андоні Гойкоечеа та Дієго Марадоною.

— Це має бути червона картка! — різко сказав небожитель. — І це вже не вперше. Давно пора.

— Сеньйоре рефері, — спокійно відповів Марадона, — за свою кар’єру я мав чимало сутичок із Гойкоечеа. Бували й травми, й довгі лікування. Але я не вважаю, що він жорстокий. Він просто не вміє програвати. І це — чесно кажучи — найкраще, що може бути у футболі. Так, фол жахливий. Але якщо ви зараз його вилучите — ви покараєте мою команду двічі. Ми вже програємо. Буде ще й меншість.

— Пропонуєш?

— Якщо по справедливості — або скасуйте гол, дайте їм штрафний і нам червону, або зараховуйте гол і покажіть жовту. Компроміс — теж частина гри.

Коли Маестро побачив, що Гойкоечеа отримав лише жовту, його кулаки стислись до білого. Він рушив уперед — обличчя спокійне, але в очах вже світилась та сама думка: «Зара’ замочу пернатого».

Перед ним став лайнсмен — ангел Іовель.

— Заспокойтеся. Негайно, — сказав він і розгорнув крила, перегородивши шлях до головного рефері.

— Жовта?! — заревів Антон. — Лише жовта?! Людина може на все життя інвалідом залишитись, а цей підарас показує тільки жовту?!

Іовель мовчки обійняв Маестро і, мов кошеня, підняв того під дах стадіону. Там, серед світла і тиші, до них приєднався і сам Гавриїл.

— Я розумію ваше обурення. Але мушу зберігати спортивний баланс. Якщо я зараз вилучу Гойкоечеа — це вб’є інтригу.

— Суди, що бачиш, — гаркнув Маестро. — А не як гандон!

— Гей, юначе, — втрутився Іовель, — прояви повагу перед архангелом!

— Та я в рот єбав ваш рай з архангелами, і ваше пекло з чортівнею! — не вгамовувався Маестро. — Я взагалі вірю в макаронного монстра! Якщо ви, гандони, не почнете судити те, що бачите — я особисто ощипаю кожну пір’їнку з ваших йобаних крил! А тепер постав мене на планету, поки я не почав!

Іовель став спускати Тоху назад. Гавриїл кинув навздогін:

— Якби я судив, як бачив, ти б вилетів з поля ще на третій хвилині!

— І нехай! — відповів той. — Але це було б чесно.

— Нехай буде по-твоєму.

Половина першого тайму — а в «Дніпра» вже перша заміна. Казана винесли, замість нього на поле вийшов Реббе.

24-та хвилина. Гра загострюється. Гавриїл нарешті згадує про жовті картки. Гравці діють так, наче кожна атака — остання. Не щадять ні себе, ні суперників.

За десять хвилин у «Дніпра» вже п’ять карток. У збірної Пекла — сім. Всі — поки що жовті.

Арбітр вкотре викликає капітанів і виписує обом по «гірчичнику» за те, що не можуть заспокоїти своїх.

Ультрас Пекла — піднесені, хоча команда програє. Дніпровські фанати, навпаки, зляться, позіхають, зітхають.

43-тя хвилина. Яничар майстерно у підкаті зносить м’яч у Марадони і котиться по газону на боці. М’яч прокочується повз обличчя — і в цей момент шипами йому в голову прилітає бутса МакКола.

Хруст шийних хребців чули навіть на останньому ряді «Дніпро-Арени». Довгий, безжальний свисток. Гавриїл — соколом униз. Не судити. Рятувати.

Архангел опускається на одне коліно, вкриває Яничара крилами. Молиться. Навіть найскаженіші демони на трибунах замовкають. Під крилами спалахує світло раю.

В цей момент — в десяти метрах від Яничара — Френкі «Святий» МакКол отримує удар ззаду: Сперідряхил б’є його ногою по ахіллу. Той ледь похитнувся. У XIX столітті таке вважалось дрібницею. Але у відповідь Френкі з розмаху заряджає аперкотом. Сперідряхил присідає.

Та з’являється Маестро. І його права, козирна, прилітає шотландцю прямо в скроню. Той завалюється в несвідомість.

Архангел обережно прибирає крила.

— Наче дихає, — промовив він і кивком покликав медиків.

З лави запасних одночасно зірвались Ліліт і Смерть. І та, і та стрімголов рвонули з місць. Але в останній момент демонеса побачила: обидві прямують до одного пацієнта.

Ліліт пришвидшується і з розмаху валить Смерть на землю. Потім починає її гамселити чим попало: ліктями, колінами, вогняними променями. Кожен удар — наче розряд блискавки.

Смерть підскакує, кульгає, падає знову. Але раптом — знаходить свою косу. І встромляє її лезо в стегно Ліліт. Та завиває — звук такий, що трибуни глухнуть на мить.

У Ліліт руки непропорційно збільшуються, і вона хапає Смерть за капюшон. Роздирає. Витягає потворний череп із двома синіми вогниками в очах. Відкриває свою справжню звірячу пащу і з насолодою жує його. Точніше — стирає на попіл.

Підбігає Гавриїл із червоною карткою в руках:

— Це вже не тільки порушення футбольних правил! Це — проти законів буття! Світ не може існувати без Смерті! Хто буде приходити до смертних у їхній останній годині?!

— Похуй, — спокійно, але ще хрипко відповідає Ліліт.

— Як вона тепер знайде тих, хто має померти? — Архангел показує на Смерть, що, використовуючи косу як тростину, наосліп повільно тягнеться до виходу зі стадіону.

Ліліт знехотя риється в собі і відригує два сині вогники. Ті влітають в долоні архангела.

— Поверни їй, — кидає демонеса і розчиняється в темряві підтрибунного простору.

Гавриїл був справедливим: червоні картки отримали не лише Ліліт, а й Смерть, Френкі МакКол, Сперідряхил і Маестро.

М’яч лежав біля бокової. Судді мовчали. Гравці переводили подих. А небеса наче чекали, що буде далі.

Поки гравці обох команд хапали кисень і витирали з лиця страх, Пеп Гвардіола тихо покликав до себе Сатану. Той підійшов неквапно, але з підозрою.

— Треба витерпіти останні хвилини, які додасть арбітр, маючи на два гравця менше, — сказав тренер. — Я зроблю заміну тільки по перерві.

— Чому? — не зрозумів Диявол, іронічно примружившись.

— Бо я вже зробив одну заміну в першому таймі. Якщо витрачу ще одну зараз — на другий тайм залишиться лише один слот. А гра така, що будь-якої миті хтось може зламатися — в прямому сенсі.

— Тренере, ти серйозно? Хочеш, щоб ми весь цей час догравали восьмеро проти десяти?

— Саме так. Зараз ваш м’яч. Ви — технічніші, мобільніші. Ви можете тримати його навіть якщо вас залишиться шестеро. Тимчасово переходимо на трьох у захисті. А ти, Чорте, йдеш в опорну. Займеш позицію Яничара. Витягнеш?

Сатана нічого не відповів — тільки коротко кивнув і помчав роздавати накази. В очах палахкотіло: не злості — рішучості.

Та дорогою до центру поля його перехопив Реббе. Лівою рукою той міцно схопив Диявола за передпліччя — і на нім опинилася капітанська пов’язка.

— Що ти робиш? — спитав Сатана, не на жарт здивований.

— Це наказ Маестро, — буркнув Реббе. — Якщо маєш питання — йди до нього. Я з Тохою не сперечаюсь. І ніколи не буду.

Сатана дивився йому в спину ще з кілька секунд. Потім — ледь усміхнувся. Щиро. Вперше за сьогодні.

Гра поновилася. Гавриїл додав лише три хвилини до першого тайму. Хоча за всіма законами мав би додати щонайменше десять. Але, мабуть, архангел вирішив: краще скоротити біль, ніж множити страждання.

Та навіть у більшості збірна Пекла ніяк не могла забрати м’яч під свій контроль.

«Дніпро» грав як єдиний організм. Кожен пас — мов молитва. Кожен рух — як подих.

Залишалося не більше півхвилини до завершення тайму, коли біля кутового прапорця Юпі втиснули в пастку троє: Джої Бартон, Пол Ґаскойн і Неймар. Лізли з усіх боків, гарчали і штовхались. Виглядало так, що ось-ось — і м’яч піде чи на кутовий, чи за бокову.

Але Юпі не з таких. Він відскочив на півкроку назад, пригорнув м’яч до ноги, зробив крихітний розворот корпусом — і несподівано вистрілив лонгболом по діагоналі, через усе поле.

На іншому фланзі, немов блискавка в темному лісі, Реббе вже виривався з-під опіки Матерацці та Пепе. Прийняв — корпусом. Протиснув — плечем. Перекинув м’яч уперед — і другим дотиком влупив у нижній правий кут.

Шумахер навіть не ворухнувся. Він просто стояв. Стояв і дивився, як м’яч ковзає по газону в саме те місце, куди не дотягуються ні руки, ні божественне провидіння.

2:0.

Не пролунали ще навіть останні нотки вибухового реву, як Гавриїл підняв руку — і свиснув тричі. Перерва.

«Дніпро» ішов у роздягальню, ведучи з рахунком 2:0, маючи на другий тайм на гравця менше, і з відчуттям, що все тільки починається.

Роздягальня гула, як вулик після грози — ще з лункими звуками, але вже без блискавок. Останній гравець, шурхнувши рушником, вийшов у коридор. Пеп Ґвардіола повільно й задумливо за ним зачинив двері.

— Знаєте... — почав він тихо, по-філософськи, як людина, що вже все зрозуміла, але ще не певна, чи варто це говорити. — От я там, на лінії — кричав, скакав, жестикулював, як заведений. У голові — буря, на язиці — сто слів, у вухах — гул натовпу. Але щойно зайшов сюди, — він обвів поглядом команду, — згадав себе гравцем.

Він зробив крок углиб роздягальні, ближче до напружених поглядів.

— Є такі матчі, де головне — не програти в агресії. Не в тактиці. Не в точності. В агресії. У вогні, що ти приносиш на поле. От що я вам зараз маю сказати? Що всі наші плани накрилися піздой?

Пеп знизав плечима.

— Та, накрилися. Що ви десь щось не те зробили? Та я сам був гравцем — ви все зробили правильно. Що, може, вас треба ще трохи емоційно підбадьорити? Та ні, не варто. Ще трохи — і ви затопчете суперників, як слони. Ви вже зараз граєте в меншості.

Він замовк. Запала тиша — густа, мов клуб тютюнового диму в прокуреній кімнаті. Потім, спокійно і впевнено, він продовжив:

— І я от питаю себе: що я тут роблю? Чому я, Жозеп Гвардіола-і-Сала, стою перед вами саме в цю мить?

Погляди гравців були прикуті до нього. Хтось завмер із пляшкою води в руці, хтось — зі зламаною кісточкою в душі.

— Щойно зрозумів, — сказав Пеп, — тільки я маю право сказати вам те, що зараз скажу. І тільки мені ви повірите.

Він подивився кожному в очі.

— Ви, хлопці, — краща команда, що є сьогодні на полі. Ви сильніші технічно. Краще підготовлені фізично. Ви витриваліші психологічно. І як люди — ви вищі. Але цього мало. «Кращі» — це ще не «переможці». Ваші суперники — це набір зірок. Яскравих, часом геніальних. Але все ж таки — окремих. А ви — команда. А команда у футболі виграє. Якщо, звісно, сама в це вірить.

Початок другого тайму. Пеп нарешті проводить вимушену заміну: Яничар, що вибув ще на 43-й хвилині, лишається в роздягальні без свідомості під захистом Ліліт, а на поле виходить Сакс. Не по позиції — зате саме це й було козирем тренера. Бо тільки справжній футбольний маніяк міг вигадати тактичну комбінацію, яка межувала з божевіллям.

Новий капітан команди, Сатана, стоїть в центрі енергетичного кола, утвореного гравцями, наче згусток темної матерії, що раптом навчився співпереживати. Він бачить у поглядах партнерів не страх, а цікавість. Не напруження, а готовність.

— Ви чули тренера хвилину тому, — каже він хрипким голосом. — Я, звісно, не той, хто вміє надихати. Я — той, хто краде. Але чого вже там — давайте плагіатити найкраще.

Він посміхається.

— Виїбемо пекло, хлопці!

— Виїбемо пекло! — вигукують у відповідь усі, як один.

Але доля — штука підступна. Варто лише відчути себе непереможним — як тебе вражає з боку, якого ти не бачив. Щойно почався другий тайм, як з пекельного фан-сектора долинуло:

— Край наш бєздонний

На бєрєгу Коцит рєкі.

Єсть команда Пєкло —

За нейо болєєм ми...

Гравці «Дніпра» розгублено озираються. Хтось стискає щелепи. Хтось бурмоче:

— Що за хєрня?

— Це ж наш заряд...

— Вкрали. Навіть не переклали нормально. Дешеві мерзотники...

— І головне — закинули не в першому таймі, а в другому! — додає хтось із гравців, вже киплячи.

Проте матч тривав. І поки дніпряни обурювалися пекельними ультрас, Марадона і Вілімовські вже прорвали захист. На 48-й хвилині вони вийшли два в один проти Сатани, який з якихось причин опинився на позиції центрбека.

Дриблінг. Пас. Обман. І Ернст Вілімовські спокійно вкотив м’яч у порожні ворота.

2:1.

Пекло святкує.

Сатана стискає кулаки, глибоко вдихає й збирає навколо себе команду.

— Я, звісно, не Маестро, — каже він, — але погрожувати теж умію. Через те, що ви вели себе, як діти, ми пропустили цей гол. А попереду — ще цілий тайм. Тож зібралися. Інакше я особисто почну вас жерти. Без спецій.

Ніхто не сміється. І всі розуміють: гра тільки починається.

Пепе остаточно розчинився в цьому матчі. Його погляд блукав по газону, губився у натовпі, зависав десь за лінією поля. Він перестав реагувати на м’яч, на партнерів, на власне ім’я. Зрештою почав по-дитячому питати в кожного, хто траплявся поблизу:

— А що я тут роблю?

Марадона не витримав.

— Вийди, хлопче, посидь, охолонь, — сказав і зробив знак до резервного арбітра.

На полі з’явився Рафаель Маркес. Досвід, холодна кров, тактична гнучкість — усе, чого бракувало зараз команді.

Збірна Пекла перехопила ініціативу. Вони пішли вперед хвилею — не квапливо, але невблаганно. Їхні атаки лягали одна на одну, як натиск вітру в бурю. Майже кожна друга завершувалась ударом. У Лота побільшало роботи: він грав упевнено, без фатальних помилок, хоча вже й помітно втомлений.

На 62-й хвилині наставники Пекла вирішили зіграти ва-банк. Захисника Джої Бартона та нападника Ернеста Вілімовські було знято з гри. Замість них — два атакувальні божевільні: Торстен Ґютшов і Джордж Бест. У запасі лишався лише воротар. До кінця — майже пів години.

А потім стало ще гірше.

Арбітр підняв руку і показав другу жовту картку Махачу. Червона. Вилучення.

Знову вісім на десять.

До всього — штрафний. По центру, майже на лінії карного. Місце, де навіть незначна помилка може коштувати гола.

Марадона підійшов до м’яча. Без зайвих ритуалів. Віддихався. Прицілився. Без розбігу — удар.

М’яч перелетів стінку точно в ліву дев’ятку. Лот тільки вистрибнув — але вже в повітрі зрозумів, що не дотягнеться.

2:2.

Через хвилину — ще один спалах. Бест пробивав з десяти метрів, Лот перевів на кутовий дивом.

Подача. Комбінація. Марадона і Бест виводять Суареса майже сам на сам, але Лот, мов лев, кидається на м’яч, грає головою, бо вже вибіг з карного майданчика. На жаль, невдало. М’яч здіймається свічкою... і опускається прямо на Марадону.

Що робити голкіперу? Бігти назад — не встигне. Залишається одне — йти в боротьбу. Але Дієго спрацював на мить швидше. Не приймаючи м’яча ні ногою, ні головою, він... грудиною направив м’яч у руки Лота. А тоді, не вагаючись, помчав у його бік.

Лот розгубився. Інстинктивно взяв м’яч руками.

Марадона підстрибнув від радощів:

— Рефері! Рука! Рука! — волав, розмахуючи руками.

Арбітр не вагався. Червона картка. Воротар «Дніпра» залишає поле.

Гавриїл підкликав капітана:

— Ще одне вилучення — і ви програли. За правилами не можна грати, якщо в команді менше семи гравців. Мені шкода, Звіре.

— Послухай, Гавриїле, — втрутився Диявол. — Це ж очевидно: прикра випадковість. Лот не збирався торкатись м’яча руками. Просто... рефлекс.

— Я обіцяв вашому навіженому Маестро судити тільки те, що бачу. І я побачив фол. Даруй. Рішення не зміню.

Пепу довелося приймати непросте рішення. Щоб випустити воротаря Р-р-рика, треба було зняти когось із поля. Але кого, якщо на полі залишилось лише семеро?

Захист? Чіпати не можна — вони тримають лінію. Мінус чотири. Чорта теж не варто — він єдиний, хто гризе центр поля.

Залишаються двоє: Колюнчик і Реббе. І хоча Пеп більше схилявся до заміни Колі, до нього підійшов сам Реббе:

— Тренере, мене міняйте. Від Колюнчика більше користі.

М’яч знову на точці штрафного. Марадона приклався — цього разу поперечка. Р-р-рик лише поглядом проводжав траєкторію. Сильно, але не влучно.

75-та хвилина. Ще один кутовий. Ґютшов виконує навіс на дальню штангу. Бест скидає в центр воротарського. І там — Марадона. В боротьбі з Колюнчиком якимось чином... проштовхує м’яч у сітку.

Гол?

Ні.

Головний арбітр приклав палець до вуха. Перемовини. А потім — свисток. М’яч відмінено. Штрафний — у бік Пекла.

І ще — Марадону кличуть до себе.

— Це жарт? — не вірить Дієго. — Червона картка?

— Гра рукою, — спокійно пояснив Гавриїл.

— Так це ж «Рука Бога»!

— Сеньйоре Марадона! Зараз 2025 рік. У футболі давно працює ВАР. І всі ваші «Руки Бога» залишились у 80-х.

— І що? Хіба не можна було жовту?

— Це була б уже друга. Але, зважаючи на вашу «систематичну неповагу до суперника», — тут, пробачте, тільки червона.

— І що тепер?

— А тепер, будь ласка, вийдіть за межі поля.

Без Марадони збірна Пекла втратила контроль у центрі поля. Чорт і Колюнчик тут безроздільно панували, перехоплювали, роздавали, душили. Та на флангах у «Дніпра» почались справжні провали. Марік із Юпі, які грали з самого початку, вже ледве пересували ноги. А Сакс узагалі виглядав чужим на тій позиції, наче випадково опинився на полі серед чужих людей.

81-ша хвилина. Макар, що опустився у центр захисту, перерізає простріл із флангу. М’яч рикошетом відлітає просто до Чорта. Перед ним — лише Тимощук метрів за двадцять і захисники Матерацці з Маркесом ще далі, мов дві бетонні колони, що от-от заваляться.

Наступні шістдесят метрів Сатана з Колюнчиком долають стрімко, немов на скейтах, у ритмі двійкового танго. Пас — повернення. Пас — підхоплення. Вже двадцять п’ять метрів до воріт. Тимощук, збитий з темпу, дихає Звіру в спину, але без шансів на відбір. І от — обидва захисники суперника раптом втрачають координацію та разом кидаються на Сатану.

Хитрий фінт — і Маркес обманутий. В утворену щілину Сатана ковзає ідеальний пас — як по рейках — на хід Колюнчику. Той вривається в карний майданчик, випереджає суперників і вже замахується на удар...

Аж раптом у нього влітає Тоні Шумахер. Увесь, усім тілом, не те що не грає в м’яч — він навіть не прикидається. Чорнота бутсів, зіскріп зубів і клац — звук удару по кістці.

— А що? — виправдовується Шумахер перед товаришами. — Жовтої в мене ще нема. А в пенальті в мене шансів більше, ніж один на один із ним.

Колюнчик на газоні. Він не може встати. Вивих стегна. Лікаря команди ще раніше вилучили. Довелося самому Дияволу вправляти суглоб, стискаючи зуби, як хірург на полі бою. Але Коля кульгав. І продовжити гру не міг.

У «Дніпра» — остання заміна. На поле виходить Марта.

Архангел Гавриїл, крім призначення пенальті, одразу вилучає Шумахера. Німець навіть не сперечається. Замість Суареса вийшов епатажний, зухвалий, наче зі сцени, Рене Ігіта. Публіка реве.

Сатана підбігає до тренера:

— Кому з нас бити пенальті? Усі пенальтисти вже на лаві або в медпункті.

— Вам на полі видніше, — спокійно відповідає Гвардіола.

Диявол збирає гравців докупи. Хотів було радитись, але одразу зрозумів: Р-р-рик досі здригається при згадці про м’яч. Марік, Юпі й Макар — уже тіні самих себе, їх краще було б вкладати спати з валер'янкою. Сакс виглядав загублено, мов турист без мапи. Залишалась лише одна кандидатура.

— Марто, — звернувся Сатана, — а ти не хочеш пробити пенальті?

Гравці здивовано перезирнулись.

— Я?! — не вірила дівчина. — Ти впевнений? А якщо я не заб’ю?

— Ой, не заздрю я тій команді, якій ти не заб’єш, — сказав Р-р-рик, ніжно поцілувавши її в чоло. — Вважай, ми у виграші за будь-якого сценарію.

— Марто! — твердо сказав Сатана. — Це моє рішення. І я несу за нього відповідальність. Не ти. Я.

— Гаразд, — кивнула дівчина.

Вона підійшла до точки. Встановила м’яч. Не дивилась на ворота. Знала, хто стоїть перед нею. Ігіта — не лише воротар, він гравець-психолог, актор і клоун в одному флаконі. Марта боялась, що він залізе їй у голову. Тому вирішила: без фокусів. Просто режим Тьоми Мілевського.

Рене вивчав її поглядом. Відчув, що удар буде не сильний — і вирішив реагувати по м’ячеві, не вгадувати.

Марта розбігається, м’яко підсікає — удар Паненкою. Все було б красиво, якби Ігіта зрушився. Але той лишився стояти. М’яч легко вдарився об його груди і впав йому до ніг.

Рене навіть не взяв м’яч у руки — лише подивився на Марту з насмішкою. Мовляв, проти тебе я і без рук впораюся.

Дівчина рвонула до м’яча, намагаючись добити. Але Ігіта... двічі обігрує її фінтами прямо на лінії воріт. Це вже не футбол. Це відверте знущання.

Краще б він цього не робив.

Збірна Пекла залишалась у більшості недовго. Гойкоечеа невчасно завалив Юпі на фланзі — друга жовта. І ось уже склади рівні. Але обидві команди раптом усвідомили: будь-яка травма суперника — автоматична перемога. І гра миттєво втратила спортивний сенс.

Архангел Гавриїл підлив олії у вогонь:

— Більше жодної картки. Не хочу бути тим, хто визначить долю матчу.

І почалося. Поле перетворилося на арену гладіаторів. М’яч грав другорядну роль. Гравці лупили один одного по ногах, по плечах, по спинах. Футбол змінився на регбі, регбі — на сумо, сумо — на побоїще без правил.

Але ніхто з чоловіків не врахував головного: жіноча злопам’ятність — це окрема тактична зброя.

Щойно табличка з’явилася над головою арбітра — «+2 хвилини» — м’яч опинився у Мартиному розпорядженні. Вона не бігла. Вона — крок за кроком — прорубувала собі шлях.

Фолів більше не існувало.

Першому супернику — коліном у пах. Другому — головою в носа. Третій вирішив не наближатись. Він був розумний.

Марта проти Ігіти. Дубль два. Останній.

Її партнери не пускали до неї суперників, але і самі не втручались. Це її битва. Її шанс. Її помста.

Цього разу вона увімкнула режим «Тьома Мілевський-2.0-ультра-фешн-3000». Вона влаштувала Ігіті цирк на дроті. Ліво — фінт, право — підсічка, назад — зупинка, вперед — гачок. Рене не встигав не те що за м’ячем — за думкою суперниці.

Разів десять вона могла пробити. Але не хотіла. Їй була потрібна не перемога. Їй була потрібна П О М С Т А.

І от, коли Рене вже ледь стояв, залишився десь біля однієї зі штанг, Марта тихенько перекотила м’яч до іншої. Поставила його на лінію. Розвернулась спиною. І... дупцею закотила шкіряного у ворота.

Фінальний свисток.

3:2.

Перемога!

На поле вибігли всі, кого вилучили ще в першому таймі. Травмованим допомагала вийти Ліліт, іншим — адреналін. Всі при свідомості, хоч дехто й накульгував, наче щойно пережив оргію в пеклі. Пів Дніпро-Арени шипіло, як каструля з варениками, коли сіль сипонеш. Інша половина — скакала, кричала, обіймалась. На трибунах свистіли, плакали, цілувались, молились, танцювали.

Тим часом нежить у помаранчевих жилетках — ті самі, що ввечорі працювали монтажниками, а зранку годуватимуть хробаків — закінчували зводити сцену для нагородження. Все блищало, мигтіло і пахло кислим потом. Збірна Пекла просто щезла. Наче й не грали. Наче їх тут і не було.

Пеп Гвардіола одразу після фінального свистка впав на коліна. Він ридав, як дитина на першому причасті. До нього підійшов Маестро, підвів на ноги — і разом вони вийшли на газон.

Заграли фанфари. Загув диктор:

— Пані і панове! Урочисту церемонію нагородження проведе спеціальний гість Кубку Спочилої Надії — Господь Бог!

Із підтрибунного приміщення вибігла собачка. Двірняга. Шавка. Жила б собі під гаражами, якби не пластикова бірка у вусі й покликання. Вона стала на задні лапи, а правою передньою помахала глядачам — наче депутат після скандалу.

Судді отримали свої подарунки першими: головному — значок у вигляді срібного свистка, асистентам — крихітні прапорці.

— Гав! Хороша робота, Гавриїле! — промовила собака. — Іовелє, Ґаліло!

— Дякуємо, Господе! — хором відповіли ті, зникаючи в тунелі.

А далі — нагородження переможців.

Ті, хто мав отримати медалі на шию, змушені були нахилятися глибоко — не кожного дня тебе нагороджує Господь у подобі собаки.

— Пане Гвардіола! — радісно гавкнула песина. — Я є великою шанувальницею вашого таланту!

— Я дуже зворушений, — знітився Пеп, поклавши руку на серце.

На сцені почалися незрозумілі ритуали: одному футболістові вручали мікрохвильову піч, іншому — бутси з автографом Іуди, третьому — пакет із секонд-хенду.

— Маестро! — вигукнула собака. — А я думала, ви останнім підете. Ви ж капітан! Гав!

— Сьогодні Чорт був більшим капітаном, ніж я, — твердо відповів Маестро. — Йому й кубок піднімати.

— Чорт?! — сполохано озирнулася шавка. — Сатана, це ти?

— Так, Господи.

— Зайди до мене на чай на днях. Хочу обговорити концепцію. Як тобі ідея «Другого шансу»? Грішники й праведники підуть на переродження. Пограємось у буддизм! Гав!

— Цікаво. Обов’язково зайду, Господи.

Два святкових лічі у блискучих пекельних костюмах винесли сам Кубок Спочилої Надії. Це була кришталева трилітрова банка з маринованими огірками. Прямо з холодильника. Конденсат стікав по стінках, як сльози вболівальника.

Собачка урочисто вручила банку Сатані. Той під фанфари і синьо-біло-блакитні конфетті підняв її високо над головою, як трофей, як дитину, як шапку після голу. Дніпряни закричали. Заревіли. Закохались.

Команда передавала банку з рук в руки. Підіймали над головою. Цілували. Кожен торкався її, мов реліквії.

Потім зробили коло пошани. Зрізали сітку біля Північної трибуни. Розпакували ковбасу. Розлили шампанського по келихах. І почали вирішувати: а в кого залишиться Кубок?

— Нехай він буде у Чорта, — запропонував Маестро.

— Нащо в пеклі огірки? — здивувався Сатана. — Хай Маестро забере.

— А куди мені його на фронт? — знизав плечима Антон.

— А можна я візьму? — несміливо спитав Гвардіола.

— Звичайно, Пепе. Звичайно…

Небо на сході почало світлішати. Переможці сховалися у роздягальні. Глядачі розійшлися. Навіть нежить щезла з поля зору — зняла жилети, одягла смиренність і зникла в підземеллях.

У віп-ложі залишився один глядач — Борис Альбертович Філатов. Він сидів нерухомо, мов статуя Свободи з виразом Людмили Янукович.

Світло згасло. Темрява обійняла арену, як ковдра з ватою.

Борис Альбертович довго мовчав. Підбирав слова, як цукерки на корпоративі. І зрештою, майже пошепки, видавив з себе першу фразу за всю ніч:

— Це просто якийсь пиздець, нахуй…

На сусідньому кріслі — клац. Спалах бензинової запальнички. Сатана, вже переодягнений у цивільний костюм, розпалював велику цигару.

— І не кажи, бро, — видихнув тютюновим димом. — Я сам охуїв…

Післямова

Португалія.

Ранок.

Дім Пепе.

Футболіст прокинувся із жахом в очах. Серце калатало. Він підвівся, пішов на кухню. Дружина — Анна-Софія — стояла біля кавомашини в халаті кольору євангелістського золота.

— Треба терміново щось міняти в своєму житті, — сказав Пеп.

— Господи! — закричала вона, здіймаючи руки до стелі. — Дякую, що почув мої молитви!

За вікном гавкнула собака…

*****

Друзі, якщо вам сподобалося — буду вдячний за підтримку.

Підписка на мій Patreon — це ваша інвестиція в наступні тексти.

https://www.patreon.com/superdriunia

Або можна задонатити просто на картку:

5355280218045365