повість зі збірки «Дніпро — місто дивовижностей»
Передмова
Іменем Безодні, владою Пітьми, за підписом Ненародженого, що ще не прийшов, але мусить —
Іменем кіптяви з печей, де єретиків палили ще до сповіді —
Іменем чорного піску під язиком Юди, що не встиг прохрипіти каяття —
Проклинаю:
Тих, хто спалив мою відраду в мерзлоті забуття — хай жують попіл власного щастя, обпікаючись кожним ковтком.
Тих, хто тримав — і кинув, бо забув, що володіння — це тавро, що палає навіть після смерті.
Тих, хто зґвалтував любов мою, що жевріла століття, і кинув її, мов падаль на розплавлений камінь часу.
Тих, хто володарює — і глухий до чужої пристрасті, хто плекав байдужість, наче доблесть.
Тих, хто гірший за кацапа — бо зрадив не державу, а душу. А це — вже інша валюта гріхів.
Щоб земля під вами тріскалась і чаділа лоєм кісток.
Щоб з очей ваших дітей текла кров, а з рота — вугільна слина.
Щоб уночі вам шепотіли не мертві, а їхні язики — живі, слизькі, холодні, як жаб’яча смерть.
Щоб пам’ять про вас боліла тим, хто вас любив, — мов ножі, що не витягуються.
Щоб у ваших грудях билася не надія, а мстиві серця тих, кого ви зрадили.
Щоб кожен ваш світанок був прокляттям, а ніч — без сну, без спокою, без кінця.
Щоб ви жили вічно — і вічно розкладались, живцем у свідомості власного гнилля.
І це говорю вам я,
Перший після Світла,
Дзеркало Бога,
Хазяїн Сірчаної Платформи,
Гонитель праведних,
Винахідник сумнівів,
Небесопадник,
Множитель поразок,
Архітектор Крику,
Слухач крові, що ще не пролилась,
Коронований — Уперше і Востаннє,
Той, кого кликав Йов, а боявся Каїн,
Патрон усіх помилок,
Повелитель безсоння,
Темний ангел із синьо-біло-блакитним серцем, справжній фанат футбольного клубу «Дніпро»,
Сатана.
P.S. Не прощу вам, суки, знищення мого клубу.
I
Одного спекотного липневого дня, в самому серці Дніпра, просто посеред проспекту Яворницького, ніби з повітря — з’явився чолов’яга. Нічим не примітний. Його поява була настільки буденна, що помітив її лише дворовий пес на прізвисько Жоржик. І той — від несподіванки навіть гавкнути забув. Розвернувся й подався навтьоки — подалі від гріха, в затінок під каштаном. І там усе й забув — ще до того, як вклався подрімати.
У незнайомцеві не було нічого, за що могла б зачепитися пам’ять. Не високий і не малий. Не гладкий і не худий. Не чорнявий і не рудий. Ніякий. Одяг — буденний, по погоді: штани й теніска. Без сумки, без папки, без жодної ознаки мети. З обличчям, яке забуваєш одразу після того, як воно зникає з поля зору.
Йшов він спокійно. Без поспіху. Прямо до світлофора. Перейшов дорогу на зелений — як і личить законослухняному громадянину. І рушив у зворотному напрямку, вже по тротуару — просто до великої сірої будівлі, напроти якої й матеріалізувався.
Міська рада Дніпра, як і належить серйозній установі, жила з повагою до самої себе. Повага ця була сувора, дисциплінована — тут навіть поспішали з гідністю. Атмосфера чиновницького величу відчувалась, але тонко — наче партія третьої віолончелі в симфонії бюрократії.
Попри воєнний час, на вході ніхто не звернув на чоловіка уваги. Він просто зайшов разом із працівниками, що саме повертались з обідньої перерви. У холі незнайомець на мить зупинився, заплющив очі, вдихнув повітря — і задоволено посміхнувся. Потім упевнено рушив до потрібного кабінету.
Шлях до дверей опустимо — аби не допомагати кацапам наводити шахеди.
Зовсім скоро чоловік вже стояв у приймальні:
— Мені призначено, — лагідно, але впевнено промовив він і кивнув у бік кабінету шефа.
— Призначено? — здивувалася асистентка. — Чому ж я про це нічого не знаю?
— Подивіться уважно в розклад. Я наполіг вашій колезі, щоб зустріч була зафіксована. Сьогодні — четвер, 13:45. Я тут. Мій візит суто формальний. Я маю дотримуватись правил, встановлених іншими установами — вищого порядку, вищої влади, ніж ви можете собі уявити. Впроваджених задовго до вашого народження.
Секретарка, трохи розгублена, заходилася шукати розклад керівника — і таки знайшла. О 14:00 чітко значилось одне слово, написане почерком колеги: «зустріч».
«Як я могла це проґавити?!» — майнула думка.
— Нічого страшного, — мовив незнайомець, ніби відповідаючи на її думки. — Я й сам не раз опинявся в подібних ситуаціях. Головне — щоб зустріч відбулася.
— Як вас представити?
— Немає потреби. Я сам представлюсь.
— Але я повинна зафіксувати: з ким і коли у шефа зустріч. Ваше прізвище? Організація?
— Пані, я прийшов офіційно. За правилами, встановленими ще в часи народження світу. Обманювати я можу. Вмію. І залюбки. Але в цьому конкретному випадку — не маю права. Більше того: я застерігаю. Документування мого візиту — не у ваших інтересах. Особливо — того факту, що тут хтось мав справу з установою, яку я маю честь представляти.
— Гаразд... То бодай прізвище ви назвете?
— В мене немає прізвища.
— Як це — немає прізвища? Ви що, циган?
— Обожнюю здорову ксенофобію!
— Даруйте, ви ром?
— Не вибачайтесь, пані. Навпаки — я вважаю це приємною родзинкою вашої харизми. Чому, власне, циганів не можна називати циганами? Вони ж — цигани. І завжди були... циганами. Навигадували собі: тут — не кажи, тут — промовчи, а там — навіть і не думай! І це — демократія? Речі треба називати своїми іменами!
— І не кажіть! Ця європейщина — вже геть через край. Навіть думати страшно, щоб когось не образити...
— Радий, що ми порозумілись. Думаю, ми з вами ще обов’язково зустрінемось.
— Ой, та годі вам! Ви мене бентежите... своїм красномовством. Але як мені вас записати?
— В мене багато імен.
— Багато імен і жодного прізвища?
— Саме так.
— Ну і яке з них найвідоміше?
— Сатана.
II
Борис Альбертович Філатов — людина гострого розуму і непохитної волі. Він не терпить дурості й марнотратства часу, а надійність і прямота — його життєві кредо. Навіть у найскладніші моменти міський голова Дніпра демонстрував жорсткість, котра залишала мало місця для компромісів, а його дії завжди були чіткі й без зайвих емоцій.
Сьогодні зранку, як і зазвичай, він почав день із рутинної перевірки паперів, проте це не приносило жодного задоволення — ніби наганяло нудоту від необхідності робити те, що ніколи не хотів робити, але що ніхто інший за нього просто не зміг би зробити.
Всю першу половину дня Філатов займався тим, що вважав марною бюрократичною тяганиною — відписувався на нудні листи, затверджував формальні рішення і слухав численні доповіді, котрі насправді не мали жодного значення для реального життя міста. Важливо було виглядати зайнятим, але жодна з цих справ не викликала в нього ані іскри натхнення, ані навіть звичайної зацікавленості. Найгірше було те, що без нього цей мотлох ніхто не міг би рухати, і це змушувало його відчувати ще більший гнів і безсилля.
Думки крутилися у голові, як розлючений рій — Філатов розумів: сьогодні день буде вкрай важким, а його терпіння на межі. Ще й якийсь загадковий гість о другій змушував гостріше відчувати цю кволу рутину. Настрій остаточно згнив, і Альбертовичу дуже хотілося не стримуватися — хамити, різко відкидати будь-які нахабства, показувати, хто тут справжній господар. Саме в цей момент секретарка, яка з’явилася на порозі з обличчям білого від жаху, тихо промовила:
— Борисе Альбертовичу, до вас Сатана.
Філатов повільно підвів очі. Його погляд був колючим, важким — мов палець на спуску. Навпроти нього, на порозі — чоловік. На перший погляд — нічого особливого: простий одяг, звичайна постать, жодних візуальних претензій. Але щось у ньому було не так. Як зломаний метроном — трохи не в такт усьому, що навколо.
Філатов оцінив його миттєво. Як завжди — шукав слабкість, деталь, якою можна давити. Але цього разу… нічого. Навіть роздратування, яке зазвичай виривалося при вигляді чергового «важливого прохача», спіткнулося і зависло десь посеред грудей.
Натомість — холод. Ніби хтось відкрив вікно в іншу пору року.
Гість теж мовчав. Його погляд — уважний, але без виклику. Спокійний, навіть м’який — і від того ще небезпечніший. Він стояв так, наче вже давно тут. Просто чекав, поки господар помітить його присутність.
У кутку приміщення асистентка здавалася згустком нервів: руки тремтіли, погляд — у підлогу, мов боялася зустріти очі когось, кого не мала б бачити. Секунди розтягнулись, як перепалка між годинниковими стрілками.
— Дякую, Юліє, — нарешті мовив Філатов, не відводячи погляду від гостя. — Залиште нас.
Двері зачинились майже беззвучно, але у вухах відлуння було таке, ніби замкнулась кришка старого сейфу.
— Дозвольте, — невимушено промовив гість, вказавши жестом на стілець за столом для підлеглих.
Господар кабінету відповів лише ледь помітним кивком. Кивком, що більше пасував до наказу: сядь і не смій багато базікати. Повільно, майже з насолодою, він опустився в крісло, ніби той стілець — трон, до якого він давно звик.
— Ця зустріч — пуста формальність, — промовив він чемно, майже лагідно, з тією нещирою приязністю, що пасує дипломатам або душителям у білих рукавичках. — Я не хочу витрачати ваш...
— Хто ти? — перебив його Філатов. Коротко. Як постріл.
Гість на мить завис, нахилив голову — наче той, хто сподівався на інший початок. І все ж спробував зберегти тон:
— Ем-м... ваша асистентка щойно відрекомендувала мене. Я...
— Я повторюю: хто ти?
Голос Філатова був уже не різкий, а тихий. Тихий — як затишшя перед бурею, коли ще є шанс утекти, але вже нікому не хочеться.
— Борисе Альбертовичу, — гість усміхнувся знову, цього разу м'яко, як учитель першокласнику, якого вперше підловили з матюками,— ви впевнені, що хочете почути це вдруге?
Пауза. Він знову глянув прямо у вічі меру, повільно — наче перевіряючи глибину.
— Я тут з офіційною місією. Є чіткі правила невтручання у світське життя людей з боку моєї установи... і тієї організації, що виконує, скажімо так, протилежні функції. Свобода волі — це святе. Для всіх. Навіть для Нього. Тому коли я з’являюсь у містах без очевидної причини, я зобов’язаний повідомити місцеву владу. Щоб не було... інцидентів. Адже нікому не потрібна ще одна війна. Особливо між нами.
У кабінеті запанувала тиша. Та тиша, яка не означає спокою, а нагадує глухий звук перед тим, як лід тріскається під ногами.
— Слухай сюди, клоуне, — Борис стиснув кулаки. — Дніпровська мерія — не цирк. Мій кабінет — не місце для циркових номерів. Хто тебе взагалі сюди пустив?! Охороно!
— Я вам не раджу цього робити, — спокійно мовив гість. Той самий, що сидів, мов у себе вдома. — Розумієте, поки мені нічого не загрожує — я не маю права використовувати свої сили. Але все зміниться, щойно хтось наважиться напасти. А згідно з домовленістю... у такому випадку місто належатиме мені на добу. Ви справді хочете, щоб Диявол — у всій своїй могутності — отримав контроль над Дніпром хоча б на двадцять чотири години?
У дверях стрімголов з’явилася Юлія — секретарка. Вона кинулась до мера й впала навколішки — як у поганому фільмі про Середньовіччя:
— Борисе Альбертовичу, будь ласка… повірте йому. Це дійсно… Сатана. Прошу вас, рідненький…
— Опануйте себе, Юліє, — сухо відповів мер, лише мимохіть здивувавшись, як вона могла почути розмову крізь звуконепробивні стіни?
Коли двері за нею зачинились, відвідувач промовив:
— Ваша Юля давно працює на «зелених». Те, що відбувається в цьому кабінеті, давно вже не секрет. Тому вона й з’явилася так вчасно.
Філатов спробував щось сказати, але не встиг. Гість продовжив:
— Як бачите, я можу бути корисним. Просто так. Від щирого серця. Мені нічого не потрібно.
— Якщо вам нічого не потрібно, то що ви тут робите? — парирував Борис.
— Слушне питання. Я маю лише повідомити про свої наміри. Не узгодити. Не отримати дозвіл. Повідомити. І все.
— Гаразд. Повідомляйте.
— Сьогодні вночі я проведу матч на «Дніпро-Арені».
— Матч? Ви серйозно?
— Абсолютно!
— Досить нетипове бажання… для Сатани.
— Я розумію ваше здивування. Але зрештою ми всі — лише відлуння того, чого прагнули понад усе. А я — лише на вершині цього харчового ланцюга.
— Яке я маю відношення до «Дніпро-Арени»? Вона не належить місту — вона у ПриватБанку. А щодо матчів — звертайтесь до військової адміністрації. Тільки там дають дозволи на публічні заходи. Все, що стосується футболу — до УАФ. Вам у Київ.
— Ви мене не зрозуміли, пане Борисе. Мені не потрібні дозволи. Я прийшов саме туди, куди слід. Попередив вас про захід, що відбудеться цієї ночі на «Дніпро-Арені». Ваше завдання — прослідкувати, щоб ваші люди не перетинались з моїми. А я — догляну за своїми. Можете проігнорувати попередження. Але якщо щось піде не так — розгрібати будете ви.
— Вночі, кажете? А про комендантську годину чули?
— Борисе Альбертовичу! Господь з вами! Невже ви серйозно думаєте, що мене може зупинити якась комендантська година?! Вона у вас у Дніпрі якась особлива? Із святою водою та екзорцистами?
— І це допоможе?
— Звісно, ні. Пане Борисе, ви — міський голова Дніпра, доросла, успішна людина. І вірите в казки про чарівну воду і чуваків, які закляттями виганяють бісів? Друже мій, запам’ятайте: ні зло, ні добро не виникають на порожньому місці. Це системна робота, яку не знешкодиш ні чудотворними рідинами, ні магічними словами. Щоб створити зло — треба докласти зусиль. Щоб створити зло — треба постаратись. А щоб його подолати — вдесятеро більше. З добром — те саме. Тому нам обом вигідно, щоб цієї ночі на «Дніпро-Арену» ніхто не зайшов. І ніхто не вийшов. Домовились?
— Чому саме «Дніпро-Арена»?
— Відповідь складна. Але я можу заспівати.
Двері раптом розчахнулися. Із приймальні повалили всілякі потвори: зомбі, скелети, привиди, чорти, демони. У кожного — музичний інструмент. Хтось тримав гітару, інший — барабан, ще один — флейту. Вони мовчки розмістилися по периметру кабінету, стали в два ряди — і, наче за невидимим наказом, заграли гімн футбольного клубу «Дніпро». Солював особисто Гість:
— Синьо-біло-голубий —
Це наш прапор бойовий.
Так призначив жереб злий:
Дніпре, я назавжди твій!
Знає Бог - наш отаман:
Програш - то не для дніпрян.
Гасло в нас з ясел вросло:
Лиш - тріумф, лише - Дніпро!
В світі більше не було
Клубу ліпше за Дніпро.
Бо насправді шар земний
Синьо-біло-голубий.
III
Маестро був добротним воїном — не простим солдатом, а лідером. Тим, за ким люди йшли на смерть.
Для нього війна почалася ще на Майдані й тривала безперервно — вже майже дванадцять років. І він досі дивувався — як це: не втомився?
Іноді, аналізуючи власне життя в пошуках нових-старих викликів, він доходив висновку, що ще зі старших класів — на зламі століть — став адреналіновим наркоманом. У гонитві за враженнями Тоха Марцинайко, гордий носій позивного Маестро, не здобув диплома, не зробив кар’єри — і весь віддав себе дніпровському позафутбольному руху.
Він довгий час навіть не замислювався: а за рахунок чого живе? Просто гроші самі йшли до рук. Ні, Антон не був ані жадібним, ані корисливим, ані з тих, хто за будь-яку ціну тримається за вигоду. Такі речі його не цікавили. Він — з тих, хто почувався б комфортніше за часів лицарства, ніж у світі, де остаточно перемогли ринкові відносини.
Саме тому Маестро підсів на жагу до пригод. А маркетинг його ніколи не цікавив.
Перед бійкою в Тохи завжди свербіли долоні. Бувало, в Харкові, перед дербі з «Металістом», стояли вони на якомусь шкільному подвір’ї, чекали на візаві з ультрас господарів. Усі намагалися якось розслабитися, підбадьорити себе й один одного. А Маестро стояв осторонь і люто, майже з жадібністю, чухмарив долоні.
Так і тепер. За п’ять хвилин — штурм ворожого окопу. Свербіж — дикий, а тактичні рукавиці не зняти. Треба відволіктися:
«Анумо згадаю той самий виїзд… найдивніший!»
Ту поїздку він не забуде ніколи в житті.
Нульові й початок десятих — це золотий час українського футболу. У власників клубів з’явилися великі гроші — не лише на дорогих гравців, а й на фан-сектор. Часи, коли на гостьові матчі фани добиралися «собаками» (тобто кількома електричками, і безкоштовно, звісно), вже минули. Але не цього разу. Тоді, у грудні, інакше на Майдан зі сходу та півдня України дістатися було важко.
Проблеми почалися вже в П’ятихатках. Місцева влада скасувала всі приміські потяги в західному напрямку. Але вчасно прибула підмога від ультрас Запоріжжя і Кривбасу. Фани майже вкрали цілу електричку. Зрештою, сполучення між П’ятихатками та Знаменівкою відновили.
Далі — за дві доби дороги — були і бійки з «Беркутом» на станції ім. Шевченка, і побиття в Миронівці тітушок, які автобусами їхали з Одеси на Київ. Виходити довелося на Караваєвих Дачах — київський приміський вокзал уже був під контролем спецпризначенців.
Але який це був драйв — зустріти на Грушевського, біля стадіону «Динамо», ультрас «Металіста»! І піти разом, кожен зі своєю розою — футбольним шарфом клубу — давати пизди ментам і беркутні!
По ворожому окопу почав працювати міномет. А це означало одне — наші пташки вже в небі.
— Працюємо, хлопці! — дав наказ своєму підрозділу Маестро.
Він уже був готовий вистрибнути з укриття разом з побратимами, як хтось раптом посмикав його за плече. Різко розвернувшись, Тоха побачив чоловіка в цивільному. Він спершу навіть не повірив своїм очам. А за мить упізнав його.
— Привіт, Маестро! — завзято промовив чоловік у цивільному. — Як ся маєш?
— Життєствердно, — відрізав Маестро. — Що ти тут робиш?
— Тебе шукаю. Можемо поговорити хвилинку?
— Ні. Ти не вчасно. Штурм почався. Мої вже пішли. Мені тре...
— З твоїми все гаразд. Вони під захистом нечистої сили. Ми можемо поговорити хвилинку у більш спокійному місці?
— Даруй, не можу згадати твоє ім’я...
— Я нагадаю. Дай мені руку.
Щойно їхні долоні з’єднались — усе навколо змінилося. Вони опинилися в геть іншому місці. Тоха не сплутав би це ні з чим — фан-сектор «Дніпро-Арени».
— Як?! — тільки й видушив Антон, ще не відійшовши від подиву.
— Просто так я свої секрети не продаю, — посміхнувся чоловік.
— Хто ти?
— Представлюсь. Але трохи згодом. Спершу вислухай. У мене для тебе є одна пропозиція.
— А як же мої люди?!
— От Хома, що не вірить! Все з ними гаразд. Я ж сказав — під захистом. Вони вже провели зачистку. Всі живі, здорові. Взяли вісім полонених. Он, дивись.
Чоловік показав на ісполинський екран «Дніпро-Арени», де транслювалося відео з дрона — саме тієї позиції, яку штурмували бійці Маестро. І справді, все було добре.
Тоха встав, зробив кілька кроків до виходу, постояв, озирнувся.
— Ти поговорити хотів?
— Так, — кивнув чоловік. — Власне...
Але не встиг закінчити. Наступної миті в щелепу прилетів хук правою. Зазвичай після такого муперник Маестро падав одразу. Але цей — витримав. Нокдаун вийшов видовищним — аж щелепи клацнули. Втім, чоловік підвівся швидко.
— В мене руки свербіли, — спокійно, майже врівноважено пояснив Тоха. — А ти мене лишив доброї бійки.
— Справедливо, — спокійно відповів знайомий, намацуючи щелепу. — Претензій не маю. Тепер можемо поговорити?
— Кажи.
— Я хочу сьогодні вночі зіграти тут матч.
— А я тут до чого?
— А до того, що ти — один із лідерів фанатського руху «Дніпра». Старого «Дніпра». Не тієї блядської підробки, що здохла рік тому. Саме тому тільки ти й подібні до тебе маєте право зараз презентувати футбольний клуб «Дніпро».
— Ти ж розумієш, що я жодного разу не футболіст? Я фанат. Нє — попинати м’яча з хлопцями під пиво, звісно, можу. Але «Дніпро-Арена»?.. Тобі не здається, що це вже перебір?
— Не переймайся. Це не проблема. Найкращі тренери вже чекають..
— І кого ти хочеш у команду?
— Я думав, імена назвеш мені ти. Бо ти найкраще знаєш, хто з твоїх побратимів гідний одягнути футболку з ладдєю на серці.
— Найгідніші вже не з нами.
— Це не проблема. Де б не блукали їхні душі — на цю ніч я поверну їх.
— Нічого собі заявочка... Починаю розуміти, з ким маю справу. Як тебе, чорта, занесло в наш дніпровський рух?
— Я не чорт. Я — вище. І взагалі — я вболіваю за «Дніпро» ще з часів Брянського технікуму. З самої першої гри в березні 1919. Суто випадково вийшло. До того я багато разів був на футболі — в різних країнах. Але все головним чином по роботі. А от для душі — жодного. А тут я взагалі на студентські більшовицькі збори прямував. І тут — футбол. Просто на пустирі за Галицькою площею. Зараз там сквер за Українським Домом, той, що раніше ДК Ілліча називався. Уяви: пацани — 14–17 років. Грають проти мужиків з Харківського паровозного депо. Тим усім — під тридцять. Дехто з малих вперше в житті бачив справжній м’яч. Але як вони грали! За перші 15 хвилин пропустили тричі. Не здавались. Атакували. Хоч нічого не виходило. Перед самою перервою ще один пропустили. По дурості — самі собі забили. Я бачив, як вони впали духом. Як їм було гірко й боляче. Я вже думав піти. Але тут — виходять на другий тайм, а в очах у них — злість і азарт. Парубоцький азарт. Спершу подумав — хтось їм допоміг. Обійшов увесь пустир — нікого. Вони самі. Без тренера. Без підказок. Самі. Програли, звісно, 4:7. Але який дух!.. Після того я не пропустив жодного матчу за всі сто років.
— То ти краще знаєш, хто гідний грати за «Дніпро» після ста років вболівання...
— Ні, Маестро. Фани мають вирішувати самі. А фанатському руху — не сто років. Йому — зо сорок. Він народився у вісімдесятих. А ти знаєш усіх його дідів.
— Гаразд, чорте. Ось тобі список. Це наша команда на сьогоднішній матч.
— Я ж тобі казав — я не чорт...
— Та мені похуй, хто ти і як тебе звуть. Вважай, що «Чорт» — це твій позивний. Мені ж якось треба тебе називати для списку.
— Маестро, ти не зрозумів: я не граю...
— А список каже, що граєш. Якщо я зможу вийти на поле і не виглядати, як каліч, то Чорт — точно зможе. До речі... А проти кого ми сьогодні гратимемо?
Далі буде.
*****
Друзі, якщо вам сподобалося — буду вдячний за підтримку.
Підписка на мій Patreon — це ваша інвестиція в наступні тексти.
https://www.patreon.com/superdriunia
Або можна задонатити просто на картку:
5355280218045365
