шосте оповідання з циклу «Дніпро — місто дивовижностей»
Це сталося тоді, коли люди почали соромитися своєї участі в «Лізі сміху» і «Розсміши коміка». А про часи КВНу забули — як про чорні сторінки історії. Нарешті гумором в Україні почали займатися професіонали. З ліцензіями. Без довідки з податкової — ніякого панча. А самодіяльність залишилась як хобі, виключно для дозвілля, а не для заробітку. Жарти без дозволу на професію від Мінкульту — табу.
Так наступив Золотий Вік українського гумору. Несмак? — Перепрошую, ми тут із вами маргіналів не обговорюємо. Особисто я не маю звички цілуватися в засос із безхатьками. Фі-і!
Та довго щастя по вулиці не ходить. Біда прийшла до Дніпра. Там, де її ніхто не чекав. У місті пощезли всі ліцензовані стендапери. Ще вчора хтось розкидав панчі в «Бартоломео», а сьогодні — ні сліду, ні мікрофона, навіть імітатори-фрілансери зникли. Навіть циркові клоуни щезли, і навіть той бородатий, який у спеку ходив у дублянці.
Засмутилося місто, зажурилося. Нікому тепер смішити дніпрян. Найгірше ж — приїде хтось із гастролями, а щезає ще до виходу на сцену. Поліція, СБУ, приватні детективи, три бабусі з під’їзду — всі розводять руками. Ніхто не знає, куди діваються гумористи. Ні трупа, ні трупи. Просто пшшшик.
Почали оминати Дніпро не лише стендапери. Театри — ні, музиканти — нізащо, навіть футзальна команда з Кам’янського заявила, що краще вже в Молдові грати. Кисло. Гірко. Туга і безнадьога. Мемів немає. Сарказм не працює. Люди навіть Ірванця читати стали. Серйозно!
Але немає такого нещастя, яке справжній дніпрянин не проігнорує! Окрім трьох випадків:
1. Якщо це не стосується їжі.
2. Якщо хтось не дає дніпрянину заробляти.
3. Якщо хтось замахується на священне право дніпрянина тупо поржати.
Зібралась ініціативна група небайдужих. І назвали себе — товариством імені великого і незрівнянного Фіми Константиновського. Довго сиділи, жалілися, яка доля без жарту гірка, без прожарки — холодна, без пранку — прісна. Почубилися, звичайно, через улюблених коміків. Ну, ви ж знаєте, як воно в нас буває — ніхто ні з ким не згоден, але всі свої. Пузами трохи поштовхались — як в легкій версії дніпровського сумо, і розійшлися без переможця. Бо відомо: дніпрянин може не виграти, але програти — ніколи.
Але головне — рішення було прийняте: діяти рішуче. Полювати на негідників — інакше кажучи, поставити на живця.
І тут виявилося, що ніхто з присутніх цим живцем бути не хоче. У одного дикція не та, другий боїться сцени, в третього релігійні переконання не дозволяють. У кожного з товариства імені великого та незрівнянного Фіми Костантиновського знайшлася цілком переконлива причина не брати на себе цю святу жертву гумору. Навіть смішний череватий чоловічок відмовився: мовляв з нього й так всі кепкують, і, між іншим, йому ж боляче.
Допоміг випадок. Справа вже йшла до другого раунду дніпровського сумо, коли до зали гучно та необережно завалився невисокий хлопець. На вигляд — простий роботяга, що вдень мішає бетон палицею на халтурах. Нічого особливого: погляд із добре захованою розумовою діяльністю, одяг — типово дніпровський, універсальний: і на концерт, і на футбол з пацанами, і вираз обличчя — як у трамваї в час пік. Назвався Льончиком. Леонідом, себто. Його й обрали — цапом-відбувайлом.
І тут життя Льончика різко змінилося. Він став міською знаменитістю. Відтепер бетон місити — не доводилося. Усі генделі міста наливали йому задарма. Навіть у дорогих ресторанах. Навіть найелітніші дніпровські ескортниці боролися лиш би посидіти поруч за столиком — просто так, для натхнення.
Українці завжди славилися горизонтальними зв’язками. А Дніпро — то найгоризонтальніше місто з усіх горизонтальних. Тут усі один одного знають. Якщо ти в Дніпрі нікого не знаєш — ти можеш жити в межах міста, але існуєш поза ним. Або ти — тінь на мапі.
На Льончика працював увесь Дніпро. Ательє змагалися за право пошити йому сценічний костюм. Автори, сценаристи, письменники збиралися на брейнсторми, аби підготувати для Льончика матеріал. Навіть ваш покірний слуга туди потрапив — гори воно синьою чортівнею! Театральний коледж запропонував індивідуальні уроки акторської майстерності. Нужні люди вже шукали шляхи, як обійти процедури й оформити стендаперську ліцензію в Мінкульті. А бізнесмени просто збирали гроші на хабар. Все місто — на одну мету. Всі — при ділі. Всі — потрібні.
Нарешті омріяна дніпрянами ліцензія стендапера була отримана. За годину школярі за п’ять жуйних цукерок і банку пепсі обклеїли кожен паркан і кожну стіну афішами виступу нового місцевого героя гумору. А ще за годину Льончику подзвонили:
— Ало, — хлопець почув приємний, майже бархатистий баритон. — Я можу поговорити з Леонідом?
— Ну, — буркнув Льончик, не налаштований на довгі розмови.
— Я представляю певних відомих людей, які бажають зберегти свої імена в таємниці. Вони є великими поціновувачами дніпровського стендапу...
— Нє, — твердо відрізав Льончик і вже тягнувся, щоб скинути виклик, як...
Як ми недооцінюємо значення повій у нашому житті! Як ми іноді буваємо з ними несправедливо жорстокими, нечуйними, у кращому випадку — байдужими. А тим часом саме вони першими зустрічаються з дивацтвами людства. Саме вони першими стикаються з темними сторонами природи людини. Дякую вам, дівчата, що ви є. І за ваш невдячний труд — теж дякую.
Повія Азіза, в дівоцтві Олеся, відреагувала миттєво. Вона рішуче вихопила телефон із рук Льончика і промовила:
— Даруйте, митець сьогодні прокинувся в недоброму гуморі. Я менеджерка артиста. Як вас титрувати?
— Вважаю за краще обійтися без імен, — відповів інкогніто. — Я пропоную пану Леоніду виступити на невеликому корпоративі для вельми поважних поціновувачів жанру. Мої патрони готові заплатити суму з п’ятьма нулями в доларах за годину стендапу. Ви зацікавлені в співпраці?
— Авжеж, зацікавлені.
— Приємно чути. Ми хотіли б замовити шоу якомога швидше. Найліпше — на сьогодні. Хоча, якщо артист не в гуморі...
— За дві години він буде готовий, — поручилася Азіза. — Запевняю вас.
І закрутилося.
За лічені хвилини з ательє кур’єри привезли костюм. Копи вже й прослушку підключили. Візажисти чаклували над обличчям «артиста». Відомий дніпровський режисер давав останні настанови. Навіть ті, в кого не було наявного завдання, намагалися бути корисними: нарізали бутерброди, розносили чай із печивом. Усе це — заради великої сцени.
Льончика привезли за вказаною адресою на білому лімузині. «Менеджерку» Азізу всередину не пустила охорона. Але вона з того трагедії не робила — знала: будівля оточена спецгрупою СБУ, яка працює «в тіні».
Всередині митця зустрів мовчазний дворецький — розміром з шафу, з обличчям людини, яку щойно змусили копирсатися в чужому лайні. З усією церемонністю британського лорда він провів Льончика до невеличкої сцени, а тоді… зник. Просто розчинився в темряві.
Сцена була залита яскравим світлом. Софіти сліпили настільки, що за межами подіуму не було видно нічого. Навіть натяку на глядачів.
Льончик тупцював, не знаючи, чи варто щось сказати. Тиша така, що в животі Льончика вже блюз грав.
— Ви можете починати, — озвався глухий, зловісно зворушений бас з динаміків.
Хлопець аж сіпнувся. Забув усе, що мав сказати. Підійшов нерішуче до мікрофона — й запитав:
— Агов, а можна я з аркуша почитаю?
Мертва тиша. Навіть комар не зважився літати.
Льончик витяг з кишені зім'ятий аркуш і почав.
Це було… по-своєму феєрично. Школа більш-менш навчила його читати. Хоча швидше менш, ніж більш. Про пунктуацію він чув, але не вірив. Текст ішов рівно, наче гіпсова стіна — без пауз, без інтонацій, без надії.
Із залу — жодної реакції. Ані зітхання. Ані шепоту. Лише густе, мов желе, мовчання.
Через три хвилини голос хлопця зник. Просто сів і втік. І в цю мить з темряви з’явився дворецький із келихом води. Льончик жадібно проковтнув рідину — і щось пішло не так.
Бо одразу після першої репліки — ВИБУХ. Не граната. Не феєрверк. Сміх.
І не сміх — смішище! Енергійний, заливистий, хрипкий регіт. Істеричне верещання. Гиготіння з задушливим клекотом і шипінням. Сцена вибухнула життям. Льончик ловить кураж. Він починає імпровізувати. Сміються з усього. Навіть зі старої байки про дівчину Марину, яка боялася моря.
І в найвищій точці цього тріумфу — вибухає двері. Зал гасне. Софіти зникають. На сцену вривається спецназ.
Льончика виводять першим. Він — герой. Обіймають. Плескають по плечу. Майже несуть на руках. Посміхається. Але будівля — порожня. Жодного глядача. Жодного крісла. Жодного сліду дворецького. Розібрали все — навіть до фундаменту. Порожнеча.
На вулиці, поки Льончик курить нервову цигарку, до нього підходять люди. Дякують. Тиснуть руку. А коли командир спецназу просить описати дворецького — хлопець відповідає:
— Тэр эр үхэр шиг том байсан. Мөн ч айхтар өргөн мөртэй дээ… [Цей мужик був розміром з бика. Отакенні плечі…]
— Що? — перепитує офіцер.
— Мөр нь аймаар өргөн шүү дээ, гэж байна. Нүүр царай нь бол... ёстой заваан байсан! [Плечі широкі, кажу. І рожа в нього, гидотна така…]
— Якою мовою він говорить?! — озирається командир. — Хтось щось розуміє?
— Та нар чинь сохор уу, тэнэг үү? Энгийн холимог аялгуу байна ш дээ! [Ви шо, з дуба впали? Звичайний суржик!]
Люди — в подиві. Збираються один на одного. Мова була незнайома всім.
Льончика терміново відвозять на кафедру іноземних мов ДНУ. Там теж — глухо. Аж поки в коридорі його не чує старенька прибиральниця:
— Це монгольська, — тихо каже вона.
— Ви впевнені?
— Як у мавзолеї — з кам'яною впевненістю. Я в Улан-Уде народилась. Бурятська дуже схожа. Але це точно монгольська.
Минуло два місяці.
На народному фестивалі Ара-Фест у маленькому, загубленому в горах містечку Цецерлег, що в самому центрі Монголії, експедиція з Дніпра нарешті знаходить усіх зниклих коміків. Всі — живі, цілі. І — щасливі, мов поза системою. Хтось — з бородою, хтось — без шкарпеток, а хтось — навіть без одягу, з одним мікрофоном.
Серед знайдених — і сам великий Фіма Константиновський. Легенда. Засновник. Живий символ.
Його, трохи зарослого, але впізнаваного, зустрічає командир пошукової групи. У нього в очах — і здивування, і гнів, і невисловлене питання.
— Чому ви досі тут?! — запитує він із тінню докору.
Фіма трохи замислюється. Повільно, як людина, що щойно почала говорити після довгого мовчання, піднімає голову.
Посміхається.
І просто каже:
— Цэцэрлэг бол дэлхийн стендапын нийслэл шүү дээ. [Бо Цецерлег — це всесвітня столиця стендапу.]
********
Післямова від автора
Друзі, якщо вам сподобалося — буду вдячний за підтримку.
Підписка на мій Patreon — це ваша інвестиція в наступні тексти.
https://www.patreon.com/superdriunia
Або можна задонатити просто на картку:
5355280218045365
