п’яте оповідання з циклу «Дніпро — місто дивовижностей»
Не ми теє бачили, не ми теє чули, а від дідів прадідів почуте, на бересті списане, в голосі віку передане...
Було се в часи, коли Київ стояв над Дніпром, мов золота чаша на високому престолі, коли князі з роду Рюрикового хоробрі були, та не всі однаково дужі. І був серед синів великого дому один, ім’я йому Святослав — не той, що Хоробрий, а той, що згодом таким звався.
Не родився він лицарем, ані богатирем. Малий був та худий, тіло — як билина на вітрі, дух — як іскра в попелі. Дружинники посміювались із нього, старші воїни зітхали, а отець — князь великий — мовчки зводив брови, бачачи сина свого останнього у строю. Не до меча рука тягнулась, не до кінського стремена — все давалось йому важко, наче чужа шкіра йому дісталась.
Але серце в нього було гаряче, і в тім серці палала жага не до слави навіть — до визнання. Не хотів бути тінню при столі, не хотів бути останнім у ряді княжому. І коли інші йшли до учт чи на лови, Святослав ішов до капищ, до ідолів кам’яних, до святилищ древніх. Там, серед диму жертовного і попелу віків, він кликав Богів.
«Дайте ж мені силу, — мовив, — силу не з мечів виткану, а для звитяги роджену! Хочу бути першим у бою, незламним у битві, славним, як сам Перун у громах!»
Але мовчали боги. Стояли, як стояли, холодні та глухі. І не почулося йому ні голосу, ні шепоту, ні віщого знаку. Всі слова летіли марно, мов стріли в порожнечу. І впала тоді душа княжича у темряву.
«Не варті ви жертв, — сказав, — не варті ви вірності людської. Якщо нема в вас справедливости, піду я від вас у ліс, у ніч, і знайду свою правду без вас!»
І рушив тоді, як самітник, сам, у глибочінь лісів, де не ходить ніхто, окрім звіра й духів. Не знав, що знайде, не відав, що здибає. Але вже зійшов зі стежки предків. І шляху назад йому не було.
Так і ходив Святослав глухими стежками, диким лісом, де дерево з деревом шепочеться, а ніч не має кінця. Залишив позаду Київ, і двори княжі, і пиху дружинницьку. І не було з ним ні слуги, ні коня, лише хрест-навхрест перев’язана торба з сушеним хлібом, та гостра туга в серці.
Довго йшов — не день, не два. Знав він усі капища довколишні — і давнє святилище на Щекавиці, і камінь жертовний над Ірпенем, і праліси, де ще з прадавніх часів духи водили хмари й вітер. І скрізь одне: мовчання. Молитви його не лягали в небо, а падали додолу — важкі, як камінь.
Приносив дари — птахів, мед, срібло... Зводив руки до неба, співав, як з болота крик, клявся й просив. І вже не за славу — хоч би хоч трохи сили, хоч тінь перемоги, хоч крихту зверхності. Але в усіх капищах — тільки попіл і дощ.
«Боги ваші мертві!» — вигукнув він якось надвечір, коли стояв над озером, і навіть жаба не кумкала. — «Мертві й глухі! Не кличте мене до них більш — не піду. Не для мене їхній світ, не моя стежка їхня воля!»
І в ту ніч — коли блискавка небо палить, а дощ лупить, мов батіг, — пішов він наосліп. У ліс, де навіть вовки не заводять потомства, в глибочінь нетрів, чорних, як гріх. Не боявся вже нічого. Не мав чого втрачати. Гордий син князя став самотнім мандрівцем у краю, що не знає пощади.
Йшов, поки ноги не підкосились. І ліг просто на землю, на гнилий мох, під розлогим деревом. І крізь шепіт дощу, крізь рев нічного вітру — заснув.
Та не всім дано спати без наслідку в лісі, де світ кінчається.
І в ту ніч, коли ліс дихав чорною парою, а громи перекликались, мов велетні в гніві, Святослав прокинувсь. Не з холоду — бо дощ ліг на нього, мов тепла пелена. Не від страху — бо страх залишив його ще в Києві. А від тиші. В самісінькім серці бурі — тиша. Страшніша за крик.
Він сів і побачив перед собою постать. Стояла, мов з туману виткана. Дівчина. Молода, в білому. І біле те вбрання не мокло, хоч з неба лив водоспадом. І волосся її було чорніше ночі, а очі… очі — без дна. Як глибокі колодязі, у які кидали людей, щоб ті забулись.
— Княжичу, — мовила вона, і голос її був м’який, як осінній дим. — Ти кликав богів. Але вони — не для тебе. Я ж — чула. Я — прийшла.
Святослав підвівся — мов воїн перед судом. Але рука не тягнулась до меча, бо дівчина не несла загрози. Вона несла інше:
— Хочеш слави — матимеш. Хочеш перемоги — жоден меч не зламає тебе. Жодна стріла не знайде твого серця. Куди не підеш — перемагатимеш. Але пам’ятай: кожна перемога — не задарма. Заплатиш. Не нині, не завтра. А тоді, коли я знову стану на твоїй дорозі. Лише раз — і маєш сказати «так» або «ні».
І простягла руку. Долоня її сяяла, мов з жару.
Святослав довго мовчав. Але в грудях його вже давно жила тінь — не від хвороб, не від безслав’я, а від відчаю. І тому він, княжич, син престолу, пастух надії — простяг свою долоню у відповідь.
— Хай буде так, — мовив.
Долоні зійшлися, і в ту мить спалахнула блискавка. Не в небі — в ньому. Щось змінилось. У грудях його — ніби вовк зарився. І дівчини не стало.
Залишився лише він. І нова тиша.
Минали літа — як хвилі по Дніпру: котяться, зникають, а пам’ять про них — у берегах. А з княжича Святослава, що в дитинстві був хворобливий і сумирний, постав муж — могутній, грізний, нездоланний. Не знали мечі спочинку в його руках, не знали вороги милості в його походах. І кожна битва — як свято перемоги, і кожне місто — як здобич.
Вся Болгарія затремтіла. Болгарські князі застигли перед Святославом — немов буря, що здіймає вихор над градами, віщує кінець старого і початок нового.
І сповнилось пророцтво тієї ночі: не знав князь поразки, не знав страху, не знав меж.
Та з кожним тріумфом, з кожним узятим містом десь у пітьмі сміялися очі — чорні, мов ніч у болотах. Стара угода не забулася.
Коли ж повертавсь Святослав додому, з Болгарії, суходолом рушило військо його — поволі, з обозами. А сам він, з дружиною відданою, шлях обрав водою. Весною ішли, коли води великі, і зупинились коло місця, де Самара у Дніпро впадає, по той бік порогів дніпровських. Скелястий острів, суворий і мовчазний. Лиш вітер там говорить до сосон, а ті — шепочуть річці старі слова.
Тут, над плесом, зупинились воїни. Гучно їли, пили, співали. Із князем було троє ченців-греків — як посли, писарі й толмачи. Тихі, мовчазні. Не п’ють, не бенкетують. Моляться, бо віра їх така — чужа, але гідна.
А в ту ніч, коли зорі пішли спати, а п’яні дружинники поснули в кожусі й броні — вона знову явилася.
Та сама. Діва. Юна. Не змінилась ані на мить. Лише очі її — глибші, як могила.
— Святославе, — мовила, — Пора. Віддай рід. Кожен твій — мій. Темряві служитиме, як і ти. Така плата — за славу незламну.
Князь мовчав. Мов камінь. Та врешті повів:
— Ні... Я знаю, що буде. Але ні. Мої діти — не твої. Я — заплатив. Але не кров’ю роду. Ні!
І в ту ж мить ліс завив. Став — мов з вогню. Зло, що було в личині діви, вирвалося назовні. Не плачем — ревом. Не сльозами — громом.
І мечі, і щити, і плоть людей — усе задарма. Один погляд — і впало військо. Один зойк — і заснули навік найсміливіші з воїнів.
Князю — голову знято. Без меча, без руки. Впала вона — як плід достиглий. А злість не стихала.
Лиш троє ченців — стояли. Мов свічки в бурю. Їхнє слово — молитва. Їхній щит — віра.
Зло ревло. Міняло обличчя. То жінка, то звір, то змія, то попіл. Та не могло до них дістати. Молитва — камінь твердіший від неї.
І тоді мовив один із ченців, мовив до неба:
— Господи, зішли силу — не ради нас, а ради людей, ради землі цієї!
І в ту ж мить небо розчинилось. Уста ченців наповнились словом новим. Молитва та — як музика. Зігріла острів, зв’язала зло.
І стало тихо. Як після бурі, що дерева ламає, а потім тиша — ніби світ забув дихати.
Стояли троє іноків на скелястім березі, босими ногами торкаючись каменю, в очах їхніх — жар молитви, а на вустах — слово, що народилось не з їхньої волі, а з волі Того, хто вгорі. І промовляли вони те слово тричі — раз глухо, як грім у глибинах землі, другий — як шепіт води між тростиною, а втретє — мов крик немовляти, що народжується з болю і світлом.
І коли скінчилась молитва, коли останнє слово відлунало в камінні, мов дзвін у порожній бані, — діва впала на коліна. Не плакала. Лише очі її горіли — так горить лід, коли його торкає вогонь.
— Не вам це місце, — прошепотіла. — Не вам ця тиша. Ви — заблукалі. Ви — відірвані…
Та голос її танув. Тіло зів’яло, мов квітка, що впала в сіль. І за мить її тіло — мов вицвілий дим — обвалилось у камінь. Граніт, сірий, з тріщинами, ніби шрамами від невимовлених імен.
І зрозуміли іноки, що сталося чудо. Бо не силою вони здолали — а вірою, яка не меч, але твердіша від сталі. І сказали між собою:
— Тут місце має бути святим. Бо не людське тут перемогло, а божественне.
Взяли гілля, склали хрест із двох соснових палиць, вкопали його поруч каменя. І пішли. Не співали, не славили себе — тільки в тиші молились.
А вранці, коли сонце піднялось над Дніпром і Самарою, коли чайки закружляли понад розбитими човнами, тіла дружини Святославової ще були теплі, а його голова — лежала на колінах убитого воїна, з очима розплющеними, ніби він досі дивився на ту, що принесла смерть.
Минув тиждень. І прийшли на острів печеніги — як звір приходить на запах крові. Побачили, що сталося. Побачили кораблі розбиті, воїв лежачих, і серед них — голову княжу, що був страхом їхнім.
І не вірили очам. Не розуміли, яка сила знищила Святослава. Але серце кожного з них шепотіло:
«Це знак. Це ми перемогли. Видно, боги нам допомогли — не мечем, так духом».
І звістка розійшлася по степах: «Печеніги вбили Святослава!»
Слава їхня — з неправди збудована. Та хто б став сперечатись? Бо ті, хто знали правду — мовчали. Ченці, що вціліли, були вже далеко, за водами й скелями, у горах кримських. І слово своє несли не на списі, а на пергаменті, не кров’ю — а молитвою.
З них почалась нова пісня. Не про війну — а про спасіння. Не про силу — а про жертовність. І в тій пісні не було більше місця для старого зла, що в красі своїй приносить смерть.
Після подій на острові, коли силам зла було накладено печать, а ім’я його замкнено у тиші каменя, троє іноків — ті самі, що стояли на березі у день випробування — прийняли рішення, що відлунюватиме крізь віки.
Не для слави. Не з обов’язку перед смертними. А з вірності Богові — і з усвідомлення того, що те, що запечатане, може бути розімкнене. І тоді світ знову опиниться на межі.
Вони дали обітницю — не ділитися тим знанням, не передавати його далі, окрім як у строго визначений спосіб. Один учень на одне життя. Один «Син» для одного «Батька». Ланцюг спадкоємності не повинен був обриватись, але й не мав множитись.
Так було започатковано Братерство Слова Божого. Без імен. Без статутів. Без написаних правил — лише усна передача, лише живе слово. Бо мертва буква може впасти в чужі руки, а живе слово — лише в серце, що здатне понести його.
І відтоді, протягом століть, братів ніколи не ставало більше шістьох. Троє "Батьків" і троє "Синів". Цього вистачало для збереження істини і для того, аби бодай один лишався живим.
Не кожен монах ставав братом. Навпаки — більшість навіть не здогадувалися про його існування. Лише найбільш достойні, обрані не людьми, а самою історією — випадком, знаком, зустріччю, яка не була випадковою.
І знали вони те, чого не знав ніхто: ім’я зла, що було запечатане на Монастирському острові. І знали, як його покликати. І знали, що достатньо лише назвати — і печать трісне.
Слава Богу, ім’я те було складне. Невимовне для сторонніх. Навіть якщо викрасти його з вуст чи написів — душа, не випалена покутою, не витесана молитвою, не зможе вимовити його правильно. Але ті шестеро — знали.
І кожен розумів: носити цю таємницю — це вже не жити для себе.
Це бути сторожем перед дверима, що ведуть у прірву.
І бути готовим увійти в неї першим — щоби не дати іншим.
Від початку існування Братерства діяли три лінії передання. Три пари: по двоє. І кожна пара несла своє служіння — у межах однієї частини світу, не знаючи, де саме лежить серце зла, але здогадуючись, що не можна його покидати без нагляду.
Перша пара — найвідважніша — подалася на Святу Землю. Там, серед латинських рицарів і греко-мелкітських старців, вони служили у тиші, не афішуючи себе, не вступаючи у спокуси публічної набожності. Останній зв'язок із ними втратився після краху Хрестоносних держав. Вважається, що загинули. Але у братстві не прийнято вважати когось померлим, якщо не доведено смерть. Вони — зниклі. І їхнє місце лишається вакантним, до Судного Дня.
Друга пара — спочатку подорожували Європою, шукаючи укриття серед відлюдників і вчених отців. Нарешті знайшли місце під самим серцем католицького світу — у Римі. Вони осіли у стінах, старіших за Ватикан, під захистом Святого Престолу, як ті, хто зберігав Таємницю за кам’яною тишею. У них — найбільш формальна, найретельніша традиція. Вони — мов живі тіні всередині папської тіні.
Третя пара — завжди залишалась поблизу того місця, де почалося. Спершу в Криму, згодом — у монастирі, що постали просто на острові. Відтоді острів і звався Монастирським. Але після Хрещення Русі, з приходом нової ієрархії, брати мусили залишити острів. Вони не мали права на відкритість.
Із того часу їхнє життя стало — мов камінь у річці. Завжди в русі, але незмінне по суті. То в православ’ї, то в унії, то знову у латинстві, а потім — до Києва, до Полоцька, до Карпатських скитів.
У ХХ столітті — після двох війн, погромів, арештів, радянського страху і нацистської люті — залишились у Почаївській Лаврі. Саме там досі перебувають. А точніше — перебували. Бо з шістки нині залишились четверо. Точніше троє.
Все почалося 31 травня 2025 року.
Світанок ледве торкнувся сірих склепінь неба, коли служник зі страхом на обличчі вбіг до темної келії старого інока. Келія була тиха, як притвор перед літургією. Служник зупинився, схилившись до вуха лежачого ченця, й прошепотів:
— Батьку… Син твій… помер уночі.
Старий не відповів одразу. Його очі були відкриті, та погляд мов заглиблений у щось давнє, забуте.
— Слава Богу, — нарешті мовив він, — бо з волі Його ми вмираємо, як і народжуємося. Але ж тепер…
Інок замовк. Рука його повільно потягнулася до вервиці. Залишившись сам, він довго молився. У словах його не було страху, лише прохання:
— Господи, не залиш мене без сина. Покажи мені того, хто гідний увійти до Таїни. Укажи, хто має продовжити Слово.
По обіді служник знову постукав.
— Отець просить привести наймолодшого, хто недавно прийняв постриг.
Молодий чернець ступив у келію несміливо, як у вівтар уперше. Але старий не вітав, не запитував імені, не благословляв. Він дивився гостро і прямо.
— У нас мало часу, — мовив він. — Ти готовий доторкнутися до Таємниці, що старіша за Русь?
— Не знаю, — чесно відповів молодий монах.
— Чому?
— Я не впевнений, що гідний.
— Ти гідний, — вперше усміхнувся старий.
І тоді почалося.
Старий узяв його руку у свою і промовив Молитву, котрої не чули ні стіни, ні свічки, ні самі небеса з часів, коли хрести ще різали перше небо над Києвом. Слова звучали як код, як заповіт, як замикання дверей.
Після молитви старий заприсягнув учня:
— Присягни мовчати.
— Присягаю.
— Пам’ятати Слово.
— Присягаю.
— Покладатися на молитву.
— Присягаю.
— Бути вірним братерству.
— Присягаю.
— Слухатися вчителя, як батька.
— Присягаю.
— Нікому, окрім учня, не відкривати Ім’я.
— Присягаю.
— Взяти учня і любити його, як сина.
— Присягаю.
Старий витягнув зі скрині рукописну книгу й простягнув:
— Це мій молитовник. У ньому — початок. Молитви братів-засновників. Ти почнеш із них, а далі писатимеш свої. Так тримається зв'язок. Так росте Древо.
Юнак хотів переписувати негайно. Але старий лише поклав книгу йому на груди.
— Не час. Спершу — слухай.
І весь день, і всю ніч старий нашіптував. І щоразу — пошепки, наче перед Престолом. Молодик змінювався: то вжахнутий, то спантеличений, то спраглий істини. Раз чи двічі хотів утекти — старий не зупиняв. Але одразу згадував клятви — і залишався.
Там, де не міг прийняти почутого, старий кликав до молитви. І в молитві син бачив те, що словами не передати: світ, як книга, відкрита між двома свічками, і правда — не знання, а світло.
На ранок, перед розлукою, старий мовив:
— Час їхати. До Монастирського острова. Там — Камінь. Підійдеш і промовиш Молитву Печаті. Так в останні чотири століття робили всі до тебе. Так зробиш і ти.
Юнак збирав речі мовчки. Але перед виходом старий попросив:
— Помолімося востаннє.
Молитва була довга, як перед смертю. І в ній молодий ченець відчув щось дивне — наче тінь у храмі.
— За нами хтось стежить… — прошепотів він.
— Нарешті помітив, — усміхнувся старий. — То служник. Юнак-сирота. Не хотів підслуховувати — просто не встиг вийти, коли ти зайшов.
— Але ж він чув усе! — злякано мовив молодий.
— Тим менше треба нашіптувати таємниці біля незнайомих дверей, — відповів старий. — Це твій майбутній учень. Візьмеш його із собою. І не турбуйся, що не пострижений. Ти — і молитва — допоможете йому стати на шлях.
І от — двоє. Один — новопосвячений брат. Інший — ще не брат, але вже не просто хлопець. Вийшли з келії. За спиною лишилась тиша, наповнена молитвами, клятвами і передачею тієї Таїни, що завше йшла від батька до сина.
У коридорах Лаври пахло ладаном і старим деревом. Залишилось тільки Камінь. І Слово.
Потяг Хельм — Дніпро. Все купе — для них. Інок — у глибині лавки, з похиленою головою, занурений у копіювання текстів молитв. Світло хитається, мов свічка перед бурею. Служник у вікно — без звуку. Десь між Сарнами й Козятином зойкнув у сні, Інок перехрестив його, поклав руку на голову. Молитва стиха. Затишшя. Вагон рипить, як хрест на вітрі.
— Ці слова тримають нас. Вони не дим, не звук — вони з бронзи, — каже Інок.
— Але чому я плакав, отче?
— Бо на душі темно, а молитва — як свічка в темниці.
У той самий час — 1 червня 2025 року — СБУ проводить блискавичну спецоперацію на території ворога. Удари безпілотниками, диверсії на місцях — за пів години знищено понад третину стратегічної авіації Московії просто на аеродромах. Сотні тонн металу, десятки Ту-95, Ту-160 — перетворено на обгорілий хлам. Вечірні пропагандистські ефіри скасовують. Кремль захлинається мовчанням. Але хуйло — в люті. У «бєшенствє». І саме о першій годині дня 2 червня 2025 року — в ту саму мить, коли чернець із юним служником спускаються сходами з вокзалу у Дніпрі — москва застосовує проти України бактеріологічну зброю. Вперше. Прицільно. По цивільному місту. По Дніпру.
Схід сонця з іншого боку — у вигляді вибухової хвилі. Дзижчання, наче осиний рій, розтягується над головами. Монах і служник — на сходах вокзалу. Дніпро перед ними — величний, живий, діловий, спітнілий.
Вибух.
Вібрація сходів пробігла по хребтах. Глухий гуркіт. Десь наверху Робочої — стовп пилу, іржаво-жовтий, лискучий, мов хмара зірваних іржавих дахів.
— Схоже, завод бахнули, — хтось каже.
— Та не завод. То хуйло щось кинув біля ЮМЗ.
— Знов москальські експерименти...
Але люди не тікають. Просто спльовують, сваряться, проклинають. І йдуть далі. В аптеки. У маршрутки. В «АТБ». У каву на виніс.
Але щось не так.
Сонце ховається за жовтим димом. Людям стає душно. Очі сльозяться. В повітрі щось лоскоче — не ніс, а саме нутро.
Застосунок спрацював.
Skoda чорна, трохи бита.
— До Монастирського? Поїхали. Тільки хутко, бо в мене син вдома.
Січеславська набережна — ще не пекло, але вже переддень. В центрі — затор. Стоять. Гудуть. Люди не розуміють ще. Але повітря — вже знає.
Служник першим побачив.
— Що там?.. О Господи...
На перехресті — бійка. Але не п’яна. Не футбольна.
Тіла на землі.
А над ними — людські силуети, тремтячі, з очима синіми — як у риб, що замерзли під кригою. Судини, як схеми метро — виблискують крізь шкіру. Рот у крові. Нігті — криваві.
Їдять. П’ють. Рвуть.
Неначе прагнуть з’їсти саму душу людства — проковтнути пам’ять, віру, майбутнє.
І піднімають убитих.
Ті, що лежали, починають сіпатись.
Стають.
Синіють.
І йдуть убивати.
Водій матюкається. Різко звертає на пішохідну зону.
— Брате, я не довезу вас на острів. Я додому мушу. До Шару довезу. Самокати там є. Даруйте. Але тепер кожен сам за себе.
Біля надпису «Я люблю Дніпро» ще живі. Люди з дітьми, з валізами, з пляшками води і порожніми очима.
Самокати стоять — як коні в епосі, що ще не здогадується про катастрофу.
— Їдь, хлопче, — каже монах.
— Я не вмію...
— Тисни от тут. І тримайся міцно.
Міст. Пішохідний. На острів.
Міст, як остання надія.
Барикади — з урн, смітників, велосипедів. Люди тремтять, але будують.
З того боку парку — шурхіт.
— Стій! Не пускаємо. Може, ви теж такі...
— Якби ми були заражені, — сказав хлопець, — ми б уже не говорили.
На тлі — жіночий крик. Хрип.
Перші заражені — вже на сходах.
«Це не людське зло. Це зло, що мріє стати людиною», — подумав монах.
І побіг.
До церкви Святого Миколая. Шукати камінь. Старий. Їх тут купа. Але потрібний — найближче до церви.
Сходи, що ведуть на міст,
і ті, що під ним — залиті кров’ю.
Чоловік у формі вистрілює всі патрони,
жінка б’є свічником,
дитина кусає зараженого в шию —
бо інакше не врятує маму.
Під мостом — пекло.
У воді — кров.
У повітрі рве горло, мов наждаком.
Біля камня хреститься. На його руках — пил. У роті — сіль. А перед ним — камінь. Старий. Теплий. Живий.
Монах заплющує очі. І читає молитву. Вголос. Через мить юний служник відкриває молитовник. Бере ченця за руку.
Тепер вони читають молитву вдвох.
Він стояв біля церкви і бачив, що відбувається і на набережній, і вже на самому острові. Ніби він залишився один серед розірваних голосів, серед запаху металу, крові та паленої гуми. Місто задихалось. Люди боролися, гинули, ставали тінями самих себе. А хмара — жовта, з чорною серцевиною — росла, як прокляття, яке вже не сховати.
І тоді монах зрозумів: людей замало.
Молитви — замало.
Він зняв каптур. Поглянув у саме серце бурі. І тричі, чітко, з урочистістю, гідною вічності, виголосив:
— Ілвезана-Таршех.
— ІЛВЕЗАНА-ТАРШЕХ.
— І Л В Е З А Н А - Т А Р Ш Е Х.
Небо розверзлося без грому.
Сонце зів’яло, наче впізнало її.
А вона — з’явилася.
Не виблиском, не спалахом.
— як тінь, що повернулась з вигнання.
Ілвезана-Таршех ступила на острів з каменю, і вода навколо, здається, почала горіти.
Її очі — дві ночі, що передують світу.
Її постать — наче колись тримала за руку князя, що пройшов крізь тьми більше, ніж смерть. Її усмішка — не милість, а згадка про гнів.
Вона глянула навкруги, втягнула повітря — як сомельє війни — й повернула голову до монаха.
— Земля не може бути пеклом, — сказав він, не опускаючи очей. — Пекло не має коріння. А ця земля — має. Якщо вона стане порожнечею — тоді не буде пекла, не буде неба. Буде лише ніщо. А ми — не для нього. Це вже не добро, й не зло. Це творіння кацапів. І якщо ми разом їх не зупинимо — не буде ні добра, ні зла, ні навіть порожнечі. Ти готова, звіре, бути ніким — або не бути взагалі?
Вона примружилася.
— А чого це ти до мене не по імені? — промовила вона, голосом, від якого плачуть закляття.
— Ми не друзі. Досить уже того, що я його тричі назвав.
— А що мені за це, як я вам поможу?
Монах витер кров з уст.
— Місце в Книзі Життя. Але не як ангела. І не як демона. Як того, хто обрав сторону людини.
Ілвезана-Таршех замислилась. Її вуста зігнулись у щось, що могло би бути усмішкою, якби не було іронією до самого творення.
Вона подивилася навколо. В неї в очах хтось зупинився, впав, закричав, прокляв, помер, воскрес.
І, нарешті, сказала:
— Нудний ти.
А тоді — підняла руку й рявкнула голосом, який навчив би диявола кричати:
— Повертайтеся в пекло, виродки!
Земля під зараженими розійшлася, мов кістки старого титана. Тіла їхні провалювались у чорне світло, у розпечену темряву, яку навіть геєна не прийняла б. Навіть брудна жовта хмара счезла.
За кілька хвилин усе стихло.
Перед монахом стояв Дніпро. Чисте, доглянуте місто. Але порожнє. Як після одкровення.
Ілвезана-Таршех випросталась, обвела Все навколо поглядом. Вона глянула на місто востаннє. Дніпро стояв — ніби не вірив, що вижив. Потім…
Промовила:
— Ну що?.. Де у вас тут кацапи?
***
Друзі, якщо вам сподобалося — буду вдячний за підтримку.
Підписка на мій Patreon — це ваша інвестиція в наступні тексти.
https://www.patreon.com/superdriunia
Або можна задонатити просто на картку:
5355280218045365
