— Ти в це віриш? — Марк посміхається і хитає головою. Видихає дим у вікно та цокає язиком.
Мабуть, він думає, що я псих.
Мабуть, він правий.
— Я це знаю.
Сотні років поспіль — так було, так є і буде.
Коли за вікном напівпрозора темрява ночі змінюється непроникною чорнотою собачої вахти, Спостерігач спускається на чорну гілку.
Мені не треба підходити до вікна, щоб зрозуміти: він там. Я бачу це в тінях на своїй стіні. Неприродньо довга, кістлява, з покрученими пальцями і роздутими суглобами, пласка і нематеріальна рука ковзає у шпарину вікна, тягнеться до мене. Я майже чую, як нігті шкрябають вагонку, коли нежива лапа наближається до моєї подушки.
Вона знає, що я десь тут. Знає, та не бачить. Доти, доки чорний птах не сідає на її передпліччя.
І коли Спостерігач кричить тричі — я розумію, що час драпати звідси. І кожного разу — не встигаю.
Я не можу пояснити, чому пам’ятаю усі свої попередні смерті. Не можу збагнути, чому раз по раз опиняюсь тут, у цій прокуреній кімнаті, з пошарпаними стінами, з несвіжою постіллю, жовтими фіранками, які ніколи не рятували від тіні. Але точно знаю, що буде далі.
Далі — я буду намагатись тікати. Бігтиму в метро, під землю, туди, де ненадовго стану невидимим. Чкурну на край міста, лаятимуся, молитимуся, намагатимуся зловити таксі, погоджуся віддати дурні гроші, аби опинитися якнайдалі. У передмісті, на трасі, в сусідньому містечку, в іншому всесвіті.
Я навіть майже повірю, що цього разу все вийде. Але все одно відчуватиму потилицею пронизливий погляд Спостерігача.
Він обрав мене. Місто обрало мене. Отже, шансів не було від початку.
Крукова гонитва — не припиниться, а я — не перетну межі цього клятого місця, не вирвуся ні з Міста, ні зі штату.
Сотні років поспіль — так було, так є і буде.
— То ти кажеш, напевне знаєш, що круки прийдуть по тебе? — Марк наливає мені ще трохи віскі. Здається, він ніхріна не розуміє, але мені чомусь стає від того легше.
Значить, не доведеться вигадувати дурниці, пояснювати, чому завтра він більше мене не побачить. Ми просто нап’ємося до чортів, він замовить таксі та поїде собі додому, до жінки. А потім дивуватиметься: з якого дива «працівник року», тобто я, не вийшов на роботу.
Але навряд він дізнається правду. Адже ніхто не зазиратиме в минуле Міста, в якому кожні тридцять з гаком років — зникаю я.
— Ну, можна й так сказати, — я плескаю Марка по спині, — Гаразд, слухай… Здається, ми обидва добряче накидалися, і… Меган буде хвилюватись. Ти обіцяв, що завтра побудеш з малими, все таке… Думаю, ніхто не зрадіє, якщо ти приповзеш на бровах над ранок.
Він слухає, киває. Дивиться на мене уважно. Так, наче все, що я кажу зараз — не має жодного сенсу. А що ж тоді має?
— І якого біса їм від тебе треба? Ну цим… крукам?
— Не знаю, — знизую плечима і перекидаю свою склянку. Віскі пече горлянку.
— І як ти помреш?
— В мене зупиниться серце. Марк… Якого дідька ти взагалі про це питаєш, друже? Це ж просто дурня…
— Ні, — він перериває мене, піднімає руку і хитає головою. Типу, «стули пельку, просто стули пельку і не кажи зайвого». Він довго мовчить, перш ніж запитати:
— Ти ж хочеш, щоб все це нарешті скінчилося? Ти, мабуть, збіса втомився за ці… Скільки? Чотириста років, еге ж?
І я впускаю склянку на підлогу. Дивлюся у очі людини, яка завжди була епізодичним персонажем в моєму житті.
Ми випивали разом. Іноді затримувались на роботі. Іноді я підвозив його додому. Я знав, як звати його дружину, як звати дітей. Я знав, якого кольору очі його коханки. Але… скільки я про нього _не_ знав? І скільки знав про мене — він?
Я бачу, як розтуляються його губи, але не можу розчути ані слова.
Я чую крик круків. Я бачу їх крила, їх кружляння і… темряву.
Я бачу намети у вогні. Я відчуваю віддачу. Приклад раз по раз б’ється у плече. Я бачу тіла й обвуглені кістки під жорстоким сонцем. Я бачу риштування, і місто, що розростається згарищем.
І крука, що сидить на покрученому недопалку колись величного дерева.
Вбитих шаманів було дванадцять. Мені було тридцять три. Йшов 1622 рік.
