— Потерпи, мій хороший, це останнє на сьогодні, — Агнія акуратно цідила брудновато-зеленого кольору рідину крізь вузеньке горлечко склянки в землю, з якої боязко ріс сірувато-рожевий кактус. Боязко, звичайно ж, а як інакше рости кактусу в будиночку відьми? Сміливість покинула Інокентія (а якщо в Агнії гарний настрій, то кактус звався навіть «Кенею») ще тоді, як він змінив своє забарвлення після одного експериментального зілля недоаптекарки.
За вікном тільки-тільки займався багряно-рожевий схід сонця, дахи сусідніх будиночків потроху з’являлися із туману, а над кактусом залягла тінь. Тінь від зосередженої Агнії, яка із цікавістю маніяка спостерігала: а що буде-то? А чи вийде?
Кактус сумно похилився і постарався якомога далі відсунутися від залитої в горщик рідини. А куди втечеш, якщо коріння не пускає? Хоча ще три-чотири тижні експериментів Агнії — і в Кені замість коріння проростуть ноги. Ох, як весело він тоді буде тікати від відьмочки!.. Дожити б…
Тиша… Спокій… Стукіт маятника годинника… Один… Два… Невідривний погляд Агнії… Один… Два… Скрип дверей, різкий крик дзвоника над ними, миттєве роздратування в очах відьми.
— Ти, шльондро!.. — брудні слова стали гості посеред горла, і вона закашлялась, затяжно, грубо.
Агнія спокійно випрямилась, потерла долоні між собою і повагом пройшлась за стійку, повністю ігноруючи відвідувачку. На першому поверсі будиночку вмістилась затишна аптека. Стенди із ліками, баночками-скляночками, еліксирами і мазями завжди надихали відьмочку: пахло спиртом, жасмином, м’ятою і… домом.
— Мої вітання, добродійко. Рада вас бачити у «Домі мрії». Бажаєте чогось конкретного чи допомогти обрати? — сталевим нервам Агнії часто заздрили, але, справді, чи могло бути інакше в алхіміка із давнього відьмацького роду? Божевільна сімейка, молодша сестриця із рудими косами, вибуховим характером і даром вогнепокорювача та педагогічна практика, обов’язкова для всіх студентів Академії, в дітей-стихійників — все це разом виробило Агнії міцний і непробивний характер.
Пані ж заклякла, кашляючи. Вона здивувалася: «Точно відьма!» Але запал уже покотився вниз.
— Доброго ранку. Ні, мені нічого від вас не потрібно. Вистачить уже — довіку не забуду! Ви перетворили мого чоловіка на… опудало якесь! — жінка розпалялась все сильніше і сильніше, Агнія ж очима шукала найкращі ліки від божевілля… — Щоб я ще хоча б раз повірила у брехливі відьмацькі слова!.. ви!.. Ви! — і заплакала.
Господарка дістала з-під прилавка заспокійливе, накрапуючи ж рахувала: один, два… десять. Накрапала, глянула на відвідувачку: п’ятнадцять… тридцять. Різким завченим рухом влила ліки жінці в рота. Блимнула зеленими очицями на годинник, почекала, поки хвилинна стрілка пробіжить три кола, і тоді вже сказала:
— Розповідайте, — тоном викладачки рівно проговорила. Слухаючи ж історію жінки (як виявилося — Марти), задумалась.
Віктор, чоловік Марти, полюбляв випивку і почесати кулаки об дружину. А вона сильно любила його, настільки сильно, що довгий час терпіла. Та якось все ж не витерпіла і пішла шукати порятунку. Одна із сусідок їй і розповіла, що на краю містечка не так давно відкрився відьмацький магазинчик, де можна купити все на світі: й еліксир вічної молодості, і приворот (щоправда не вічний, а із певним терміном дії), і зілля удачі, і навіть напій сили… Тож Марта вирішила ризикнути, втрачати все одно не було чого. Атож! Ризикнула так, що чоловік став… різноколірним! «А хіба це нормально, щоб людина міняла колір?»
— Ні, Марто, це не нормально, але повторіть, будь ласка, ви купили флакон із зіллям у мене?
— Так! Три дні тому, — присоромлено опустила очі, — я просто дві доби наважувалася, він якраз протверезів — таким ласкавим став!..
— Ясно… То невже їй вдалося? — замислено пробурмотіла стиха Агнія. — Тод-…
Розмову перервав гучний «цвах»… гучні «цвах». Агнія зірвалась з місця і шустро добігла до Кені, звук чувся від нього. «Ох, справді подіяло?» — схвильовано подумала відьмочка. Кактус неприродньо швидко розпустив цвіт, кольору, між іншим, неба. Всередині квіточки блищали якісь крапельки… води? Агнія птахою дібралась до стендів, хапнула чистий флакончик і дбайливо зібрала крапельки зі цвіту. Марта з Кенею мовчки шоковано спостерігали.
Агнія втекла в іншу кімнату, попередньо поцілувавши голочки Інокентія. «Воно! Ура! Вийшло!»
— Божевільна якась, ні? — Марта глянула на Кеню, чекаючи підтвердження. Від кактуса? — І не вона одна… Тьху!
Пройшло немало часу, поки відьма вернулась. За вікном сонце уже зовсім показало свою красу, всім сяє, когось же — гріє… Марта ледь знову не заридала, згадуючи свого чоловіка, але чарівне зілля, як думала жінка, діяло на відмінно. На вулиці потроху зароджувався гамір.
— Ну що ж, Марто, — почала Агнія, заходячи в кімнату-аптеку, — ходімо до вас додому, оцінимо масштаб проблеми.
Проблема виявилась дійсно великою, але чи є щось, що здатне злякати спадкову відьмочку? Агнія тільки задоволено потерла ручки, зелені очиці засвітилися так яскраво, що невдаха-п’яниця аж закляк.
— Не бійтеся, працює професіоналка, — і впевнено взялася до роботи.
Світилися очі (характерна ознака чаклуючої відьми, а насправді захват закоханого в своє діло), промовлялися чарівні слова (лайка на давньочаклунській), роздувалося чорнильне волосся (Марта так поспішала, що не зачинила двері, цим і створила протяг)… Чари то страшно цікаво для пересічної людини, дуже цікаво, але надто страшно.
Довго промаялась аптекарка, вигадливо підбираючи компоненти. Врешті-решт Агнія дала чоловіку випити пахучий напій, який сама ж і зробила на кухні із м’ятного чаю, дібраного зілля… і декількох крапель дивного еліксиру з-під полів жакета. П’яниця ковтнув усе до дна, — бо ж кому захочеться бути різнобарвним? — і миттю повернув собі справжній колір. Відьма стиха полегшено видихнула: а що, як не подіяло б?
— Але пам’ятайте, у закляття є своя пам’ять: якщо хоча б раз ще піднімете руку на дружину або нап’єтесь… Навіть я не можу передбачити, що буде, — відьма пильно глянула в налякані очі чоловіка і тихенько задоволено гмикнула, розвертаючись і йдучи швидким кроком додому.
Дорогою додому Агнія думала. Мугикала пісеньку й усміхалася. Вона змогла вивести універсальний антидот! Дивно тільки, що Кені не позеленів назад… Може, це тому, що він не приймає, а навпаки «видає» еліксир? І цікаво, як часто він буде цвісти?
Вдома уже була черга. Агнія впевненим кроком зайшла всередину, переступивши поріг, — і всі заклякли: покупці, які обирали товар і розмовляли із аптекаркою; аптекарка за прилавком, яка була точною копією Агнії; Кені, який і не рухався…
— Хто це така? Чому вона так схожа на відьму? — линув шепіт із всіх сторін. Її не признали. І не дивно, адже дехто дуже добре освоїв чари маскування і дуже нахабно викинув совість у розчинене навстіж вікно.
За вікном сонце уже добігало до середини неба, а тут, в будиночку, Агнія з усіх сил стримувала сміх вкупі із гордістю за сестрицю.
— Агні, тільки не сварися! — миттю оцінила ситуацію Діна і повернула собі природній вигляд. Люди ахнули, побачивши за прилавком не чорнильноволосу, а рудокосу кучеряву… відьму? Точно ще одну відьму.
— Я подумаю, золото моє, але іспит з алхімії я в тебе особисто приймати буду, бо ти провалилась, сестричко.
